Антична риторика. Риторика в Римській імперії. Педагогічна риторика Квінтіліана. Нова риторика періоду Римської імперії

План

1. Риторика в Римській імперії

2. Педагогічна риторика Квінтіліана

3. Нова риторика періоду Римської імперії

4. Література

Риторика в Римській імперії

Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне. Воно красиве, але не дійове і недостатньо результативне. Застигало і твердло римське право, у судових промовах меншало юридичного змісту, а більшало формального блиску. Відходило Цицеронове багатослів'я, доступаючись дорогою новому красномовству: короткі сентенції, гострі антитези, рубаний короткий стиль, предмети промов на вимогу дня. І тільки в риторичних школах збереглася класична риторика як предмет вивчення.

Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов. Обов'язковою вимогою до учнів було засвоєння методики побудов суазорій, тобто перепону вальних послідовних монологічних промов, та контроверсій — промов суперечливих, парадоксальних, які можуть мати і монологічну, і діалогічну форми. В науковій літературі наводиться такий приклад контроверсиву зі збірника декламацій Сенеки Старшого: "Хворий потребував, щоб раб дав йому отруту. Той відмовився. Вмираючий наказав спадкоємцям розіп'яти раба. Раб шукає захисту у трибунів.

Ритор, що виступає проти раба, вигукує: "Вся сила заповіту загинула, якщо раби не виконують волю живих, трибуни — волю мертвих. Невже не господар рабу, а раб господарю визначає смерть?".

Ритор, який захищає раба, заперечує: "Безумним був той, хто наказав убити раба; хіба не безумний той, хто і себе хотів убити? Якщо вважати смерть покаранням, то навіщо її просити? Якщо благом, то навіщо нею погрожувати?".

У Римі, що заснований у 753 р. до н. е. і до початку нової ери вже став великою і могутньою державою, мав писану славну історію, тільки у І ст. н. е. поступово узаконюють в школах викладання латинською мовою.

Педагогічна риторика Квінтіліана

Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної риторики. Він бачив зміни в риториці та занепад традиційного красномовства і причину цього явища вбачав у поганому навчанні та вихованні ораторів. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці "Ораторська освіта" (100 р. н. е.).

Квінтіліан високо цінував красномовство Цицерона, вивчав його твори і використовував їх у своїй риторичній школі. Учням говорив: "Чим більше тобі подобається Цицерон, тим більше будь упевнений у своїх успіхах". Однак сам Квінтіліан Цицероном не став: інший час, інша ситуація, інша особистість. Проте Квінтіліан перевершив усіх у педагогічній риториці. Якщо Цицерон вважав основним ритором життя практичну освіту в сенаті і на форумі, досвід ораторів-сучасників і постійне вдосконалення до самої смерті, то Квінтіліан дотримувався тієї думки, що для оратора є обов'язковим навчання в риторичній школі, засвоєння всіх премудростей риторичної науки, практичної риторики — техне, використання зразків великих ораторів минулого. Цицерон бачив в образі оратора філософа, мислителя, добродія, благодійника. Квінтіліан намагався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста. Квінтіліан вважав, що "Різноманітність засобів словесного виражання повинна мати свої межі, блиск — мужню стриманість, а винахідливість має бути поміркованою. Таким чином, промова стане тривалою, але не занадто; вишуканою, але не претензійною; сміливою, але не нахабною; серйозною, але не сумною; глибокою, але не важкою; веселою, радісною, але не легковажною; жартівливою, але не розбещеною; величною, але не багатослівною"1. Цицерон був у вічному пошуку натхненної риторики, а Квінтіліан сумлінно досліджував те в риториці, що вже зробили інші. І про це написав 12 риторичних книг під загальною назвою "Institutio oratoria".

Нова риторика періоду Римської імперії

Перш ніж сказати щось іншим, скажи це собі

Учень Квінтіліана Пліній Молодший став відомим як автор великого, на 100 сторінок, енкомію володарю "Панегірик Траяну" та дев'яти книг послань (листів) до різних осіб і однієї книги ділового листування з імператором Траяном. Стилем він намагався бути схожим на Цицерона, але це тільки підкреслювало велич Цицерона, а не його.

