Олена Теліга

Пломінний день

День прозорий мерехтить, мов пломінь,

І душа моя горить сьогодні.

Хочу жити, аж життя не зломить,

Рватись вгору чи летіть в безодню.

Хоч людей багато, ніхто не зрушить, почувши слово «Україна», хочеться кликати на допомогу.

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче,

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —

Геній людський чи лише випадок, —

Щоб застиглі і покірні води

Забурлили водоспадом.

І коли закрутить непогода

І мене підхопить, мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину!

Найбільша гордість і найбільший біль ліричної героїні вірша — Україна. Навколо багато байдужих людей, і це її тривожить, викликає протест. Жінка закликає до активних дій, щоб гостре слово «Україна» стало лагідним.

Сучасникам

«Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі: душа і тіло, щастя з гострим болем.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Лірична героїня вірша О. Теліги живе повнокровним життям, у якому переплелися радість і горе, сміх і біль. Вона щедра, її серце загартоване в «хуртовині сніжній», «у холодній зливі», вона поважає більше діло, ніж слово

Радість

Ой, не знаю, що то за причина —

Переходжу обережно вулицю,

І весь час до мене радість тулиться,

Як безжурний вітрогон-хлопчина.

Привертає увагу така особливість: традиційно незмінне слово «авто» в поезії відмінюється, що є певним авторським новаторством:

До міського руху ми не звикли,

А хлопчина рветься, як метелиця,

Ніби поле перед нами стелиться,

Ніби зникли авта й мотоцикли.

І сама я на ногах не встою,

Пролітаю між людьми похмурими,

Козачка вдаряю попід мурами —

Бо хлопчина не дає спокою!

Лірична героїня вірша сповнена життєвого оптимізму, радості життя. Вона не зважає на жвавий міський рух, їй потрібні простір, широке поле для діяльності. «Похмурі люди» тільки підкреслюють радість, щастя героїні, її прагнення до дії.