Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:

— Ах, шелегейдики!

— Ах, шмарогузи!

— Ах, катові гаспиди!

Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.

Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б'ються, наче одне серце.

Мені було дуже хороше!

Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече-в-плече йдуть в атаку.

Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!

...На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:

— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?

Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!

То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!

Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.

Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають...

Розділ X — розділ XX

Під час гри хлопці побилися. Ява розбив носа Стьопі. Від покарання його врятувало закордонне відрядження батьків.

Вистежуючи Бурмила та Книша, хлопці заблукали в кукурудзяному полі, зголодніли. Врятували їх ті ж Книш та Бурмило. З того часу до Яви приліпилося прізвисько Робінзон Кукурузо. Хлопці знайшли безлюдний острівець на ріці й влаштували курінь. Острів назвали островом Переекзаменовки. Ява залишився жити на ньому сам. Знов їм на очі попався Книш. Хлопці ламали голову, чого він шукає. Раптом зявилися їхні друзі та юннати з Києва на човні й натрапили на курінь. Вони розповіли про те, що до Фарадейовича приїде професор та кореспонденти, бо його глобулус — надзвичайне відкриття. Ява закохався у Вальку з Києва, яка майстерно танцювала, а Павлуша з'ясував, що насправді його друг втік на острів, щоб готуватися до переекзаменовки.

Хлопці розробили план захоплення Книша в полон. Побачивши якусь постать, Кукурузо вигукнув: «Руки вгору!». Постать виявилася дідом Варавою. Під час щирої розмови дід зізнався, що шукав онука, а хлопці, що вистежують Книша.

Дід спіймав і допитав Книша. Той розповів, що шукав двадцять каністр з німецьким спиртом, що були тут затоплені. Онукові Варава сказав про те, що спирт виловили партизани для госпіталю ще в сорок третьому році.

Розділ останній

Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.

Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.

Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети.

Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.

Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потім усім юннатам.

Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку).

Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:

— Коли б не ви — все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!

А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий червоною китайкою стіл, за яким сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.

А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми виступали як головні свідки обвинувач І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув...

Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про в шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна).

...Що він «унутрішній диверсант» (це сказав дід Салимон).

...І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).

...І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато.) ...Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка). Бучний був суд.

А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав:

— Молодці, босяки!

І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.

Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.

...Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось не того хотілося. ...Щось їло наші душі, як іржа залізо. ...Якась думка. І коли ми і з суду, Ява висловив її.

— Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але... одні глобулус виводять... космічний. Інші