теж своєрідний призвісник осені. Володимир, однак, милувався на діло рук своїх, і коли до нього підійшов Хлопець і попросився в малярчуки, він радо на те пристав — вони запрацювали вже в дві руки, захоплено водячи пензлями по потрісканих, порізаних та залитих чорнилом дошках.
Галя визирнула у вікно й помітила цю несподівану ідилію, була вона з ніг до голови заляпана білими крапками, і Володимир, побачивши її отаку покрапковану, не втримався, щоб не всміхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмішка, Галя не встигла на неї зреагувати, бо на її лиці мимовільно спливла така ж усмішка, і вони, ці два однакові усміхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вікна спиною), і Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засміялися, Володимир і Хлопець, і на цей сміх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасівни.
Сторож Степан сидів на парті й перепочивав, в бороді його стриміла самокрутка і блідо цвів вогник. Він почав розповідати довгу й не зовсім логічно збудовану історію — його низький голос погідно плив подвір'ям. Пихкав водночас і цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Підстарший син Олександри Панасівни звівся від своєї залізяки, на якій вигинав цвяхи, і струсив із колін іржавий порох. Пішов неквапно до туалету, обмацуючи в кишені недбало викинутий Степаном недокурок, в туалеті він запалив сірника і з насолодою втягнув у себе міцний дим. Старший син Олександри Панасівни пішов до туалету й собі, і вони по-братському розкурили знайдене добро.
Старий Іван проходив у цей час зі своїми козами берегом, його голова, як і козяча шерсть, світилася білим перламутром, і на цей перламутр сумнувато зорила з свого обійстя Марія Яківна.
Велика сила привабила Володимира зайти в школу, де поралися жінки, — жив у ньому настрій серпневого сонця й тих усмішок, що обмінялися вони з Галею. Врешті кинув він квача у фарбу і обтер лопушиним листком замащені руки. З вікон неслася спокійна й лагідна пісня, і він пішов на ту пісню, як летить на вогонь нічний метелик. Четверо жіночих постатей завзято махали квачами, дівчинка розводила в горняті синьку; пахло глиною, стіни були мокрі й посмуговані, підлога вщерть заляпана вже підсохлими й мокрими плямками; він спинився на вступі до класу й раптом відчув, що його серце стисли залізні лещата, що він зовсім не належить собі, а радше тим очам, що глянули на нього із закрапкованого глиною обличчя.
— Ну, як тут діло? — гукнув він, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях.
Пісня обірвалася, і він почув у відповідь веселі, лункі голоси, — одна кинула до нього жартом, і всі гучно засміялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, і йому захотілося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всіх оцих веселих жіночок.
2
Над каштаном у дворі тріпотіло кілька білих метеликів, і Хлопець, фарбуючи парти, крайока стежив за їхньою грою. Були лискотливі на голубому тлі й виписували в польоті химерні зигзаги. Старша дочка Олександри Панасівни вийшла зі школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбує.
— Слухай! — сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. — Дай трохи пофарбую.
Він дав їй пензля, і вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасівни, підстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залізши в парту, а його жінка перехилилася через паркан до сусідки і не менш натхненно молола з тою сусідкою язиком. Підстарший син Олександри Панасівни спокійно виліз на яблуню і почав накладати пазуху великими жовтими буравицями.
Володимир вийшов зі школи і засміявся, побачивши, як возяться коло фарби діти. Найменша дочка Олександри Панасівни сиділа на землі й натирала об камінь боки збитому каштанові. Каштан перетворювався відтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки від соку, перемішаного з землею, ставали темні.
Іван важко підіймався під гору, за ним плелися кози. Марія Яківна стояла в воротях, бачила незвично бліде чоловікове обличчя, і воно мимохіть нагадало їй щось давнє, дороге, але й болюче. Зітхнула глибоко, а метелики, які нещодавно грали біля каштана, затанцювали над її головою.
Старий козопас побачив ті метелики, синє небо між деревами, повну літню жінку, яка стояла у воротях, і раптом не впізнав її. Здалося йому на мить, що там, у воротях, має стояти інша жінка, молода й струнка, з великими темними очима і з м'якою всмішкою на вустах. Ця ж, що стояла насправді, теж мала таку ж усмішку й такі ж очі, але була йому незнайома, як і цей двір, у який він збирався ввійти.
Він спинився, трохи занепокоєний, потер лоба, струснув волоссям — кози його тим часом дружно входили у ворота. Білі метелики зникли, цвіло тільки те ж таки неймовірно синє небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся він додому так зарані. Вже впізнавав оту жінку у воротях і вловив тривожний проблиск у її очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув відтоді, як рушив він додому, став наче глибока прірва, в якій уперше пропала його свідомість. Навіть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прірва, — лежав довкола