Микола Куліш

Маклена Граса

Дія перша

І

1

Вдосвіта А н е л я будила матір — неголосно, схвильовано: — Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж! Мати. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха? А н е л я. Ні-ні! Тато спить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом... До десятої години треба... Ой, мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз!

М а т и. Ти ще не лягала спати?

А н е л я. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку й серце.

Мати. Пан Владек?

А н е л я. Пан Владек!

Мати. Зарембський? Наш хазяїн?

А н е л я. Я й сама зразу не повірила, поки він не став навколішки... ось так... (Стала на коліна, цілує матері руку). «Анелю, — говорить, — Анелю!.. Будь мені за дружину...»

Мати (сама до себе). Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді... Адже це сон... Авжеж, сон!.. (Лягає). Матінко Божа, — сон!..

А н е л я (цілує матір). Мамо!..

Мати. Со-он!..

А н е л я. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський — мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?

М а т и. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.

А н е л я. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. «Варшавські панянки, — каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, — каже, — панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!..»

Мати. Так і сказав?

А н е л я. Точнісінько.

Мати. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк...

А н е л я. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані — страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме.

І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене...

Мати. Стривай, Анелько, стривай... (Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон... Та я не певна, чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. «Коли б мені, — казав, — дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером». Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки — неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі... (Поцілувала Анелю). Побалакаю... Може, навіть завтра... Завтра свято...

А н е л я. Мамо! Треба сьогодні!

Мати. Сьогодні — не знаю... Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує. Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?

Десь кашляють.

Тсс... Здається, вже встав... Ні, не можна сьогодні.

А н е л я. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що поговорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої... татової відповіді... Мамусю! Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш...

Мати. Ой, Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вікно). І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

2

З підвалу вилізла М а к л е н а. Крикнула вниз, у віконце:—

Христинко, вставай! Поки рано — на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти — трісочки, я — кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив'язі біля будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш — мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.)

Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть...

(До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко).

Та понесіть туди, туди,

Туди, куди я думаю...

(До Христинки вниз). Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть- чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай!