Микола Вороний

Інфанта

Різьблю свій сон... От ніби вчора ми

Зійшлись, — і стріча та жива.

На землю тканками прозорими

Лягли осінні дерева.

Привертають увагу використані поетом оказіоналізми62, наприклад, «проміннострунний», «вогнелунний», «мрійно- тканий». Усі вони — складні прикметники, що мають дві твірні основи, які зазвичай не поєднуються за змістом. Такі оказіональні епітети у сполученні з означуваними словами створюють специфічні індивідуально-авторські образи.

Акордами проміннострунними

День хвилював і тихо гас.

Над килимами вогнелунними

Венера кинула алмаз.

У завивалі мрійнотканому

Дрімала синя далечинь, —

І от на обрії туманному

Замиготіла ваша тінь.

Дзвінкою чорною сильветою

Вона упала на емаль,

А поза нею вуалетою

Стелився попелястий жаль.

Ви йшли, як сон, як міф укоханий,

Що виринає з тьми століть.

Вітали вас — мій дух сполоханий,

Рум'яне сяйво і блакить.

Бриніли в серці домінантою

Чуття побожної хвали,

Коли величною інфантою

Ви поуз мене перейшли.

Ви усміхнулись яснозоряно

Холодним полиском очей, —

І я схилився упокорено,

Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я

Був по той бік добра і зла...

А наді мною Революція

В червоній заграві пливла.

Блакитна панна

Своєрідна побудова вірша передбачає використання тавтології63 як основного художнього засобу.

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

Попелястих, пелехатих.

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Поезія вирізняється специфічним способом римування: римуються перший, другий, п'ятий, сьомий рядки і третій, четвертий, шостий, восьмий.

Ось вона вже крізь блакить

Майорить,

Довгожданна, нездоланна...

Ось вона — Блакитна Панна!...

Гори, гай, луги, поля —

Їй виспівує: «Осанна!»

Вся земля

Їй виспівує: «Осанна!»

А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

Променистою росою.

На квітках

Променистою росою.

І уже в душі моїй В сяйві мрій

В'ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

І сплітаються в гротески.

Голосні

І сплітаються в гротески.

Іванові Франкові

Відповідь на його Посланіе

La poesie n'a pas la verite pour

objet, elle n'a qu'elle-meme.

Charles Baudelaire

Hi, мій учителю і друже,

Про мене все це не байдуже.

Життя з його скаженим шалом,

З погонею за ідеалом,

З його стражданням і болінням

І невгамованим сумлінням,

Життя — се дві противні сили,

Що між собою в бій вступили.

Одна з них — велетень-гнобитель,

А друга — геній-визволитель;

Його двосічна гостра криця

Влучна, як з неба блискавиця;

Але і велетень могучий

В руці тримає меч блискучий?

Страшні, тяжкі його удари,

А ще страшніш таємні чари...

Як маю я його цуратись

Чи від ударів ухилятись? 0, ні!

Я, взявши в руки зброю,

Іду за генієм до бою.

[...]

І знаю я, що замість плати

Мене чекають кари, страти...

Та чи ж грізний удар обуха

Там, де буяє творчість духа?

Одна хвилина раювання

Там відкупляє всі страждання.

Бо то чуття свобідні, щирі

Бринять у святобливій лірі.

І прикро, як ураз зі мною

Стають, немовби теж до бою,

А справді для пихи своєї

З порожнім серцем фарисеї

І паперовими мечами

Вимахують над головами.

Хто кликав їх? Чого їм треба?

Чи хробакам потрібно неба?

Нехай ідуть всі ті нездари

На торговиці та базари

Нікчемний крам, дрібні вигоди —

От їх найвищії клейноди.

Але коли повсякчас битись,

То серце може озлобитись.

Охляти може, зачерствіти,

Зав'януть, як без сонця квіти.

Душа бажає скинуть пута,

Що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору —

Схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, житгя нікчемне

Забути і пізнать надземне.

Все неосяжне — охопити,

Незрозуміле — зрозуміти!

О, друже мій, то не дурниці. —

Всі ті щасливі небулиці

Про райських гурій, про нірвану,

Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидають

І душу раєм надихають.

Чи все ж те розумом збагнути,

Що дасться серцеві відчути?

І чи можливо без утрати

Свобідний творчий дух скувати?

І хто Поезію — царицю

Посміє кинуть у в'язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок,

Коли вона не зносить рамок?

В ній всі краси кольори сяють,

В ній всі чуття і змисли грають!..

[...]

І ще скажу, мій славний друже,

Я не беру життя байдуже.

Високих дум святі скрижалі,

Всі наші радощі і жалі,

Всі ті боління і надії

І чарівливі гарні мрії, —

Все, що від тебе в серце впало,

Не загубилось, не пропало...

Моя девіза: йти за віком

І бути цілим чоловіком!

Поезія М. Вороного розкриває внутрішній світ ліричного героя, який постає як особа, що тонко відчуває красу природи і людської душі.