Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





УДК 82

УДК 82.091

М.В.Іконнікова

«Фауст» Ґете як претекст роману Є.Замятіна «Ми»

У статті пропонується аналіз найважливіших інтертекстуальних зв'язків між романом Є.Замятіна «Ми» і трагедією Ґете «Фауст». Стверджується, що в художній системі замятінського твору переосмислено ідейний зміст образів Фауста, Мефістофеля, Гомункула в контексті соціальноісторичних та духовноестетичних проблем новітньої доби.

Ключові слова: інтертекстуальність, антиутопія, типологія, художній інтелектуалізм.

Рецепція творчості Ґете російською літературою XX ст. постійно перебуває в полі зору сучасного літературознавства [див., напр., 1; 5]. Водночас аналіз зв'язків роману Є.Замятіна «Ми» з трагедією «Фауст» досі не був предметом спеціального дослідження. Безпосереднім поштовхом до прочитання трагедії Ґете «Фауст» як інтертекстуального попередника романуантиутопії Є.Замятіна «Ми» стали слова автора зі статті «Нова російська проза» про антиномію свободи і рівності: «це справжнє, це від Фауста» [3, с.362.]. Отож, Фауст у свідомості Замятіна пов'язувався з уявленням про протест і боротьбу проти консерватизму, про вічне прагнення людини до свободи. Герой трагедії Ґете дійсно виступає проти будьяких обмежень. У фіналі твору підсумком його життєвого шляху є сповнені романтичного пафосу слова: «Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій».

Замятін розподіляє риси ґетевськош Фауста між двома головними героями своєї антиутопії Д503, палким прихильником Єдиної Держави інженеромракетобудівельником, та 1330, жінкою, яка мріє про звільнення суспільства від тоталітарного режиму Благодійника. Головна мета і зміст її життя боротьба за свободу. Цій героїні, як і ґетевському протагоністу, властиві мужність і стійкість, допитливий розум; перед бездуховним, безособистісним існуванням вона віддає перевагу смерті. Д503, хоч і повністю перебуває в тенетах тоталітарної ідеології, мислить надособистісно: його діяльність спрямована на користь усіх «нумерів», його навіть турбує становище мешканців інших планет. При цьому його образові властиві також риси Вагнера, який уособлює гірші якості в індивідуальності Фауста: прихильність сухій теорії, невміння бачити красу «древа життя» й реальних проблем людського існування.

На початку роману Л503. він же гепоіїпозповшач. який записує у призначеному для мешканців інших планет щоденнику оду про Єдину Державу, подібно до Ватнера, захоплено ставиться до досягнень науки і цивілізації. Д503 оспівує «найвищі вершини в людській історії» політиці, культурі, системі цінностей Єдиної Держави і зневажає досягнення минулого. Відкидається також усе емоційне, оскільки в Єдиній Державі воно розуміється як свого роду стихія, яку неможливо врахувати в «нормалізованому» суспільстві й використати йому на блага.

Акцентуючи експансію штучного в тоталітарному суспільстві, Замятін розвиває одне з передбачень Ґете. У другій частині «Фауста» Вагнер намагається відняти в природи її «свята святих» таємницю зародження життя. Вагнер лабораторним шляхом створює розумну істоту Гомункула. У романі Замятіна ця ситуація відбивається в історії Великої операції. Під час повстання членів підпільної організації «Мефі» проти Єдиної Держави всім «нумерам» видаляють фантазію, щоб революції та інші небезпечні прояви прагнення громадян до свободи не могли повторитися. «Нумера» тепер перетворюються на недолюдей, схожих на «якісь людиноподібні трактори». В них неважко спостерегти відповідність ґетевському гомункулусу. Епізод хірургічного втручання в природу людини, коли її не лікують, а спотворють саму сутність, позбавляючи найважливішої особливості, і гротескний образ людиноподібних тракторів служать засобами створення антиутопічної картини світу.

Після проведеної над Д503 операції він повністю втрачає подібність із Фаустом, тому що автоматично втрачає «єретичні» ідеї, набуті під впливом 1330, а також свої людські почуття й властивості. Герой перетворюється з мислячої людини з душею в керовану істоту, «довершеного», тобто «машинорівного» громадянина Єдиної Держави. Його характер втрачає тепер психологічну повноту й набуває гротескних рис. Долею Д503 стає вічна посмішка («Я посміхаюсяя не можу не посміхатися: з голови вигягли якусь скалку, у голові легко, порожньо» [2, с. 154]. Такий фінал прагнень, пошуків і страждань будівельника «Інтегралу» нагадує філософський підсумок, до якого приходить наприкінці «Фауста» ґетевський Мефістофель.

Має місце в романі Замятіна і паралель до іншого зрізу образу Мефістофеля. 27й запис містить опис екстатичного зібрання членів опозиційної організації «Мефі». Домінуючими метафорами всього опису (як і символічного образу крилатого юнака, на честь якого названо організацію), є метафори вогню і п'янкої вологи. Метафора «серце сліпуче, малиновотліюче вугілля» [2, с. 105] очевидно відсилає до характеристики Мефістофеля Фаустом: «помісь бруду й вогню». У цій сцені будівельник «Інтеграла» забуває про світ міста й переживає стан, подібний до стану глядача діонісійської трагедії, детально охарактеризованого Ніцше в трактаті «Народження трагедії з духу музики». 1330 асоціюється в цьому епізоді з Діонісом. Багато в чому під впливом 1330 замятінський герой уперше в житті відчуває свою окремішність: «.. .я перестав бути доданком, як завжди, і став одиницею» [2, с.104]. Інакше кажучи, він уподібнився до І, тому гцо в семантику її імені входить мотив одиничності, що символізує розвинену індивідуальність.

Подібно до Ґете, письменник мріяв про гармонійну й вільну людину. Замягін уважав, що в індивідуальності такої людини повинні органічно синтезуватися емоційноірраціональне, природне й раціональне. Мрії Замятіна втілилися в міркуваннях Д503 про «лісових» людей і «нумерів»: «Хто вони? Половина, яку ми втратили, Н і О а щоб вийшло Н20 струмки, моря, водоспади, хвилі, бури потрібно, щоб половини з'єдналися...» [2, с. 109]. Так у романі «Ми» втілюється центральна творча ідея Замятіна ідея синтезу, типологічно близька, з одного


Сторінки: 1 2 3