Він дуже хотів би, щоб у них і ще були діти, — повіт хата дітей, гамору й писку, як у пухнастому, з верхом, решеті весняних курчат, куди його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, — з десяток отаких теплих, кучматих голівок на печі під рядном, ах ви ж мої ціпоньки, — та що ж, коли після цих двох як зав'язало: Марія раз у раз недоношувала, скидала, і він сердився на неї тим, що невиразно чув свою вину, — ніби то йому щоразу бракло мужської снаги рівно настільки, аби остаточно підштовхнути заклюнуте дитинча прорватися на світ, ніби в якусь вирішальну хвилину, про яку не мав і гадки, щоразу щось йому спорскало, — щось невхопне, чого ніяк не дасться означити простими, намацальними речами, як, там, завчасу спустився абощо, а таке, що мало би владу цілком і до останку перетворити жінці утробу, не зоставляючи в ній нічого поза тим, а він відчував, як у кінці кожного його висилку зводиться з неї йому назустріч щось непроникне й нездвигне, мов темна гора, по якій і з'їжджав уділ, — Марія лежала потім мовчки, відвернувши голову набік, так що навіть дихання не було чути: попервах, зараз по шлюбі, він гадав, то од соромливости, і це зігрівало його ще більшою до неї ніжністю, а тепер уже не гадав нічого: вона лежала, і він лягав поруч, і невдовзі — радше за тим подружнім інстинктом, що виробляється з роками, ніж за віддихом, — розумів, що вона спить. І так воно між ними й велося, і, коли йшлося про майбутні, Василь зрідка дозволяв собі крадьки помріяти, що, як дівчата зовсім уже стануть на порі — чекати було недовго, от туй-туй, — то Ганнусю оддадуть, а для Оленки вони візьмуть приймака, щоб зоставалася при хаті, і він буде няньчити внуків — цілу гирилицю внуків, білявеньких і пухнастих, голівки як кульбабки — як в Оленки маленькою.

Бо Оленка таки вже не була маленька, і він за нею тужив — часами йому навіть здавалося, ніби й крізь ню починає бовваніти оте непроникне й незрушне, що його знав за Марією, тільки що дочка була непорівнянно ласкавіша й незаводним жіноцьким чуттям уміла його приховати, примилитися кошенятком, вициганюючи своє: тату, чом мене мама не пускають на вулицю, таже всі дівчата йдуть, і сусідська Одарка, а вона менша за мене, їй тільки на Спаса п'ятнадцятий піде, — і так домоглася, що дівувати вони з Ганнусею почали сливе одночасно, — то й гаразд, розважив собі Василь, будуть укупі, то одна за другою наглядатиме, щоб, бува, якої дівоцької халепи не приключалося, — довелося, правда, раніше, ніж гадалося, справляти чимало обновок, червоні сап'янці з кучерями, й плахту з сухозліткою, й кожушанку тулубчасту, ще й зі смушками, і ще до лиха всякого мотлоху, трохи чи не скриню, по правді кажучи, — сказитися можна, скільки то те бабство збавляє собі на убори! — а що з грішми було всутуж, бо телицю мали продати щойно на осінь, то на те пішла добряча частка Ганнусиних заробків, але Ганнуся (на превелику Василеву полегкість: він-бо чекав, що дівчата знову стануть проміж себе ґдиратися, й наперед тим мучивсь) ні слова насторч не зронила — вона взагалі ставилася до тих «грошей за воду» як до знайдених абощо, — от собі, прийшло махом, пішло прахом, і, може, тим вони її й держалися — не те щоб через верх, але, Богу дякувать, цупко. Її тільки дрочило, що молодша норовить тепер триматися їй за рівню: де ж пак, у такі самі сап'янці взулася («хочу як у Ганнусі!»), та вже й губу закопилила, мов і справді жодної між ними різниці, — дідова дочка й бабина дочка, ото й усе, і навіть дозволяла собі вкидати часами з поблажливою міною яке повчальне слівце — ти б, сестро, не клала на цю керсетку червоних зубчиків, бо надто вже одностайно виходить, — сміх, та й годі, що тут ще скажеш!... І ще її трохи конозило від того, як Оленка приймає її гроші — спокійно, наче їй належиться, — ти б хоч спасибі сказала, втручалася й Марія, — у відповідь менша дивилася на сестру з матір'ю отим своїм повільним, здивованим поглядом,