Воно й те правда, що підлітком Оленка не тільки витяглась, а й вилюдніла, — з неї робилось по-своєму славне дівча, вродою, однак, більше подобаюче таки на батька, ніж на матір: ті самі приглушені, споловілі барви (на противагу пекучоскравій сестрі), ті самі великі сиві очі з повільним, трохи мовби здивованим поглядом, — справді була посидюща дитина, тобто ані надто бистра, ані спритна так, щоб ото все в руках горіло-замилуєшся (як без угаву правлено сторонніми про Ганнусю), та й звідки б така взялася, зростаючи в постійному затінку сестри, — хто б подумав, то вона сама поклала собі, раз і назавше, марно не увихатися, наперед ухилившись від будь-якого з тою змагу ще до того, як його програє, і тільки знай снувала собі тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретені, — мов теж чекала своєі години. На сварки, вже не кажучи бійки, між сестрами тепер заносилося нечасто — якось узимку, приміром, Ганнуся зібралась на ковзанку — і не знайшла своїх чобіт, все чисто обшукала, і в хаті, і в коморі, геть і на горище лазила — нема, як лизь злизав: почервоніла, розлючена, ладна от-от розплакатися, Ганнуся напалася на сестру — де поділа мої чоботи, мамо, не бороніть її, це вона, я знаю, це вона! — чоботи знайшлися другого дня, стояли собі ладком під лавою, халявками докупи, мов з повітря вродились, — я ж казала, що це вона, вибухнула Ганнуся, — Оленка посміхнулася зневажливо, одводячи, проте, очі: вже ж, не мала б роботи, твої чоботи переховувати! — такі подряпини залишалися, під'ятрювані з двох сторін одночасно, бо Ганнуся, палкіша вдачею, все поривалася в кожному випадку конечне довести сестрі своє, щоб знала, — щоб, наприклад, визнала, і то перед батьком визнала, що таки сховала ті нещасливі чоботи, хай ім цур (запевне не варті задля них зчиненої бучі), — щоб, за її власними словами, «було по правді», і правду ту, вкінці, призначалося не кому як Василеві, то він мав, нарешті, по ній їх двох розсудити, — Оленка ж, власне тим, що нарочито, підкреслено ухилялася від усяких-будь спроб порозуміння, мов настала її черга казати до сестри: відчепись, самим своїм видом це казати, глузливим посміхом, одвернутими плечима, як виставленим глухим парканом: хоч гопки скачи, не доскочиш, — неомильно поціляла ту в найдратливіший живчик, і так розчімхане до виразок, збасаманене взаємними дошкульними ударами повітря в хаті, немов спухаючи, дедалі частіше випихало одну з них — Ганнусю — геть, геть надвір, куди завгодно, аби з очей, туди, де можна всьорбнути на повні груди — живого.
А Оленка залишалася прясти.
Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: зараз по таких хатніх заколотах вона переставала чути воду — ба й себе саму переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як хмара, обидою (хмара та була непрозоро-жовтявою, й щось
