Василь Королів-Старий

Потерчата

Дячиха Євпраксія поралася біля печі і гнівалася, що дяка Оверка нема. Чекав господаря й Домовик. Він любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та говіркий. Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвіта до сусіднього села на храм. Вже давно споночіло, а його не було. Домовик вирішив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хаті була статечна господиня, а в оборі — Бровко, й пішов шукати хазяїна. Він підходив до великого болота.

А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований на храмовому святі й трошки під чарчиною, вийшов з другого села й підходив до болота з протилежного боку.

За селом вискочила поперед нього левадна хуха. Вона помітила, що дяк трохи п'яненький, й попередила потерчат, щоб ті заздалегідь розсвітили свої каганці, аби він не заблукав. Оверко побачив, як перед ним блимнув малесенький зеленкуватий вогник і злякався.

Тим часом далі засвітився другий вогник, потім третій, четвертий, десятий, двадцятий... То Потерчата розсвічували свої каганці й бігли вперед понад дорогою, щоб вказати дякові Оверкові шлях додому. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками на голівках.

Потерчата — міфічні істоти, що уявлялися нашими предками, як душі дітей, що померли нехрещеними, й стали болотяними вогниками.

Домовик — міфічна істота, охоронець домашнього вогнища та родинних святинь. У випадку, коли до нього ставилися без належної поваги, міг шкодити мешканцям будинку.

Бігли вони жваво, тільки ж їхні маленькі криві ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно. Тим-то дякові видавалося, що ті вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка в церкві. Він ще бачив, як вони то підскакували вгору, то поринали в долину. Це через те, що Потерчата бігли не рівним шляхом, а по багновиську й перестрибували з купини на купину.

З переляку дяк потрапив у болото й загруз.

В розпачі він почав вичитувати молитов, бо ж з обов'язку він був чоловік богобоязливий, а потім, як почув, що загрузає ще дужче, щосили закричав не своїм голосом:

— Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вірує! Потопаю в болоті, яко фараон Гонитель!..

Той покрик почув Домовик. Ще здалеку він побачив, як в тім напрямі побігли Потерчата з каганцями, й умить зрозумів, що таке сталося.

Домовик витягнув дяка, довів додому і радів, що врятував хазяїна. Але ж коли дяк Оверко став біля печі перед світлом, то Домовик не міг втриматись від реготу: по всьому обличчю дяка було розмазане багно, виглядав він, неначе мокра курка, а на самому носі налипла добра купа бруду, що висіла, мов кишка у індика.

Домовиків сміх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й підскочила, мов опечена.

— Мати Божа Почаївська! Що ж це за марюка?! — сплеснула вона в долоні. — Амінь, амінь! Розсипся!..

— Не кричи так велегласно, стара! — лагідним голосом промовив дяк. — Це — не марюка, це — я, живий і невредимий раб Божий, дячок Оверкій! — і він скоса поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.

І справді! В тій хвилині вона нагнулася під припічок та й вхопила в руку віника.

— Ах ти ж такий-сякий, забродо, п'янице! Ось я тобі покажу «раба Божого»! Побачимо, чи будеш ти й тепер «невредимий»! — закричала вона.

— Укротися, Євпраксіє! — притримав її дяк. — Не гнівися, не карай, дай слово промовити... Водила мене нечиста сила, хотіла в болоті втопити!..

Але ж Дячиха не дала йому скінчити.

— Сам ти — нечиста сила! А водила тебе по болоті горілка, безбожнику!..

«Атаки розумна жінка моя господиня!» — подумав про себе Домовик.

Але ж йому шкода було доброго дяка й він непомітно висмикнув з дячишиної руки віника.

А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповідав дячисі Євпраксії, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотіла втопити в болоті, та злякалася його щирих молитов...

Фантастичні герої казки «Потерчата» наділені автором найкращими людськими рисами вдачі: домовик і потерчата рятують п'яненького дяка Оверка від вірної загибелі. Як і в казці «Хуха-Моховинка», бачимо, що люди, які живуть у гармонії з природою, можуть сподіватися на допомогу міфічних істот у скрутних ситуаціях.

Письменник у казковій формі допомагає нам по-іншому подивитися на себе і світ, що нас оточує, навчає нас любові до природи та людей. Казки В. Короліва-Старого переносять нас у світ добра, справедливості й гармонії, виявляють глибоку любов письменника до всього живого, вчать шанобливому