Василь Голобородько

Наша мова

Для цієї поезії В. Голобородька характерні специфічні синтаксис і пунктуація, що відтворюють смислову нерозривність явищ, наведених автором, і певним чином «звільняють» поета від усталених норм віршування.

кожне слово

нашої мови

проспіване у Пісні

тож пісенними словами

з побратимами

у товаристві розмовляємо

Привертає увагу оксиморон49 «словами мовчимо»:

кожне слово

нашої мови записане у Літописі

тож хай знають вороги

якими словами

на самоті мовчимо

Це вільний вірш, верлібр, не обмежений римами, не обтяжений складними художніми засобами.

Ми йдемо

Ми йдемо по Україні:

від степів до гір,

від лісів до морів —

звідусіль виходимо на прадавні шляхи,

і немає нам ліку.

Ми чинимо волю наших прадідів, які нас послали у путь, щоб ми йшли нашою віковічною землею.

Ми гордо йдемо шляхами України:

ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди,

щоб подивитись на нас, гордо йдучих,

ви, які визираєте з-за рогу, як вороги,

щоб подивитись на нас, гордо йдучих, —

ви всі бачите, як ми гордо

йдемо дорогами України.

Ми йдемо,

не вимагайте від нас доказів нашої прихильності

до руху,

не вимагайте пояснень причин, що привели нас

у рух.

Марна ваша справа — виставляти проти нашої ходи

контраргументи, що ви їх здобуваєте із мертвих

джерел,

намагаючись зупинити нашу ходу,

марна ваша справа — ми йдемо.

Ми йдемо по Україні,

пов'язані вишиваними дівочими руками

рушниками,

і радість сяє в наших очах.

Верлібр В. Голобородька «Ми йдемо» має чіткий внутрішній ритм. Ліричний герой поезії почувається часточкою великого народу, який нарешті здобув волю і тепер гордо йде по світу, незважаючи на пережиті утиски й заборони.

З дитинства: дощ

Я уплетений весь до нитки

у зелене волосся дощу,

вплетена дорога до батьківської хати, вплетена хата на горі, як зелений птах,

уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,

уплетена річка, наче блакитна стрічка в

дівочу косу,

уплетена череда корів, що спочивають на

тирлі.

А хмара все плете зелене і холодне волосся дощу.

Але усім тепло,

усі знають: дощ перестане,

і хто напасеться, хто набігається,

хто нахитається,

хто насидиться на горі,

хто належиться,

а хто прийде додому

у хату, наповнену теплом, як гніздо.

Автор створив своєрідний неповторний образ дощу. Усі предмети та явища здаються вплетеними в пасма дощу, схожі на зелене волосся. У такий спосіб підкреслено специфічне світобачення ліричного героя.