Ряд сталих виразів, запозичених з історії світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у перекладеній формі: джентльменська угода (gentleman agreement) — усна дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блискуча ізоляція (splendid isolation)—термін виник на позначення англійської дипломатичної доктрини, що характеризувалася утриманням від усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими державами і збереженням повної свободи дії; озброєний нейтралітет — термін виник за назвою принципу ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 p. у період війни північноамериканських колоній за незалежність (суч. Позиція озброєного нейтралітету у відносинах з...); політика доброго сусіда — термін виник від назви позиції США стосовно країн Латинської Америки, проголошеної Франкліном Рузвельтом (суч. політика добросусідства і співпраці); добрі послуги (фр. bonus offices, англ. good offices) — міжнародно-правова процедура, що стосується військового права, з часів Гаагзької конференції 1899 р. входить у нормативну частину міжнародного права. Поняття "добрі послуги" передбачає, що коли переговори між двома державами не мають перспектив і здатні лише загострити становище, одна чи кілька третіх країн мають право запропонувати свої послуги з метою налагодження контакту і мирного врегулювання проблеми.

Деякі слова і вирази у дипломатичній практиці і на сьогодні прийнято вживати французькою мовою. Наприклад: charge d'affaires (фр.)—повірений у справах; особа, яка заміщає посла у його відсутність. Існує ціла система коротких записів на візитних картках, які передають певне ставлення до особи: p.f (pourfiliciter) — поздоровлення; p. r. (pour remercier) — подяка; p. c. (pour condolіance) — співчуття; p.f N. A. (pour fіliciter Nouvel An) — поздоровлення з Новим роком; p. p. (pour presenter) — заочна рекомендація нової особи, яка прибула на роботу до представництва; p. p. c. (pourprendre conge) — висловлення прощання у зв'язку з остаточним від'їздом із країни, коли прощальний візит не наноситься.

Суттєвою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового використання. Ці мовні формули — складні назви держав, міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами, рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Організація Об'єднаних Націй, дипломатичне представництво, країна перебування; генеральний консул,радник першого класу, перший секретар першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посол першого класу і т. ін. В публічних промовах, дипломатичному листуванні ці назви-формули не можна скорочувати чи заміняти абревіатурами.

Дипломатичним протоколом окремо передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент — глава держави — найвища посадова особа держави; Прем'єр-міністр — глава Кабінету Міністрів — глава уряду країни; глава управління закордонних справ держави — глава зовнішньополітичного відомства — особа, яка очолює відомство закордонних справ — міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.

Для дипломатичних промов обов'язковим є етос "міжнародної ввічливості", поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипломатичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії складалися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національної етики.

Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюструє лист гетьмана "Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра" Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Густава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р., який уже тоді засвідчив ту "міжнародну ввічливість", що є характерною ознакою і сучасного дипломатичного спілкування:

Найясніший королю Швеції, наш вельможний пане і друже.

З наказу самої природи і з нашої вродженої прихильності до кожного ми звикли нікому не робити кривди, а навпаки, змагатися у доброзичливості з тими, хто ставиться до нас прихильно. Отже, ми, відчуваючи добре і достатньою мірою ясне ставлення до нас вашої королівської величності, вже двічі, з душевною насолодою, відіслали листи до вашої королівської величності. Але якимсь чином, як проти нашого бажання, так і проти бажання вашої королівської величності, вони і досі не торкнулися рук вашої королівської величності. Таким же чином частіші нагоди до бесід були відрізані з обох сторін, це треба приписати не якійсь ворожій недбайливості з нашого боку, в зависній ненависті тієї ж долі. Тепер, отже, для підтвердження нашої приязні до вашої королівської величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до цього нас часто закликали—ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би поширювалась якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти вашої королівської величності. То нехай ваша королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми ( як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу. Подавець цього листа усно і більш докладно викладе вашій королівській величності нашу доброзичливість. Тим часом благаємо у Всевишнього найліпшого Бога вічного щастя вашій королівській величності.

Дано в Чигирині, дня 13 липня 1656 за старим календарем.

Вашій королівській величності, вельмишановного пана і друга готовий до послуг другБогдан Хмельницький, гетьман Військ Запорізьких.

Сукупність етикетних мовних формул, формул ввічливості ( у всіх можливих варіантах) формує систему мовного етикету кожної нації, і не тільки у сфері дипломатії. За визначенням лінгвістичної енциклопедії, мовний етикет є системою "стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних і неофіційних обставинах".

Правила мовного етикету, що витворювалися століттями українським народом, становлять особливу групу стереотипних, стійких форм спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лексичного ("Дякую", "Добридень"), фразеологічного ("Ні пуху ні пера") і частково морфологічного рівнів (вживання займенникових і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні; бабуся стомилися тощо).

Більшість етикетних формул, які ми вживаємо у повсякденному житті, закладені у нашій свідомості як своєрідні кліше або заготовки, що є адекватними тій чи іншій ситуації. С. Богдан зазначає, що "це готові формули не тільки з точки зору їх граматичної впорядкованості. Позиційна стійкість окремих лексем у етикетних формулах умовна (зичимо щастя і щастя зичимо), однак в окремих фразах подібні позиційні зміни неможливі (йдеться про фразеологічні одиниці). Іноді вони просто небажані з огляду на руйнування літературної норми або втрату регіональних особливостей".

У структурі мовного етикету виділяють формули, що "вживаються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту між мовцями — формули вибачення, прохання, подяки та ін., при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули".

Звертання є необхідним початковим компонентом будь-якої промови. Без нього не буває й діалогу.

Серед формул ввічливості найпершою, безсумнівно, є звертання.

Звертання — граматично незалежний та інтонаційно відокремлений компонент речення чи більш складного синтаксичного цілого, що позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звернена мова того, хто говорить або пише. Як правило, категоріальним засобом вираження звертання в українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна йому словоформа у поєднанні з особливою кличною інтонацією. Звертання буває поширене і непоширене, до його складу може входити прикладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується основному компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на початку, всередині і в кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає емоційно забарвлені спонукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду тощо, то воно становить еквівалент речення або особливий тип речення — вокативне1. Звертання належить до найдавніших риторичних фігур.

Ще Михайло Ломоносов у "Кратком руководстве по красноречию" визначав звертання як "чудову, сильну, пробуджуючу слово фігуру", зазначав, що "сею фігурою можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, прощатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше".

Українська літературна мова, а саме офіційно-ділова сфера, має власну історію цього питання.

У часи Київської Русі поширеними були звертання княже, князю, дружино, людіє. Наприклад: В літо 986. Прийшли з Волги болгари магометанської віри, кажучи: Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш...; Братіє і дружино!.

За часів Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звертань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, браття, братці, братія, братики, що зумовлено "гуртовими порядками", які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини молодих і старших мали родинний характер. Наприклад: Здоров будь, батьку