Батько панни Варки, отець Дмитро Діяковський, після закінчення Київської духовної семінарії одружився із вродливою співачкою церковного хору і став священиком у селі Тернівці. Завів зразкове господарство, посадив великий фруктовий сад, утримував найкращу в околиці амбулаторію, давав гроші на навчання талановитим дітям, дбав про старих, залучав селян до української культури. За це його ненавиділи місцеві поміщики, чиновники й попи. Народ обрав до російської Державної Думи отця Дмитра.

Коли о. Діяковський одержав звістку про смерть дружини, то повернувся з Петербурга, покинув усі свої справи, роздав добро, почав пити й ночами кудись зникати. Пішли чутки, що вночі Діяковський ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише коли місцевий багатій Харлампій Пронь захотів одружитися з Варкою, панотець ніби трохи отямився, припинив пиячити і зникати вночі.

Гордій прийшов до священика, як просила Варка, о 12-й. Хотів з пошани поцілувати руку, але той не дав, сказавши, що не варто ламати своїх атеїстичних переконань навіть з пошани. Далі вони говорили про літературу, про твори В. Винниченка, про долю України. У розмову включився Пронь, показав пістолет і сказав, що стрілятиме, як і поміщики у Росії, в кожного, хто потягнеться до його землі. Гордій не витерпів і вдарив нареченого Варки, той крикнув йому стати навколішки, інакше застрелить. Гордій, хоч йому кортіло скочити, побігти, байдуже відвернувся від небезпеки, а Варка вибила пістолет. Отець Дмитро сказав Проневі, щоб той більше до них не приходив.

Повернувшись додому, Гордій нічого не сказав тітці про сутичку із Харлампієм Пронем. Та розповіла йому свій страшний сон, коли їй наснився Маркура Пупань, який обіцяв «довести її до краю» (а він і справді в молодості чіплявся до неї, але жінка дивом урятувалася!). Лундик зібрав речі й пішов у сусіднє село до свого товариша, який завідував школою й обіцяв улаштувати його на роботу.

У сутінках тітка Горпина побачила, як до хати й справді під'їхав чорний вершник. Коли нападники, які шукали Гордія, залізли в хату, то побачили, що тітка померла зі страху. Пронь з приятелем іще й повісили її та поїхали повідомляти пристава, що Лундик убив свою тітку, вкрав гроші й утік. Наступного дня в оселі священика знали про те, що Лундика розшукують як убивцю.

Служниця Дунька звинувачує Варку у «відьмацтві». Та змушена була розповісти: ворожка сказала їй, що дівчина не матиме щастя, поки її покійна мати буде вставати з того світу, виходити на берег і співати вночі. Треба, щоб хтось проспівав цю пісню й повернувся тією стежкою, що літають відьми. Тому Варка й вирішила все зробити сама, а під час цієї дії її й застав Гордій.

Отець Дмитро з донькою зібрали необхідні речі й уночі кудись виїхали, дозволивши Дуньці та дідові Гарбузові взяти собі дещо.

Решту розібрали селяни. Так зникла садиба священика, і подібних до неї не було вже в усій Україні.

У вівторок у вечері Гордія Лундика вели в якісь новочасні катакомби. Відчинилися двері — і його завели до великої кімнати. Там сидів пан Підотаманчий. Селянин, який привів Гордія, сказав, що спіймав того в лісі, подумав, чи не підглядач, тому вирішив привести до отамана.

У цей час писар Петро Пахомович зачитував Мелеті Сверделецю статут і картав, що той його не дотримується. У статуті було: «Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою «Перший курінь вільних українців» для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економи чи на фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і, помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і ґрунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він, як прикмету свого щастя на ціле життя, мусить тримати в господі даний портрет». Мелета, даючи гроші селянам, казав, що то від Бозі, і не радив вішати в хаті портрети великих українців, бо то всі, на його думку, арештанти, як, наприклад, Т. Шевченко. Писар від такої заяви скипів, Мелета схопив його і вдарив об землю, а отаман підскочив і вбив зрадника.

Члени братства вирішують переїхати в інше місце, у волинські ліси. Але перед тим хочуть забрати 20 тисяч карбованців у Проня, з яким був зв'язаний Мелета. Гордій зустрічає серед братчиків отця Дмитра. Питає в нього про дочку, а той відповідає, що вона в Лебединському монастирі.

Коли одбирали гроші у