Переказ скорочено - Тодось Осьмачка Старший боярин
44

належала панові з мужиків Терещенкові. Буряків він не сіяв, як тепер граф, а тільки пшеницю, жито, овес, горох і ячмінь. У нього в полі залишався раз у раз хліб недомолочений у скиртах і солома з-під молотіння та германування в ожередах. Усі ці залишки глядів лановий, старий дід Маркура Пупань. Але такий дід, якого не було від утворення світу і не буде до страшного суду. Свою займанщину він об'їздив верхи на чорнім коні, що звався Ремез. А зимою теж ним, але уже однокінними санками. І що то був за дід, і що то була за напасть на весь хрещений мир... У кінець його малахая було вплетено шматок олова, кажуть, з півпуда. І хто з бідних мужиків попадався на переїзді з краденою соломою, того він убивав малахаєм і мертвого брав на коня, коли це було літом, і віз туди, за Тернівку, де ото вода страшно нуртує в скелях, і вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки і впихав під лід. Коли ж попадалася жінка, то він її возив з собою попід скиртами з тиждень і вже робив з нею що хотів, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускає, що та жінка навіки губила голову і, вже ніколи не думала про свого чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і вночі. І були такі, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрівся і возився стільки часу, скільки йому заманеться. І ось тут-то й помилялися бідні жіночі душі. Дід другий раз нічого їм не робив, а простісінько брав на коня живу чи у санки живу і віз до Тясмину і там топив. У неділю всі ті люди, які працювали в пана цілий тиждень, сходилися в маєтку до контори, де сам пан начитував, що кому треба дати. І ото тільки було спитає: «А такій-то чи треба дати соломи?» — то як дід Маркура гукне: «Не тільки соломи, а й пашні дати», — то вже всі люди знали, що молодичка була в чортячих лапах. Але і та багачка, яка впадала в око старому пекельникові, не викручувалася від спільної жіночої долі в Тернівці. Такій було тільки скаже: «Здорова будь, молодице. А приходь-но в неділю ввечері до Прикупової могили!..» То вона вже й ходила в господарстві так, ніби стеряна. І чи молитви читала, чи кляла усіма проклятого ірода, але приходила неділя і приходив вечір, і господиня, прибрана, неначе дівчинка, і, вся холодіючи та завмираючи, квапилася до могили на побачення. І вже ж він її возив по степу, і вже ж він їй робив, що хотів! Від такої кривди, від такої наруги село гуло, мов стривожений вулик, і вже скаржилися і приставам, і урядникам, а вони було наїдуть до нього в двір край села, а двір у нього був обгороджений сторчовим та щільним парканом. Наїдуть та поп'ються, та й роз'їдуться. А Маркура Пупань з сивими довгими вусами, по чорній одній смужці в кожнім, ще й на своїм чорнім Ремезі як був владником і царем над нами, так і залишався. І втопив він Шурубейлівну, й твою матір, і Кундельку, і Сіромчиху, і Мокієнчиху, і Цицанівну. І стали мужики радитися, що робити з ним. І, може, радилися б довгенько, та здибав Маркура мене. Я йому впала в око, і це поквапило мужицьку раду. Стрів він мене в суботу коло кладовища та й каже: «А здорова будь, молодице, а прийди-но в неділю ввечері до Прикупової могили!» Я стерялася. Він такий велетень та такі страшні в нього очі, та такі стидкі та тягучі, що я почула, прости Господи, хіть до нього непереборну. Настала неділя, настав і вечір, і я пішла до нього. Але чи янгол, чи сам Бог мене напутив, я вкинула в пазуху пачку сірників. Приходжу до могили, він на чорнім воронім коні коло неї виграє. Порівнявся зо мною, вхопив за руку, поклав мене ниць на сідло перед собою і помчав ускачки аж на Ринву до скирти. І вже ж тоді кожною жилою я почувала пекельний вогонь, що йшов від нього. І чуло моє серце, що була б навіки пропащою. Та й пустив він коня під скирту, знявши мене. Та й поточився, та й упав. Я зміркувала, що він п'яний, і мерщій сірника з пазухи та чирк! — пішло горіть. Маркура схопив з мене свитку, аби нею збити пожежу. Якби був тверезий, то не гасив би. А я тим часом навтікача. І дома чоловікові чисто все розказала. І зібрав він мужиків, і напутив, що треба робити. І ото вийде було із села душ із сотня та й позалягають у пашні над дорогою, де треба було йому їхати, та й цмокають губами, даючи знати один одному, як тільки ірод на шляху появиться. Цмокотять та піднімають, ніби ненавмисне: там штиря із схованки, а там гостряк коси. А дід, проїздячи та стримуючи коня і гойдаючи малахай з олов'яною бульбашкою коло коневого черева, сміється та гукає до схованих:—

Огій, цмокотуни! А виходьте-но сюди та зробите битву з бідним дідом Маркурою, та побачимо, хто з

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17