Галина Пагутяк

Потрапити в сад

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблучками. Тільки горобцям вільно було перелітати через огорожу. Якби будівники мали хоч трохи фантазії й вірили, що поети мають крила, вони б придумали складнішу систему охорони, ніж стіна й металеві, вічно замкнені двері в ній. Втім, поети, що їх мали справді, давно повмирали.

Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, притулиться щокою до землі-матінки, буде плакати і питати: «У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?».

Міліція всієї Південно-Західної дороги знала Грицька і вже не чіпала. Та й що взяти з чоловіка, коли в нього нема ні хати, ні жінки, а лише гармошка й чорна хвороба ще з війни. Лікарня — ото й увесь його притулок.

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон. Неквапно закурив собі в тамбурі, поки люди повсідались і витріщились у вікна. Потім дренькнув гармошкою. Люди побачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких споднях. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисто. Він став коло першої лавиці й, похитуючись, заграв «На сопках Маньчжурії», потім «Прощання слов'янки», а наостанок «Сусідко-сусідко, позич мені решітко». Це було все, що він вмів, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копійки. Грицько казав: «Цілую руку» кожному, навіть дитині, і йшов ще у два вагони. Потім сідав на лавицю і, хоч би перед ним на коліна ставали і просили грати, не грав. Бо йому вже набридло. Як Грицькові не хотілося, то не хотілося.

Грати його навчив тато, як вернувся з війни без ноги. Грицько вже мав тоді чорну хворобу від переляку. Німець жартома стрельнув йому над вухом, хотів злякати. Відтоді й напала на нього падуча. А по війні почали з батьком-калікою ходити по базарах. Тато грав на гармошці, а Грицько збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби і вмерла, а старий замерз п'яний, вертаючись з міста. Добре, хоч сина тоді з собою не взяв.

Гриць пробував списати ту історію на папір, але не дав йому Бог таланту. Тільки коли грав, то перед очима ставав його тато-каліка.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленіша їда. Голови й шкірки забрав з собою. Вічно здиблеш пса чи кота, а ті баби з буфету усе зіпхають своїм свиням. Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках. А про свою біду Грицько хіба міліції розповідав і карточку показував, що він інвалід.

Отож весело тупцяв на пероні, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишені жменю дрібних і дав йому. Той облизав сірі губи.

— Чуєш, Грицю, добре, що я тебе стрів. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, — тремтів Стьопа.

— Ти що, змерз?

— Ой змерз, братчику. Зима скоро.

— Йшов би до мами. Може, їй дровець треба врубати.

— А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав і згодився: — Правду кажеш. Нема в неї дров.

— То ходім, нам по дорозі.

— Похмелитися б...

— Я вже пив.

— То я потім до неї піду.

Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком вдієш? Золоті руки мав...

Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Спина його була геть у вапні.

— Біда, — сказав Грицько. — Біда.

І рушив зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.

— Боску віддам, — вирішив Грицько.

Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхові кам'яниці. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.

— Біда, — зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо чув, що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.

Микольцьо мешкав у малесенькій хатці і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Боска в будці не було.

Грицько витер ноги об дерев'яну решітку й штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові слабо зробилось. Добре встиг задубіти.

— Чи вдома пан господар? — скинув шапку.

— Вдома, — тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб'ячі кістки й голови.

— Не сподівався? А я Стьопу стрів... Каже, заслаб наш

Микольцьо.

— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а очі в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.

— Серце?

— Та воно.

Микольцьо був весь запухлий, аж синій.

— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків... Як тепер не підіб'єш, вважай, треба викидати.

— Дай собі спокій!

— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить...

— У лікарню тобі треба.

— Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико, то буде мій лік.

— Можу й заграти.

По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина,