Галі стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя діда Івана, — ішов він за козами, і вітер кошлатив його сиве волосся...

— А я-от до них забігаю, — сказала Галя. — Така мила та Марія Яківна...

— Я проти неї теж нічого не маю, — озвалася бабця. — Дивно мені тільки, як вона його терпить?

Засміялася сухо, а тоді щільно замкнула вуста. І вразилася Галя з неї під ту хвилю: вуста стали як щілинка, а очі зробилися круглі й нетямкуваті. Горіло в них по іскрі, і Галя ніяк не могла втямити, що втішного для бабці в цій історії.

Отак вмерла зачарована тиша їхньої згоди. Зворухнулися й рушили ті люди, що йшли були в цьому вечорі, поїхали машини й трамваї. Зарухався і джиґун у сірому костюмі і в лакованих туфлях, він почіпав забиту дошку в паркані і вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. Джиґун вийняв із кишеньки біля пояса годинника й подивився на стрілки — вони світилися й показували якраз десяту годину вечора. Джиґун зсунув капелюха на очі, піддер носа, розвернувся ледве не по-військовому і пішов назад, ступаючи на власні сліди. Ще спинився, повернувсь і роздивився навколо. Тоді раптом розігнався і щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джиґун зняв із плеча дерев'яну скабку і знову насунув на очі капелюха.

Тим часом у сутіні вже текли звичайним плином річки і струмки, нічні птахи спустилися на дерева, а припізнені денні прилетіли до своїх гнізд і вклали в майже сонні роти пташенят по останньому хробачку. Літаки озвучили небо й полетіли далі, вже відповідаючи на запити із аеродромів. В глибині дому на горі заговорило раптом на повний голос радіо. Кіт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звідси думав важку думу про долю жінок у домі на горі Галин батько. Від цих думок серце в нього бралося кригою, та й усі зорі в високому й байдужному небі не тільки позамерзали, але й розкришилися.

Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крізь стіни джиґуна в сірому костюмі і в лакованих туфлях — він швидко йшов геть від їхнього дому. Покивував правицею, а ліву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тільки запалювалися інколи в її очах химерні й трепетні іскри.

14

Галя прожила в тому невластивому собі сумирному настрої тиждень. Здавалося, напилася вона тоді чарівного зілля, бо зовсім забула про своє дивне кохання до джиґуна в сірому костюмі, забула про свій неспокій та розколошкані сни. [...]

15

Скорив остаточно Галю дощ. Дріботів монотонне усю ніч, не даючи їй заснути, дріботів монотонне й цілий день. Вночі вона наче на велетенських хвилях коливалася, западаючи в темні ями короткого сну і виносячись на гребені, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранці взяла парасолю й занесла документи в технікум. Після того пішла вулицями, завертаючи по дорозі до магазинів. Ішла з сіткою, напхом напханою пакунками, і вітер завіював їй під парасолю краплі. Лице її змокло — на стороннє око здавалося, що вона плаче.

В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творів Жорж Санд і Мопассана. Грошей на більше не стало, і вона мимохіть спитала в повної повільної жінки, чи не потрібно магазину продавців. Завідуюча подивилася на неї крізь окуляри і почала розпитувати про її освіту й батьків.

— Освіта — десятирічка, — сказала Галя. — Батько нас покинув, а матері вже нема.

Завідувачка знала те місце, де мешкала Галя: там, у шпиталі, лежав недавно її чоловік.

— Продавця нам треба! — сказала насамкінець завідуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в неї виявилися вставні. — Тим більше, що ви любите книжку, я це одразу помітила.

Ще вона помітила Галине лице, а що воно було аж зовсім небуденне, то, подумала завідуюча, в магазині погустішає відвідувачів і це напевне збільшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували.

Галя вийшла на вулицю звеселіла. Завтра вона прийде сюди і стане за прилавок: цього місяця батько їм так нічого й не прислав. Йшла і думала про батька, чоловіка, якого вже уявляє собі ледь-ледь, — він наче за завісу ступив.

Дощ перестав, і Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустріч ішов, обережно обходячи калюжі, чоловік у сірому костюмі і лакованих туфлях. Він скинув солом'яного капелюха і вклонився. Галя отетеріла: Анатоль не мав на костюмі жодної крапки з дощу, а туфлі його сяяли, наче навколо зовсім не було багна...

— Мені довелося на кілька день виїхати у відрядження, — сказав він тепло й буденно. — І я не зміг був прийти. Вибач!

Дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Уявляєш, місця собі не міг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуєшся, що це воно сталося?..

Над головою в них раптом розірвалися хмари, і жмут променів провис над вулицею.

— Біжу оце на роботу, — всміхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. — Але ввечері буду. Коли твоя бабця лягає?

— О десятій, — сказала мимовільно Галя,