похороні рідної матері. Та все питалися крізь хлипи та плачі: «Скажи мені, моя голубко, що таке щастя? Може, воно це є удача, а нещастя — то помилка?» І що я могла їм говорити, коли мені здається, що якби я у такому ходила та таке пила та їла, як вони, то була б щаслива. І через те я тільки дихала та мовчала і нарешті доміркувалася сказати: «Підіть до баби Гамарнички, нехай поворожить». І панночка далі й не витримали коло мене бути. Схопилися і, обтрусюючися, крикнули: «Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч і не кажи нічого». І після цього знов нагнулися до мене й зашептали боляче-боляче: «А все-таки я одружуся з Харлампієм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму».
І я оце і зараз, мнучи сало, сама собі гадаю: чого вони так дивовижно промовили останні слова, неначе хтось їм може стояти на заваді до шлюбу, чи що?
А далі Дунька, таке було наймення наймиччине, спиталася:
— А навіщо вам здалася панночка?
— Та мені тільки треба, щоб хтось батюшці сказав, що Гордій прийде дякувати за сердечну опіку аж через тиждень, бо я хочу його трохи відживити, аби не мав вигляду якогось ченця чи скрипиці. Та й обіпрати треба. І щоб батюшка на нього не гнівалися за те, що я буду всьому призвідниця.
— Це таке, що я скажу і батюшці... і... і... Та панночці цього можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все скажу, — запевнила наймичка тітку Горпину, яка встала кажучи:
— Треба йти додому... Незабаром і «Достойно» задзвонять, а до церкви вже трохи пізно. Оставайся здорова... Не забудь же.
І вийшла.
Але Дунька випровадила її аж до тину, де тітка уважно оглянула знов те місце хвіртки, що скрипіло, але, не сказавши ні слова своїй супутниці, вийшла на битий шлях. А Дунька, вхопивши під тином молоденького чубатенького півника, побігла в хату, приказуючи: «Півнику, півнику, бороданьчику...»
Коло церкви Корецька побачила в сонячному світлі з десяток возів, коло яких були прив'язані воли, корови. Деякими господарі поприїздили показати помпезність заможню, а дехто привіз хворих до причастя. Поміж возами продавали бублики, цукерки і всякі інші ласощі. Між ними були і скороспілі ягоди з вишень. Дівчата, хлопці і малі діти стояли натовпами серед перекупок. Та тітка Горпина їх поминула. Поминула й ту стежку, що вела через яр, і пішла додому поза цариною. Стежка була попід самим ровом, зарослим травою, будяками, полином, нехворощею і козельцями. З правого боку уже були прорвані буряки графа Бобринського, обкопані канавками для жуків. На межах де-не-де стояли великі поливальниці, балії і корита з малясою для метеликів, уже не потрібні. А туди за ними, геть-геть аж під ліс, видно було, як красувалися жита і стояли густі зелені пшениці, над якими звисали кібці й звеніли жайворонки. А їм знизу здавленою луною відповідали перепелиці хававканням. Дикі качки та лиски з польових озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим лящанням. А бджоли, оси і джмелі тягли через поля свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію, і теплішу, і яснішу навіть за сонячне гаряче проміння. І здавалося, що то над українськими полями гудуть луни від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомоніли з усіх земних церков на радощі людям у великі свята і тепер чекають до своєї невимовно чарівної, надстепової, гомінливої спілки і найостаннішого звуку ще й з тернівської дзвіниці.
Розділ третій
Якби Гордія хто спитав, чи він спав цієї ночі, то хлопець не здолав би твердо відповісти. І якби таке саме питання було йому на супротивне твердження, то й тут він відповів би непевно. Але міг би сказати тільки те твердо, що в церкві продзвонили «Достойно». А він лежить у клуні на сіні, з розплющеними очима, справленими в одчинену браму до яру. Через верхи верб, осик, яворів і тополь — туди, до попової хати та церкви. Але якби його й тут хто спитав, чи він бачить той світ, що розгорнув частину своєї ранкової краси перед ним, то він одповідати напевно не хотів би. Хіба лише очима зупинився б на тій сонячній смузі, що, прориваючися крізь драну стріху, переписувала всю середину в клуні і освітлювала коло брами діжку, накриту свитою, і в супротивному кінці складені старі стовпи та дошки.
Гордій лежав під кожухом, скоцюрбившися і вслухаючися у якесь нове, невідоме для нього чуття, яким була переповнена вся його істота. Воно було трохи похоже на ті настрої, які завжди супроводили шкільні нагороди проти великих свят, і на річні переможні переходи з класу в клас. Про них раз у раз хотілося комусь казати, здавлюючи в серці радість перед невдахою, аби не образити. І завжди про них хотілося писати листи найбайдужішим своїм знайомим. А ось про це нове почуття, яке він здобув цієї ночі в походеньках, то вже напевне не напише нікому. Мало того, найлюбішій своїй тітці Горішні про його навіть не заткнеться. Воно у всім єстві шуміло, як якась спокусливо п'яна стидка загадка, яку споконвіку ніхто не відгадав, хоч і репали голови, силкуючись у цім напрямку. Ох,