УДК 821.161.2

Гуляк А.Б.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка ШТЕРКУЛЬТУРНІСТЬ ЛІРИКИ НЕОКЛАСИКІВ У КОНТЕКСТІ НОВОРОМАНТИЗМУ

У статті подається аналіз творчості поетів-неокласиків крізь призму її інтеркультурнош наповнення. Показано, що літературна творчість неокласиків, проявляючи у своїй поетиці неоромантичне світобачення, відкрита до інтерпретації архе- типів загальнолюдської культури, які отримують нові семантичні прирощення в контексті різних за сюжетом художніх творів.

Ключові слова: поетична творчість, неоромантизм, неокласицизм, синкретизм, символ, синтез мистецтв, світобачення, інтертекст, інтеркультурність.

На початку XX століття в українській літературній традиції гостро постала необхідність оновлення тематичного та жанрового діапазону поетичних творів та збагачення їхньої художньої форми. 4ільне місце в оновленому літературному процесі мав посісти митець, який, за висловом Михайла Коцюбинського, «має трохи інші очі, ніж люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку».

Епохальною ознакою цієї доби стає беззаперечний синкретизм у всьому - у мисленні, філософії, мистецтві, мовних і стильових пошуках, що, зокрема, відбилося у жанрових вимірах української поезії першої третини XX ст. [1, с. 106]. Посилення інтересу до проблеми синтезу мистецтв, яке відбувалося в українській літературі кінця XIX - початку XX ст., є одним із чинників, що дозволяють деяким дослідникам визначати цей період як «неоромантизм», або, згідно з концепцією Лесі Українки, - «новоромантизм».

Для неоромантиків ідеальне (прекрасне, гармонійне) не віддалено у часі і просторі, а перебуває поряд із ними. У зв'язку з цим установлюються нові риси поетики символу: йому притаманний колорит таїни, проте він не є непізнаваним, а вимагає від автора та реципієнта особливих зусиль для виявлення й активізації [10, с. 26]. Такими символами часто стають інтертекстуальні концепти - літературні алюзії, ремінісценції, мистецькі мотиви, наукові терміни.

Саме це й дозволяє говорити про таку рису поезії неоромантичного взірця, як інтеркультурність. Її ми визначаємо виявом синтезу мистецького та наукового способів осягнення довкілля, що зумовлює погляд поета на конкретне явище як чинник неперервності розвитку культури загалом та індивідуального світобачення зокрема. Ця риса уповні притаманна представникам так званого «київського неокласицизму», які орієнтувалися на досвід не лише класицизму (про що говорить назва течії), а й бароко, романтизму, символізму, західну та східну філософію, тобто, за висловом Ю.Коваліва, - «на будь-які інтертексти класики». Тому мета нашої роботи - висвітлити місце та роль поетичного доробку неокласиків, його чільних інтеркультурних мотивів у становленні картини світу першої третини XX століття, 'рунтовану на синкретизмі .

Парадигма мислення неокласиків включала в себе ідею «світової єдності культурного розвитку людства» [9, с. 186], що виявлялося в багатогранній діяльності цих митців - поетичній, науковій, літературно-критичній, перекладацькій. У їхній поезії синтезуються реалії літературознавчого змісту - поетоніми, «вічні образи» та філологічна термінологія, сполучені в культурологічному хронотопі:

Прекрасна пластика і контур строгий, Добірний стиль, залізна колія - Оце твоя, Україно, дорога. Леконт де Ліль, Жозе Ередія, Парнаських зір незахідне сузір'я Зведуть тебе на справжнє верхогір'я [4, с. 132]. Минула ніч тривожно і безславно. I скрізь степи і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги? [ 4, с. 217].

Персоніфікація інтеркультурних образів, надання їм чуттєво-образного змісту виводить поетичну розповідь на рівень неоромантичного, натурфілософського осмислення світу творчості:

Люблю слова ще повнодзвонні, Як мед, пахучі та п'янкі,

Слова, що в глибині бездонній

Пролежали глухі віки.

Епітет серед них - як напасть:

Уродиться, де й не чекав.

І тільки ямби та анапест

Потроху бережуть устав [4, с. 277-278].

Новоромантизм здобуває ключові позиції у поезії Максима Рильського, датованій 1920-1930-ми роками. Вільновірш «Папуга», за ритмічним і образним ладом подібний до «Олександрійських пісень» Михайла Кузміна («Сегодня праздник.», «Если б был я великим фараоном.», «Не знаю, как это случилось.»), виявляє тон, заданий «Кримськими відгуками» Лесі Українки, - неоромантико-іронічний, гумористичний і водночас мрійливий:

... Я сиджу продавцем бананів, /1 море торкається наших / засмолених ніг. // Каїрський тютюн - найліпший, /у жіноцтва грішні очі й стрункі ноги, /1 взагалі - весело жить! [6, с. 176].

Конкретність, сенсорна відчутність зображення, увага до деталей (на синтаксичному рівні це відбивається й у притаманних верліброві фігурах переліку, каталогу), мальовничість, авантюрний дух - нові риси неоромантизму, витворені в поетиці М.Рильського та привнесені у пізніші вільні вірші - «Правнукові», «Ні!», «Перебиваний верлібр» та «Не вірте штилеві» (1932 р.).

Поетична форма, подібна до «Вольних віршів» та «Мами-природи» І.Франка, надає віршеві Рильського водночас елементи медитативного та іронічного звучання:

Правнуче мій! / Ти, що в клітинках веселого тіла свойого, /В мозку, у крові, в кістках /Доніс якусь невловну частину /Мого зотлілого «я», - / Усміхнися! [«Правнукові». 7, с. 42].

Можна сказати, що твір має своєрідне профетичне (пророче) забарвлення, хоча це пророцтво стосувалося «червоного раю», що його звістив удар «дев'ятої хвилі». Цю рису зумовили й алюзії (іноді антитези) до біблійних мотивів: утраченого раю («Ми багато чого любили на світі: / Пахощі зілля, і трави, / Довгі вії на личках рум'яних дітей, / Пісню в вечірнім тумані, / Пристрасті руки жагучі / В колиханні нічному .»), книги пророка Ісаї («Ягня . не гралося з левом, / уже не суворим»),