Щодо загальної характеристики стилю, то Арістотель називав дві протилежні ознаки: ясність як основну ознаку гарного стилю в єдності з граматичною правильністю та холодність як неприродну, надуману, переобтяжену велеречивість. "...Достоїнство складу — бути ясним; доказ тому — якщо мова не доводить до ясності, вона не робить своєї справи".

"Холодність" стилю виникає з кількох причин: через складні слова, слова-прикладки, довгі, часті і несучасні епітети, тому що вони створюють неприродність стилю. Про "холодність" творів одного автора (Алкідаманта) Арістотель писав: "Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті, хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним, холодним і неясним через багатослів'я ...і метафори бувають недоречними: одні через те, що смішні.., інші через урочистість і трагізм; вони бувають неясні, якщо запозичені від далеких предметів". Увага до ясності викладу, виразності слова, що здатні викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Арістотелевого розуміння гарного стилю.

Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень риторичного вчення Арістотеля.

Риторика еллінської Греції

Із занепадом демократії в Афінах уповільнюється розвиток риторики, бо вона втрачає політичну основу. Певний час (близько трьох століть) риторика гідно тримається в Родосі. Родоський стиль риторики відзначається діловитістю змісту і красою форми. Найвидатнішим ритором Родосу був Молон (І ст. до н. е.), у якого вчився Цицерон.

З трьох різновидів красномовства — дорадчого, судового, епідейктичного — розквітає тільки похвальне, на догоду можновладцям. Шкільна риторика стає основою античної освіти, з обов'язковою декламацією суазорій (вигаданих політичних промов) і контраверсій (вигаданих судових промов). Риторичні задачники, що містили промови з вигаданих карних справ, сприяли, вважають вчені, появі середньовічних новел.

Зміна політичної і соціальної ситуації в грецьких полісах викликала зміну риторичного ідеалу. Увага зосереджується не на силі переконань, а на красі слова, його пишності, вишуканості. Йде нова хвиля теоретичних і методичних (технічних) розробок риторики на потребу часу еллінізму. Найвищим досягненням цього періоду вважається система "знаходження" Гермагора, який звів багатоманітність судових казусів до логічної схеми видів і підвидів (статусів). Проте основні ідеї давньогрецької класичної риторики в науці залишаються. В III ст. до н. е. в Пергамській бібліотеці, де збиралися тексти визначних ораторів, сформувався канон десяти античних ораторів: Антифонта, Андокіла, Лісія, Ісократа, Демосфена, Ісея, Лікурга, Гіперіда, Динарха, Есхіна.

Література

1. Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. и др. Общая риторика. — М., J986.

2. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності. Стилістика та культура мови. — К., 1999. Зеленецкий К. П. Частная риторика. — СПб.. 1850. Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков. —М., 1990. Зязюн І. А., СагачГ М. Краса педагогічної дії. — К., 1997. Иванова С. Ф. Путь к современной риторике. — М., 1990. — Ч. 1,2.

3. Іванько І. В. Теофан Прокопович // Філос. думка. — 1970. — № 6. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика). Фігури і тропи.—К., 1995.

4. Клюев Е. В. Риторика. Инвенция. Диспозиция. Элокуция. — М., 1999.

5. Кони А. Ф. Избранное. — М., 1989.

6. Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості. — К., 1988.

7. Корнилова Е. Н. Риторика — искусство убеждать. — М., 1998.

8. Космеда Т. А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики. — Л., 2000.

9. Костомаров В. Г. Языковой вкус эпохи. — М., 1994.

10. Кохтев И. И. Ораторская речь: Стиль и композиция. — М., 1992.

11. Кочан І. Лінгвістичний аналіз тексту. —Л., 1999.

12. Кошанский Н.Ф. Общая риторика. —СПб., 1824.

13. Кошанский Н. Ф. Частная риторика. — СПб., 1824. Кошачевський С. С. Техніка мови. — К., 1963.

14. Кравець Л. В. Риторика як класична основа системи освіти європейських народів //Рідні джерела. — 2000. — № 4. Кравець Л. В. Риторика від джерел до сучасності // Укр. мова і л-ра. — 2000. — № 5.