— Святий вечір, діти, надходить — не пустуйте!..

І долівка в хаті, вимазана Оксанкою, блищала, і наші очі дитячі блищали радістю і щастям... Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спідницю, приказуючи:

«Перший пиріжок, мамо, мені».

— Добре, Яцю, тобі... А кому ж? Тільки тобі! — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батькові очі світилися, мов у святого Миколая на божнику, він садовив праворуч себе Яця, а ліворуч — Настусю і бавив обох, ая...

Повз них проходила горда Оксанка. вона старша була і робітниця в матері найперша: в Оксанчиній косі, пам'ятаю, маком синіла стрічка...

«Чиясь файна молода буде», — подумав. А вона повернулась тоді до мене, засміялася:

— Отакої, паничу наш, — сказала, — на вулицю нівроку вам, навідуєтеся, а дров урубати, то... «Хай тато!» — пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дітям якісь казкові слова:

— Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти, ая... Та всім убогим людям дадуть землі...

Надходила багата кутя, святий вечір...

— Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в'яжи червоного пояса Яцеві.

Сторожукове пильне око; заспане, пом'яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаски — (підлизані) якісь тютюновим димом; у передніх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия...

Він, Сторожук, вклоняється Бейзерові:

— Хилый какой-то...

Сміється Сторожук.

Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.

Нудить Сторожукові горілка, тоді йде ригати до раковини. Йому нагадують, що треба поспішать.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв'язав її, підходить до Конончука, каже:

— У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він вечері не принесе сюди — прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні.

Він повертається до Клєнцова:

— Не радійте, офіцере, з моєї страти... Пам'ятайте:

«Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби...»

Маламет молився богові. Вечір. Ніч.

Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського:

— Де твоя, Яцьківський, кружечка (з орлами), га? Дайте мені води!

Голос зростав, переходив у шепотіння:

— Чуєте, Сторожук списки читає...

Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку він уже не приходив більше до свідомості, він збожеволів, ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня. Бігає по камері, гукає:

— Кіннота, на коні! До бою!

— Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її — пий.

Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крові руки і на здивування усіх почав малювати на стіні велику літеру «У». Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:

— Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайсь!

На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє...

Камера заніміла з жаху.

У сусідній камері, «етапній», співали студенти — новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився...

А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав...

Прокіп Конюшина — герой твору Г. Косинки «Фавст» — як і Фауст Й. В. Гете, шукав життєвої істини, яку, на його думку, несла революція. Він загинув у більшовицьких застінках, але залишив незнищенну віру в щасливе майбутнє українського народу; витерпів нелюдські муки, але не став зрадником, до останньої хвилини вірячи в щасливе майбутнє рідного Поділля.