Настуня вже освоїлася з думкою про все, навіть про чорну смерть на Чорнім Шляху.

Тим часом її Стефанові удалося в замішанню прилучитися до одної з козацьких ватаг. Незабаром добився він до Кам'янця, де його батько мав спільників. З одним з них пішов Стефан зараз до монастиря тринітаріїв, котрі займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що коли прийме польську віру, одержить допомогу при викупі своєї судженої. Але коли почув від Стефанового товариша, що батько сего молодця називається Дропан, — відразу зм'як і почав обчисляти кошти викупу. Бо Дропан був знаний.

Молодий Стефан любив Насіуню. Але він твердо любив і свою церкву, хоч вона була в пониженню. Може, якраз для того любив її так дуже, що бачив її слабість в порівнянню з латинським костелом. Не розумів причин слабості одної, ні сили другої, хоч бачив кріпку організацію латинських священиків, їх всюдиприсутність і ціпку зв'язь їх самопомочі.

Як кожда сильна і благородна вдача, так і Стефан не дався б був взяти на ніякі обіцянки ні навіть на сповнення їх — за ціну опущення своєї церкви. На предложения чужого монаха не відповів ні словечка, хоч чув жаль у душі, що й наша церква не мала такого чина, як тринітарії. Батьківський товариш відповів за нього:—

Се син Дропана, купця зі Львова. Ні він, ні його батько не схоче даром вашого труду.

Тепер і чужий монах не відповів ні слова, тільки дальше рахував приблизні кошти викупу.

Вийшовши з тринітарського монастиря, пішов Стефан подякувати Богу — до своєї церкви біля самого ринку в Кам'янці. Довго клячав на її кам'яних плитках і молився.

А коли вийшов, побачив на церковнім подвір'ю подругу Настуні, Ірину, котрій також удалося втечи серед замішання, хоч і з іншою ватагою козаків. Була дуже втомлена і змарніла. Разом поїхали в дальшу путь — додому.

Серед полонянок Настуня здавалася найспокійнішою, тому сторожі, дивлячись на неї, часто повторювали «Хуррем!», що значило, мабуть, спокійна, безжурна або ж весела.

Дівчина не могла їсти татарської страви з борошна та кінської крові, швидко ослабла.

І Татарський обоз дійшов нарешті до Криму. Настуня вперше побачила море. Наступного дня в табір почали приходити купці, придивлятися до «живого товару».

Дівчину викупив старий турок, купець Ібрагім зі сво'їм вірменським спільником. Вони побачили надзвичайну вроду Насті й вирішили підгодувати її, дати змогу відпочити, а потім продати багатому панові у Кафі. У Кафі за день продавалося до 30 000 невільників та невільниць. Там була і християнська церква отців тринітаріїв, що займалися викупом невільників.

Ібрагім та вірменин здали Настю у спеціальну школу для невільниць. Там їй дали змогу покупатися, одягтися як слід. «Опікуни» навіть не впізнали її спочатку, залишилися дуже задоволені.

Між багатьма невільницями були й українки. Настя присусідилася до них, повеселішала. Дівчата розповіли їй, що тих, хто має червону стрічку, одразу не продадуть, а за цей час, може, родичі дізнаються й викуплять. Тут за непослух дуже б'ють. Гірших на вроду дівчат беруть до важких робіт, її ж, наприклад, будуть учити читати й писати по-їхньому, рахувати, щоб потім продати як служницю до гарему якогось могутнього пана.

Настуня вирішила добре вчитися у школі, запам'ятати всю науку, в цьому, можливо, й є її спасіння. Вона розпитувала в учителів, у товаришок про все, жадібно рвалася до знань. Була там і наука, як поводитися з чоловіками — молодими та старими.

Настуня помітила різницю між учителями. У Абдуллага не було іншого бога, крім Аллаха, іншої влади, крім султана. Він був добрий, приємний чоловік, але нагадував вола в упряжці, що крутить один круг. Італієць Річчі в усьому підкреслював вагу і значення людської думки, винахідливості й праці, оптимізму. Особливо дівчину вразила розповідь учителя про те, що на Заході жінки займаються і торгівлею, і наукою, і навіть державними справами. Вона відчула (в неволі!) себе людиною. Разом з тим Настуня відчувала, що вчитель недаремно їй усе так докладно розповідає про змови, інтриги великих, що має якусь таємну мету. І справді, якось Річчі запропонував їй тікати з ним на Захід. Вона була вражена і спромоглася сказати лише, що подумає.

Тим часом наречений Стефан зібрав викуп, приїхав із польським посольством до Кафи, але ніде не знаходив Настуні, не підозрюючи, що вона від нього через вулицю.

Пройшло два роки. Якось Настя побачила турецькі галери з вікна своєї кімнати й почула крики. Помер старий султан, і на престол вступає молодий Сулейман, який, за передбаченнями, буде найвеличнішим із султанів. Було пророцтво й про його дружину — чужинку з великим розумом і великою гордістю, що принесе багато добра й багато лиха в усіх землях Халіфа.

Усіх дівчат зі школи повезли на ринок у Царгород. По одній продавали товаришок Насті, і вона зі слізьми прощалася з ними. Нарешупі, обмацавши як річ, купили й Настуню чорні слуги якогось багатого дому. Виявилося, що потрапила вона служницею до гарему самого султана.

Дівчина згадала челядь у домі батьків, пригадуючи, кого вона любила й за що, а кого — ні. Настуню вибрала собі одна з одалісок