Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





УДК 821

УДК 821.161.1-1.09Павлюк Х.Б.«СТО ГОДИН ЩАСТЯ» ВЕРОНІКИ ТУШНОВОЇ: ПОЕЗІЯ СЕРЦЯ ЧИ МУЗИКА ДУШІ?

Ліричні твори В. Тушнової пізнього періоду аналізуються в автобіографічному аспекті. Особлива увага звертається на мотив «обділеності щастям», притаманний поколінню поетів-фронтовиків. В результаті дослідження робиться висновок про увіковічення ліричного доробку поетеси у музичних творах як свідчення нерозривної єдності музики й літератури.

Ключові слова: покоління, лірика, камерна поезія, мотив обділеності, естетична проблема, музичний твір, трагічна інтонація.

Лирические произведения В. Тушновой позднего периода анализируются в автобиографическом аспекте. Особое внимание уделяется мотиву «обделенности счастьем», свойственному поколению поэтов-фронтовиков. В результате исследования делается вывод об увековечивании лирического наследия поэтессы в музыкальных произведениях как свидетельстве неразрывного единства музыки и литературы.

Ключевые слова: поколение, лирика, камерная поэзия, мотив обделенности, эстетическая проблема, музыкальное произведение, трагическая интонация.

V. Toushnova's lyric works of the later period are subjected to the analysis in terms of autobiographical aspect. Special attention is paid to the motif of «deprivation of happiness» that is so characteristic of the generation of front-line poets. The results of literary studies help to effectuate the conclusion in respect of perpetuating the lyrical heritage of the poetess-songstress in musical compositions, the same being the evidence of the inseparable unity of music and literature.

Key words: generation, lyrics, chamber poetry, motif of «deprivation of happiness», esthetical problem, musical compositions, tragically intonation.Магія слова, ейфорія вірша, одержимість поезією - це наркоз покоління поетів-фронтовиків, покоління, налаштованого епохою на щастя, яке, на жаль, потрапило у смертельну засідку. З огляду на те, як розпочалася у роки війни літературна доля Вероніки Тушнової (1915-1965), вона межує із поколінням хлопчиків-фронтовиків. Проте Вероніка старша роками й багатша досвідом довоєнного життя: встигла вийти заміж, втратила чоловіка, виростила дочку:

Я напишу ей буквы на листе, Я нарисую зайчика в тетради. Я засмеюсь - ее улыбки ради. Я буду плакать после, в темноте... [5, с. 95].

Її покоління готувалося до всесвітнього тріумфу, а потрапило на мінне поле історії: потрібно було пояснити собі й світові, до яких метаморфоз спричинилась війна у свідомості сучасників. І вони намагалися це обережно зробити, кожний на власний розсуд: Кедрін - використанням історичних паралелей, Твардовський - мандрівками Тьоркіна на той світ, Симонов - командирською хронікою війни. Що могла додати до цього літопису лікарка тилового шпиталю В. Тушнова? ЇЇ першу збірку «Первая книга» (1945) одразу ж було охарактеризовано як «камерну». Камерність, абсолютно повноправна у сфері музики, у тогочасних літературних дебатах набула характерної тональності важкого докору, що загалом відповідало прямолінійності й жорсткості повоєнних критичних оцінок. У підсумковій доповіді про радянську літературу 1944-1945 років, де Ніколай Тихонов назвав серед імен молодого поетичного поповнення і В. Тушнову, несхвально згадувалася «дивна лінія смутку, серпанок якої огортає ледь не всю поезію фронтовиків. Я не закликаю до хвацького танку над могилами друзів, але я проти туману жалю, який закриває нам шлях» [4, с. 7]. Відтоді й до кінця життя поетеси кожна нова збірка таврувалася горезвісною «камерністю», а також відчуженням і презирством моторних літературних критиків, які закидали Тушновій «переспіви надуманих переживань в дусі салонної лірики Ахматової» [4, с. 7]. Цей вирок лунав настільки загрозливо, що навіть і через сорок років Андрій Турков розпочав свій нарис про Тушнову з реабілітації терміну «камерна поезія», з очищення його від тогочасної догматичної прямолінійності, на відміну від цілком прийнятної локалізації у музичній сфері.

Але Тушнова створювала власну музику у сфері літератури...

Вродлива темнокоса жінка з печальними очима, «східна красуня», як її називали колеги по літературному цеху, з м'яким характером, яка понад усе полюбляла дарувати подарунки, і не лише близьким, а й просто друзям, поетеса, з віршами якої під подушкою засинало ціле покоління дівчат, сама переживала трагедію почуття, що осяяло її останні роки на Землі і обдарувало творчість потужною і благодатною енергією любові.

«Розкріпачення» теми кохання у середині 50-х років, під час так званої першої відлиги, призвело до безкінечного тиражування одноманітних ситуацій і переживань у творчості деяких тогочасних авторів, вірші яких були позбавлені справжньої емоційної напруги. Тушновій пощастило: почуття, що спричинилося до з'яви її останньої поетичної збірки «Сто часов счастья» (1965), за усіма ознаками було важким і драматичним.

Фатальне знайомство поетеси з письменником Олександром Яшиним відбулося у дуже складний для нього період оскаженілого цькування через публікацію оповідання «Рычаги», пізніше вилученого з усіх антологій. Лише Вероніка підтримала Яшина, відігріла і оживила його похмуру душу. Пізнє і гірке кохання, що виникло за таких непростих обставин, навряд чи було приречене на щасливий фінал:

Помню первую осень,

Когда ты ко мне постучал,

Обнимал мои плечи,

Гладил волосы мне и молчал [5, с. 256].

Яшин мовчав, бо не хотів брехати й обнадіювати: він був одружений і не міг залишити дружину й дітей, та Вероніка навіть не припускала такої думки:

Стоит между нами Не море большое - Горькое горе, Сердце чужое... [5, с. 321].

Вони зустрічалися таємно, в інших містах, готелях, але більш за все полюбляли лісові прогулянки, блукали цілими днями, палили багаття, ночували в мисливській сторожці:

Всё необычно этим летом странным: И то, что эти ели так прямы, И то, что лес мы ощущаем храмом, И то, что боги в этом храме - мы! [5, с. 231].

Проте всеохопне відчуття дива поряд із друїдичними мотивами поклоніння природі й усвідомлення її величі


Сторінки: 1 2 3