— Людиноподібна, — додав я.

...І от — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!», до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п'ятого, нині шостого «Б».

Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір'ї наш Собакевич, і думаю...

Я думаю про Книшів — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.

Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.

І ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?» Я вже питав й

Мовчить.

Тільки усміхається...

Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни:

— Рень, до дошки!

І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав лереекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу.

О, то були дуже напружені дні — після суду.

Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай.

На корову Контрибуцію: «Цить!» — не мукай.

На зозулястого півня: «Цить!» — не кукурікай. Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.

А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю.

Спочатку він огинався:

— Не треба мені твоїх жертв!

Але я сказав:

— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!

І він змушений був погодитись.

Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво?

На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.

Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:

— Сідай теж пиши, тобі це корисно.

І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острів.

І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи, і ні разу не помилився.

До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.

Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.

Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.

— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.

Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:

— Так що — випробуємо?

— Давай, — кажу я.

Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунгики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування ґудзиків. Офіційної назви він ща не має і зветься поки що умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», бо кожний винахід обов'язково повинен мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто прикладаєш до ґудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.

Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але...

Кррекк! — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.

Карафолька скрикує.

— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пізно! Наче грім з неба, лупає над нами гнівний голос Галини Сидорівни:

— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!

Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався...

Частина друга.

розказана знову-таки Павлушею Завгороднім.

Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодії шукають потерпілого.

Розділ І — розділ II

Друзі взяли участь у виставі «Ревізор», яка мала шалений успіх.

Приїхавши до Києва, Ява хоче зустрітися з Валькою.

\

Розділ III

Ява поспішає на побачення.

Через кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру. Обійшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала... На Яву мені було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п'ята, тільки у дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель.

Хлопці ледве відшукали потрібну квартиру. Вони стояли й боялися подзвонити.

І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать і здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримів, аж луна підстрибом покотилася вниз по сходах:

— Піймалися! Піймалися