Тої ж осени нагрянули в хату й перші старости, хоч Ганнусі щойно п'ятнадцятий минув, — старости несподівані, що перелякали геть усіх, із Василем включно, а за Ганнусю, то годі й казати: вона миттю шурхнула повз них у сіни і звідтам, з-за дверей, розтуливши враз пересохлого рота, наслухала балачку дорослих дядьків про мисливців і куницю, не ймучи віри: невже це про неї? — причім про парубка їй чомусь ані гадки не було, ніби то не сватати її прийшли за живого чоловіка з крови й кости, а тільки освідчити зайшлу велику й грізну зміну в ставленні до неї решти світу, — атож, на неї посвистували захоплено, як ішла вулицею, і до того вона звикла, приймаючи як належне, але коли хто сміливіший (їй завше здавалося: дурніший! — вона-бо твердо засвоїла од матері, що для сільських парубків у них зависокі пороги, і хто з них цього не тямив, дивував її єдино несказанною тупістю) замірявсь підступитися ближче зі своїми простацькими зальотами — налетіти купальської ночі з безглуздим борюканням, єдина ціль якого — повалити й обмацати, — або опасти й притиснути серед зграйки дівчат, що прискають навсібіч з веселим вереском, — того вона обливала таким заморозним презирством, що весь хекаючий-сопучий, заласно-граючий-очима запал напасника з місця вифуркував із нього, як відьма в комин, — а тут прийшло щось нове, щось заразом і потаємно-спорзне, як оті загарбницькі сягання рукою по грудях, і дивним чином підносяче тебе — на височінь царівни на стовпі, куди найкращі лицарі важать доскочити найбаскішими кіньми, щось, зоддалеки подібне до самотнього тужного співу батька колись уночі під хатою — за тою дівчиною, яку любив і якої ніколи не буде мати, і від тривожного змішання цих двох таких різних і в чомусь, однак, перехресних потоків чуття Ганнуся ще довго не могла отямитись по тому, як старостам відмовлено, — певно, що відмовлено, а як би інакше: замолода ще на дружіння, хай погуляє, у нас, люди добрі, дочками не поле засіяне. А по-моєму, — дуже поважно, з притиском, і тим насмішивши батька (що ніколи не міг встояти перед її старуванням, і вона те добре тямила), заявила Оленка, — по-моєму, хай би йшла, коли люди трапляються, чого перебирати?... Ганнуся посміялася й собі: ич яка сваха перехожа, ще й у кісники до ладу не вбралося, а вже заміж хапається, — не сумніваючись, що Оленка направду мовила поважно і що їй таки баглося збути сестру з хати, щоб самій опинитися першою з черги, — тільки батько цього, як завше в стосунку до своєі мізиночки, не спостеріг.

Про кісники — то, звичайно, було зопалу сказано, бо Оленку хоч і не пускала ще Марія на вулицю, але вже й лащитися до батька, як та звикла змалечку, їй не давала, гримнувши кілька раз вельми суворо, аж Василь був знітивсь і дременув надвір крутити цигарку: ще від малої хоровитої Оленка навратилася залізати йому вечорами на коліна, обіймати за шию, тулитися вухом до грудей під сорочкою: тату, а що то в вас так гупає? — Василь розчулювавсь, обережно гладив доню заклякло-оцупкуватою, незвичною до делікатних рухів рукою по теплих косенятах, цей