Про нові течії у риториці свідчила творчість популярного у І ст. н. е. філософа і мораліста Луція Аннея Сенеки. У філософських трактатах Сенека впроваджує нову форму тексту, новий стиль—діатрибу. Це проповідь-суперечка, в якій проблема розглядається одночасно з різних боків, тому текст має не лінійну композицію, аргументація тримається не на послідовності зв'язків, а на суміжності, сурядності окремих, коротких "набігів" думки. Не розгортання тези, а емоційні повтори в несподіваних мовних формах одного міркування є характерними для Сенеки. Він не користувався складною системою засобів класичної риторики, а витворював свою. Писав короткими фразами, перебиваючи сам себе запитаннями, вводив розмовну лексику, творив неологізми. Про римську риторику цього часу О. М. Корнілова писала: "Так із вільного словника і нестрогого синтаксису складалася та мова, яку прийнято називати "срібною латинню", а з логіки коротких ударів і емоційного ефекту —той стиль, який у Римі називали "новим красномовством".

Зразком такого стилю може бути публіцистичний памфлет Сенеки на імператора Клавдія після його смерті "Огарбузення", який треба розуміти як каламбур до слова "обожнювання". Кожного померлого імператора причисляли до сонму божеств. Комізм ситуації породжувався тим, що в Римі гарбуз був символом дурості. Майстерно висміюючи Клавдія за допомогою високих цитат Гомера, Евріпіда, Вергілія та народних приказок і грубих слів, Сенека прославляє молодого, вихованого ним імператора Нерона, та доля насміхається і над Сенекою: за наказом цього ж Нерона йому доводиться різати собі вени.

Про те, яким бути оратору і красномовству в цілому, знаходимо цікаві думки в оратора й історика Корнелія Таціта в його риторичній праці "Розмова про оратора". Таціта хвилюють не окремі питання риторики, а її місце в новому суспільстві. Класичне красномовство було пишним і красивим, бо мало міцну основу — мораль і філософію. В суспільстві, де владарює тиран, тому красномовству місця немає, потрібне інше. І в своїй "Історії" Таціт відмовився від цицеронівської пишноти, а звеличив трагічну монументальність. Однак це шлях геніїв.

Для розуміння розвитку риторики важливими є два поняття: першої софістики і другої софістики. Вони розмежовуються значним часовим простором і змістом. Час першої софістики — це V ст. до н. е., коли вчителі риторики і водночас логіки, філософії — любомудри, — мандруючи Елладою, творили красивий світ на розумі і знаннях. Час другої софістики — це II ст. н. е. в Римській імперії, уже без пієтету логіки і філософії і без мрій вдосконалити суспільство. Це певний синтез грецької і римської культур, але обмежений групою інтелектуалів, які не можуть кардинально вплинути на суспільство. Імператорська влада не давала простору для обговорень її. Політичне красномовство зачахло. Судове красномовство, що раніше проголошувало моральні і політичні ідеали, тепер, призначене і дозоване імператором, також не мало значення в суспільстві. Воно вироджується в апологію самого себе та в інвективу на супротивника. Поживу для розвитку одержало тільки епідейктичне красномовство — безкінечні похвали богам, владі, містам, особам, речам. Віртуози слова жартували, складаючи похвали навіть горшкам, мишам, мухам.

Література

1. Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. и др. Общая риторика. — М., J986.

2. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності. Стилістика та культура мови. — К., 1999. Зеленецкий К. П. Частная риторика. — СПб.. 1850. Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков. —М., 1990. Зязюн І. А., СагачГ М. Краса педагогічної дії. — К., 1997. Иванова С. Ф. Путь к современной риторике. — М., 1990. — Ч. 1,2.

3. Іванько І. В. Теофан Прокопович // Філос. думка. — 1970. — № 6. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика). Фігури і тропи.—К., 1995.

4. Клюев Е. В. Риторика. Инвенция. Диспозиция. Элокуция. — М., 1999.

5. Кони А. Ф. Избранное. — М., 1989.

6. Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості. — К., 1988.

7. Корнилова Е. Н. Риторика — искусство убеждать. — М., 1998.

8. Космеда Т. А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики. — Л., 2000.

9. Костомаров В. Г. Языковой вкус эпохи. — М., 1994.

10. Кохтев И. И. Ораторская речь: Стиль и композиция. — М., 1992.

11. Кочан І. Лінгвістичний аналіз тексту. —Л., 1999.

12. Кошанский Н.Ф. Общая риторика. —СПб., 1824.

13. Кошанский Н. Ф. Частная риторика. — СПб., 1824. Кошачевський С. С. Техніка мови. — К., 1963.

14. Кравець Л. В. Риторика