— Я подумав: усе погасне, — відповів, боячись відняти долоні від очей.

— Ти не бійся: мороку нема. Є недоступне, яке називається мороком. Ти повинен знати стільки, скільки може знати людина.

Хлопець відняв від очей долоні. Серпневе небо стояло над землею. Ясні зорі відбивалися в тихім озері. По один бік лежало в долині село, а по другий виднілися, піднісшись над долами, — замок і собор. Біліли дороги і стежки. Іскрився камінь і блищали роси на травах. Було широко, вільно. Прозоре, чисте повітря забивало дух. Він запитав учителя:

— Але як я можу це знати? — і не почув відповіді.

Оглянувся — Капуша вже не було.

На сході вияснювалося: треба було квапитися, щоб вчасно затрубити у чередницький ріг.

Пасучи худобу, відтепер став ще задуманіший. Зіпреться на кавулю40, стоїть на узліссі: дивиться з-під солом'яного брили, співає ліс і поле, вбираючи їх у себе. Білі пасма волосся спадають на плечі й обрамляють його вродливе обличчя, яке не затінене жодною злобивою пристрастю: відкрите, відверто щире й зігріте соромливістю.

Нічне зоряне небо й дідо Капуш заввишки з лікоть, з бородою в сім ліктів, не йдуть з голови. Він думає: небо відбивається земних водах, як у дзеркалі. Але земля і людина хіба теж відбиваються в небі, як у великому дзеркалі? Тоді доля неба, його сонця залежить від землі й від людини? Я бачу хмари і зорі в річці, в озері. Але чому я не бачу себе, як я відбиваюся в небі? Це правда: коли погожий день і сонце, гори і доли залиті світлом, коли ж хоч трішки звихріє, гори й доли вкриваються тінями. А коли зареве буря чи хуртовина й хмари заступлять сонце, гори й доли занепадуть у пітьмі. Бо так во і є, що відбувається в небі, те відразу ж дістається і землі. Так вони віддзеркалюють одне в одному. І якби я зміг, якби я побачив, як я віддзеркалююся в небі за будь-якої п годи, я, мабуть, знав би не одну таємницю. Чому те небо таке високе? Як туди забратис

Хлопець терпеливо чекав, щоб його знову покликав Капуш: розпитає його про і Не раз підходив до куща бузини, обдивлявся з усіх боків, але даремно...

Йому хотілося вчитися, знати, як зв'язаний світ, проникнути у цю складність, і у дріб'язку вгадати велике? Як у частинці побачити ціле?

Народжений для краси, міг бачити її скільки завгодно й де завгодно. Вона жи. скрізь, повсюдно дивуючись і ваблячи. І, спираючись на кавулю, спостерігаючи, як вр нішній туман стелиться долиною, падає і никне на сіножатях, як у тумані кигикнув знялась і летить біла чайка, він затамовувавсь: кожна клітинка тіла вбирала у себе с: вий туман, а кигикання чайки, її передосінній сум і помах крила торкнули, зачепш щось у душі, залишивши там свої сліди назавжди.

— Чередникуєш? — окликнуто його. Він почув хрипкий голос, повитий хрипки сміхом, — дідо Капуш стояв у нього за плечима й тримався за його кавулю.

— А я не чув вашого свисту, — каже ніяково хлопець.

— Я нині сам прийшов до тебе. Навіщо ж мені зайве трудитися, свистати? — відпо вів старий. — А чи ти не хочеш мене бачити?

Просилося з язика, що чекав і не міг дочекатися, коли його покличуть: має багато розпитати, розвідати, але коли одубів — бажана зустріч застала несподівано, і він мовчав, оторопівши.

Дідо Капуш узяв його кавулю, ступив кілька кроків і зупинився. Був схожий на маленького сушеного старця з патерицею41

Перед ними, з узлісся, відкривалися поля.

— Минулого разу, мій учню, ми спробували трохи читати небо, а зараз спробуєм приглянутися до того, на чому стоїмо, — до землі, — починає учитель. — Перед нам зелена книга...

І він казав: он вруниться молодий засів — це наше з тобою життя виколисується на кожному тендітному тоненькому листочку. Бо що ми без колоска? Ми залежимо від зерна: людина, звір і пташка. І ми самі як зерно — вийшли із землі. Але про це згодом колись, а тепер запам'ятай: краси людини без землі і краси землі без людини нема. Земля живе, йдучи із зими у весну, з весни у літо, з літа в осінь, — і так без кінця. І ніщо не може зацвісти вдруге, а старе не омолоджується. І все воно — на радість...

Сивоусий, довгобородий навчав: найвища радість людини — орати й сіяти. Кожна людина, де б вона не була, що б не робила, хіба не орач і не сіяч? Без поту земля не родить і не буває жнив... Тече річка, грає озеро, стоїть ліс, лежать поля — ти собі тільки подумай, скільки-то природі треба було потрудитися, щоб усе стало таким, як є. І як усе повсякчас трудиться зараз: річка тече, озеро грає, ліс гомонить...

Хитро й дивно усміхаючись, він оповідав про добрих і злих духів, без яких ніщо існувати не може: сила кожного таїться в силі його душі.

У лісі живуть Лісовики й Лісовки — вони пастухи й пастушки звірів і дерев. Але й там живе Полісун — пастух вовків, який гонить їх на бійки і на прокорм. По полю ходить Польовик. Він як бицюра. Доглядає ниви. А у водах — Водяник, який подібен на рибину