та пізнання світу, механізми формування її світоглядної системи. Сакральний образ багатостраждальної жінкиберегині автор увиразнює багатьма штрихами, серед яких особливо виокремлюється етнонаціональна специфіка української жіночої душі надзвичайна любов до народної пісні, до вияву своїх душевних переживань у словах та мелодіях, переважно сумних та тужливих, що водночас вказує на надзвичайну емоційність та чуттєвість жіночого характеру, кордоцентричне сприйняття навколишньої дійсності. Наскрізний мотив нещасливої жіночої долі, марного чекання коханого чоловіка, сугерований дивною мелодією материнської пісні та назавжди розчинений у свідомості ліричного героя, на психологічноемоційному рівні породжує синівське прагнення захистити і вберегти: «Стоїть на білому камені твоя молода мати, і тобі хочеться, щоб ніхто ніколи не смів обманути її, щоб ніхто не завдав їй ніяких прикрощів. Ти заступишся, не дозволиш, захистиш!» [1, с.7172].
Образ матері у Є.Гуцала нерозривно пов'язаний з мотивом неустанної праці. В описах звичних селянських робіт і трудових буднів найповніше розкриваються духовна велич, душевна щедрість, краса і моральність всіх матерів, які своєю подвижницькою працею утверджували вічні цінності національної культури, «високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств» [5, с.7б] селянської психології та ментальні основи українського національного характеру: «Мати завжди зводилась удосвіта і, перше ніж іти в ланку, брала заступа й гайда хутенько на город. Поки сонечко підіб'ється, поки бригадир загадає поспішати в ланку, бо робота в полі теж не бариться, поки в печі вмліє куліш, то вона якусь лагку городу й скопає. Ато, бувало, попід межею не тільки копає, а й одразу картоплю садить, бо де того вільного часу набере, не позичить» [1, с.88].
Часто образ матері в творах письменника сакралізується, набуваючи нових смислів та символів. Автор виводить його на вищий рівень трансцендентного осмислення жінки, на якій «спочивала ореола якоїсь найбільшої святости» [3, с.57]. У повісті «Співуча колиска з верболозу» всі найзаповітніші мрії двох малих хлопчиків, батьки яких зникли в часи репресій, нерозривно пов'язані з поверненням батька та матері. Незавидна сирітська доля та іманентна потреба у материнській любові, турботі та ласці витворюють інший вимір дитячої реальності, закодований у підсвідомості хлопчика, сон, коли матір і батько приходять до нього з гостинцями, що дає можливість дитині хоча б у такий спосіб відчути себе щасливою та захищеною. Саме тому речі сокира і полумисок, які залишилися від батька і матері, у свідомості хлопчика трансформуються у своєрідні сакральні символи, здатні згладити на деякий час психічну травму і відчути внутрішнє задоволення від володіння предметами, до яких торкалися руки батьків: «Віднині я вже не можу намилуватися полив'яним полумиском, розмальованим ягодами вишень та якимись чудернацькими квітками, які в Овечачому не ростуть. Усе, що їм із полумиска, таке смачне, що я аж заплющуюся від утіхи. І взяв за звичку нагадувати бабі Ликорі, щоб усе насипала в полумисок хай то юшка чи борщ, хай то кисіль чи вареники, хай то кваша. І хай та кваша хоч яка вдасться кисла, бо чим же її засолодити, а я квашу їм і все мало, бо така смачна. А все тому, що з материного полумиска!» [2, с.79].
З особливим драматизмом Є.Гуцало змальовує образ матері, яка втрачає свою дитину. Тема материнського божевілля через загибель дитини не нова в українській літературі. Проте письменник, відтворюючи часи найбільших національних трагедій України, не може не показати всю абсурдність та безумство дійсності, в якій чиняться злочини, що суперечать фундаментальним основам буття. У повісті «Княжа гора» це страшна своїми натуралістичними подробицями історія безумної Дарки Сторони, на очах якої поліцаї з німцями, жорстоко познущавшись з її синапартизана, вирвали у нього серце й залишили «в траві, й коли Дарка підвела знетямлену голову, то побачила приблудного рябого пса біля воріт, хотіла скрикнути, а голос у неї сів, лиш сапко так сапнула, й пес загарчав, вишкіривши зуби, тоді й мова віднялась у Дарки, тоді стерялася вона, з тих пір і не чує, до світу не говорить, і світ не говорить до неї» [1, с.32]. У повісті «Співуча колиска з верболозу» це образ божевільної Ксеньки Гирчихи, яка в часи голодомору вбила і зварила своїх дітей, а «поки душі їхні губила, то й з ума зійшла...» [2, с.66], а також образ молодиці, яка втратила свою маленькою сина під час німецького бомбардування у роки війни. Письменник змальовує ці жіночі образи у особливій тональності, в якій виразно прочитується глибоке співчуття до нещасної матері та її трагічної долі. Зокрема, в образі Ксеньки Гирчихи Гуцало втілює архетипний образ матері, яка вирушає на пошуки своїх загублених дітей. Автор за допомогою конкретних деталей вказує на глибину психічної травми жінки, що вчинила всупереч своїй природі, своїм ментальним та іманентним психологічним особливостям, материнським інстинктам, своєму головному призначенню
давати життя. Проте вона навіть у такому стані залишається матір'ю, яка любить та турбується про своюне свою дитину, і у благаннях її «бринять і сльози, і відчай, і молитва» [2, с.64].
Таким чином, в художньому осмисленні Є.Гуцалом теми матері можна простежити витворений письменником сакральний образ багатостраждальної жінкиберегині, який автор увиразнює багатьма штрихами, що виявляють етнонаціональну специфіку української жіночої душі. Образ матері в творах