сумнівне і хистке. Щось, що викликало в дівчинці стурбованість, народжувало внутрішню тривогу. Не важко було помітити, що всередині її відбувалася велика боротьба, яка примушувала її страждати.
Ірця була надто твереза дівчинка, щоб за деякий час не перевірити свій комашиний ентузіязм, дядю Комаху та віру свою в нього. Вона підійшла, обдивилась його з усіх боків, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою піджака, обережно, ніби боячись, ніби остерігаючись, що щось може трапитись. Тоді, перевалюючись, сопучи, влізла на лаву, забралась Комасі на коліна, торкнулася щік, зняла окуляри, зазирнула в вічі, розстебнула піджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зідхнула важко й запитала:
— А ти, дядю Комахо, людина?
Комаха не зрозумів:
— Ну, а як же, Ірцю, розуміється, людина.
Вона допитувалася:
— Всерйоз людина, чи ти тільки кажеш? Зовсім чи тільки настільки?
Вона показала кінець пальця.
— Всерйоз, Ірцю! Цілком всерйоз. Така ж людина, як і ти, як і твої тато й мама!
— Не може бути! — сказала роздратовано Ірця і тупнула ногою.
Вона заперечувала людську істоту Комахи, заперечувала рішуче й категорично.
— Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тільки навмисне, тільки так?
Що сказати? Як відокремити в собі умовність свого імени й себе як людину? Комаха міг би говорити про ейдотичні смисли, він міг би процитувати останні книжки Лосева і його думки про формули категорій, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та іменована істота тотожна зі своїм ім'ям як суцільним видом своєї найменованости і відмінна зі своїм ім'ям як нейменована, але як пояснити дівчинці відмінність особи й імени?
— Я, — сказав він, плутаючись, і плутаючи, і не сподіваючися щось розтлумачити, — я Комаха, тільки я не комаха, а... а так... Ну?..
Ірця зрозуміла його:
— Ти, значить, зовсім не комаха, а просто Пупс!
У цій короткій Ірчиній фразі було сховано досить презирства й іронічного розчарування.
Смішний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Аджеж одне діло приятелювати з таємничим і привабливим своєю загадковою надзвичайністю комашиним татом, і цілком інше — з людиною, подібною до пупса. У пупса товсті щоки, велика голова й вирячені очі, тягнучи за ноги ляльку, Ірця принесла рожевоголового пупса. Вона уїдливо сказала:
— Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах — ти сам!
Вона бажала помститися, відплатити за розчарування, але вона не була злою дівчинкою. Ні, серце її було сповнене любови, ніжности й всепрощення.
Вона притулилась до колін Комахи й прошепотіла — вона хотіла втішити його:
— Ти не сумуй! Це ще нічого, що ти не комашиний тато, а тільки пупс. Пупс теж гарний, дарма що він смішний і недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!
Розділ II
Комаха-Серафікус-Дядя Пупс звик до дівчинки.
Похмурий дощовий день, коли Ірця не виходила гуляти в скверик, втрачав для Комахи будь-який сенс. Попри всю свою організовану ретельність, Комаха не був гарантований од химерних примх і невизначених настроїв. Бачити щодня Ірцю зробилось для нього потребою.
Дощ ішов три дні. Три дні Комаха не бачив Ірці. Три дні він відчував себе незадоволеним. Навіть нове число «Archiv fЯr klassische AltertЯmer» не принесло йому втіхи, дарма що там була надрукована розвідка Вілляммовіца-Мюллендорфа, а в одній з рецензій, вміщених у часописі, було згадане його власне ім'я, з посиланням на його книжку «Особливості синтакси грецьких написів у ляпідарних пам'ятках північного Причорпомор'я».
Комаха гуляв по вогких доріжках скверика. Можливо, він сподівався дочекатись Ірці, можливо, звичка спочивати в скверику примушувала його, як завжди, не зважаючи на дощ, висидіти усталені півгодини на лавочці. У скверику він був сам. Патьоки води текли з доріжок на тротуар і вулицю.
Художник Корвин, високий і тонкий, подібний на розкриті ножиці, з гострим, як у Гоголя, носом, перебігаючи повз скверик, привітався з Комахою.
— Чого це ви, Серафікусе, мокнете під дощем?
Комаха сконфужено й стурбовано почервонів.
— Та це я так!.. Я гуляю!
Корвин зник за каламутно-жовтою запоною дощу з думкою про чергове дивацтво
Комахи: химерну Комашину витівку — гуляти в дощ...
* * *
Вечір, стіл, лямпа. Перед Комахою розкритий том Фрейзерової «The Golden Bough», німецьке старовинне, початку XIX ст., видання орфіків. Великий грецький словник, компактне видання англійського словника, стопка паперу. Скинувши свої важкі окуляри, Комаха сидить, з головою заглибившись у Фрейзера. Він сперся на лікті й підтримує голову долонями. Фрейзерове тлумачення давньоєгипетської казки про двох братів як переказу про трансформацію й мандрівку душі, здається йому надто недоречним, блідим і натягненим.
Комаха починає шукати в орфіків потрібної йому цитати; він перегортає сторінки, і зосереджена увага розбивається. Він згадує за Ірцю. В нього з'являється думка, для нього зовсім несподівана: «Чому, справді, ні?.. Чому йому не мати дівчинки?»
О десятій годині Комаха повечеряв: з'їв два шматки чорного хліба з шинкою, холодну котлету, що лишилася від обіду, випив склянку холодної води з цукром, — чаю він не пив, щоб не завдавати собі зайвого клопоту: розпалювати примус, наливати гас, — і, з'ївши перед сном ще пару яблук, точно о пів на одинадцяту заснув.
Тієї ночі Комасі вві сні привиділось таке. Неначе вечір, тиша, лямпа, стіл, шафи; неначе усе — як звичайно: книжки, папір, Фрейзер, орфіки, словники, але на підлозі коло грубки стоїть велика емальована миска з гарячою водою.
Великі грубі пальці Комахи несподівано ніжно розвішують на протягненій шворці простирало й білу