Риторика пропонує й тактику допуску, припущення, тобто дискутанту пропонується роль його опонента для того, щоб він відчув, де саме і чому починається розходження в поглядах. Цю тактику можна виразити ще так: якщо ти вважаєш, що правда на твоєму боці, то подивися, а що на протилежному боці, там також може бути правда. В такому разі дискусія знаходить точки розходжень, нестикування і швидше йде до зняття їх.

Закон виключення третього помітно діє в антонімічних ситуаціях, коли є пари протиставлень, але в площині однієї тематичної семантики (добре—погано, зло—добро, життя— смерть, зима — літо і т. ін.). У риториці наводиться такий приклад: можна протиставити любов ненависті, але не ліхтар сиру1.

Одна з умов закону виключення третього — точність протиставлення. Суперечливі судження мають бути в контрадикторних (протилежних) відношеннях за формальними ознаками, тобто з використанням заперечної частки не (гарний—негарний), або хоча б у контрарних (протиставлювальних) за змістом (чорний — білий, день — ніч).

Це добре відобразив Є. Клюєв на прикладі анекдоту: У відповідь на вимагання бандита "Гаманець або життя", —жертва, подумавши, запитала: "Пробачте, чи не могли б ви мені на вибір ще щось запропонувати?". З погляду закону виключення третього вимагання бандита сформульоване не контрадиктивно і не контрарно, тому що поняття "гаманець" і "життя" не можуть протиставлятись. Тут вони протиставляються тільки ситуативно, а не семантично. Жертва не поставила б зустрічного запитання, якби було формулювання "життя або смерть?" Тут третього справді не дано (Є. Клюєв).

Закон про виключення третього виконує диференційну роль, він виділяє дискусію з-поміж недискусій. Дискусією можна назвати тільки таку суперечку, при якій до предмета мовлення можна застосувати закон виключення третього. Дискусія — це така суперечка (еристика), яка спрямовується на пошук істини, тому проводиться за законом виключення третього.

Закон достатньої підстави

Закон достатньої підстави завжди і постійно використовувався в риториці і логіці, але сформулював його значно пізніше (в кінці XVII — на початку XVIII ст.) німецький філософ Лейбніц: жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження — справедливим без достатнього обґрунтування, чому справа стоїть саме так, а не інакше. Отже, будь-яке судження, що приймається, має бути належним чином обґрунтоване.

Цей закон "рятує" нас від багатослів'я, бо зобов'язує кожного промовця стверджувати тільки те, що він може обґрунтувати, на що він має підстави. Отже, треба з'ясувати, що ми розуміємо під обґрунтуванням і яке саме обґрунтування можна вважати достатньою підставою. Обґрунтуванням вважають таке судження або кілька суджень, які самі не потребують доказів, бо це вже все доведене або перевірене чи десь зафіксоване як доказ.

Достатньою підставою вважають:—

стійкі універсальні судження типу аксіом, законів, максим, принципів, постулатів: закон Архімеда, яблуко Ньютона та ін.;—

загальновизнані людським досвідом судження на зразок: хто народився, той і помре; після зими настає весна тощо;—

власні судження, вже доведені або виведені з істинності інших суджень (силогізмів).

До сфери дії закону достатнього обґрунтування входять такі позиції: що належить обґрунтувати (які судження придатні для обґрунтування), чим обґрунтовуються судження і сам процес обґрунтування (доказу).

Отже, підвалиною судження служать прямі аргументи, одержані логічним шляхом (побудовою коректних силогізмів), та непрямі, опосередковані аргументи у вигляді посилань на вже відомі досягнення науки, авторитетні імена тощо (див. "Аргумент").

Аналогійна аргументація

Аналогійна (гр. analogia — схожість, подібність) аргументація також належить до логічних операцій в тому сенсі, що вона відповідає законам і принципам логічного мислення, тобто "діє за правилами". Разом з тим це операція і риторична, в значенні мовна, бо всі тропи і фігури—це певні типи аналогії (див. "Елокуція"). В основі аналогії лежить порівняння за схожістю, подібністю.

Аналогія як подібність — це проміжна (і перехідна) стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються (буде серійність), при відмінності немає спільних ознак, отже, порівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні.

Схожість можна помітити ("вловити") у сфері трьох властивостей (якостей): рефлексивності, симетричності, транзитивності. Схожість наводить на думку про якусь часткову взаємозамінність, за якої один предмет ніби можна поставити на місце іншого, і разом з тим ця взаємозамінність не є повною, бо інакше трапиться збіг, тобто нерозрізнення предметів, і вони накладуться один на одного.

У риториці під рефлексивністю (лат. reflexio — відбиття) прийнято розуміти ідентичність предмета самому собі в певний час, як правило, в момент мови про нього. Це ніби повернення себе в певні часові межі і продумування в них, така собі "часова рамка", бо в інший час предмет розмови може бути уже не ідентичний самому собі, як ми його зафіксували в цей певний момент, — він або щось утратить, або набуде. Предмету, що є об'єктом порівняння на схожість, подібність, потрібна стабільність. Однак більшість предметів аргументації перебуває у розвитку, тому треба їх "вловити" в певний часовий проміжок, і аналогія, яку виведемо, буде стосуватися предмета тільки в цьому часі.

Симетричність в аналогійній аргументації означає, що при порівнюванні предметів за якоюсь ознакою ця ознака присутня в обох як одна й та сама, тобто фіксована. В логіці ця симетричність виражається формулою "якщо А дорівнює В, то й В дорівнює А".

Можна означити симетричність і як незмінність певних якостей чи властивостей предметів у процесі аналогійної роботи з ними, бо якщо вони змінюватимуться, то порушуватиметься система координат і аналогія не виведеться. Це можна пояснити на такому прикладі: Важко встигнути у мовних формах точно описати пейзаж за вікном потяга, що рухається, бо весь час змінюється картина (координати).

Під транзитивністю в риториці розуміється перенесення певних відношень за впізнаваністю. У логіці ці відношення виражаються формулою: "Якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то А дорівнює С". З погляду риторики порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, переносимо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме і в такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним, освоюємо.

Аналогійна аргументація ґрунтується на тих ознаках порівнюваних предметів, що схожі або збігаються. В структурі порівняння вони називаються третім членом порівняння (tertium comparationis) при суб'єкті та об'єкті порівняння, але саме цей третій член порівняння є основним (за якою ознакою порівнюється), бо ознаки можуть швидко змінюватися (зимове дерево можна порівнювати з чорною графікою, а квітуче — зі снігом, молоком).

Аналогійна аргументація може бути двох типів: фізична і метафізична. Цей поділ залежить від того, чи аналогія відбувається в результаті спостереження ознак предметів власним конкретно-чуттєвим досвідом мовця, так би мовити, наочно, і тоді це фізична аналогія, чи в результаті міркувань над ознаками предметів і виведення умовисновків — тоді це метафізична аналогія.

Серед фізичних аналогій виділяють ще власне фізичні і пережиті аналогії. Власне фізичні аналогії ґрунтуються на тому постулаті, що всі мовці мають однакові органи чуття і приблизно однаковий чуттєвий досвід побутового життя. Тому немає потреби доводити, що ніч темна, а день світлий, земля чорна, а сніг білий, сіль солона, а цукор солодкий. Достатньо лише констатувати об'єкт, як у сприйманні слухачів виникає набір потрібних чуттєвих даних і формується аналогія. Запитань — а це який? чи яка? — не виникає.

Пережитою аналогією називають таку, яка виникає на підставі освіченості, пережитих слухачами подій, явищ, фактів та відомих їм з авторитетних джерел, культурно-історичного досвіду народу, національної культури. Це аналогії за фоновими знаннями.

Фізична аналогія може зазнавати певних обмежень: віку (дитина має малий чуттєвий досвід, чогось іще не бачила, не чула, не пробувала), місця (мовець тропічної зони не має "досвіду снігу", як ми — "досвіду мусонів чи тайфунів"), часу (сучасні мовці можуть не знати багатьох речей, що відійшли в минуле, та їх назв). У таких мовних ситуаціях аналогійна аргументація не спроможна народитися.

Метафізична аналогія — це теоретична аналогія, що вибудовується шляхом міркування над абстрактними поняттями (комунізм є аналогією фашизму, тому що і той, і той є тоталітарними режимами, основою їх є тоталітаризм).

Аналогійна аргументація має ту перевагу, що вона компактна, діє не через систему умовисновків, а через образ або ідею, а це не потребує розгорнених коментарів. Аналогійна аргументація використовує для цього систему художніх засобів. Аналогійна аргументація як більш конкретніша і чуттєво-образна є емотивною, вона чарує слухача новими відкриттями, супроводжується почуттями. Визнавши одне і впізнавши в іншому його риси, ми визнаємо друге, тобто це інше, бо третє (їх риси) є спільним для обох. Це означає, що виникла аналогія. Якщо це не є так, то аналогія не склалася.

Аналогійна аргументація не визначає поняття, а шукає і визначає зв'язок між ними (Який батько, такий син — якщо помітили схожу рису).

Аналогія може