Показники | Підприємство "А" | Підприємство

"В"

II

період | Ш період | П

період | III

період

А. До першого періоду

1. Вихідний коефіцієнт операційного леверіджу | 0,60 | 0,60 | 0,86 | 0,86

2. Ефект операційного леверіджу (приріст валового операційного прибутку на 1 % приросту об'єму реалізації продукції), % | 2,0 | 2,0 | 6,0 | 7,0

Б. До другого періоду 1. Вихідний коефіцієнт операційного леверіджу | 0,43 | 0,76

2. Ефект операційного леверіджу (приріст валового операційного прибутку на 1 % приросту об'єму реалізації продукції), % | 1,3 | 1,8

Як видно з результатів розрахунку, ці підприємства, за рахунок наявності постійних операційних витрат, отримують ефект операційного леверіджу. Але рівень цього ефекту значно відрізняється у силу відмінностей коефіцієнта операційного леверіджу.

Отже, підприємство "А" збільшило об'єм реалізації продукції відносно першого періоду на 100 %, друтого — на 200 %. У третьому періоді підприємство отримало приріст валового операційного прибутку в розмірі 200 і 400 % . У цей час підприємство "Б" при таких самих темпах приросту об'єму реалізації продукції за рахунок більш високого коефіцієнта операційного леверіджу отримало приріст валового операційного прибутку у розмірі 600 і 1400 % . Відносно другого періоду механізм проявлення ефекту операційного леверіджу залишився незмінним — збільшивши об'єм реалізації продукції на 50 % , підприємство "А" одержало приріст суми валового операційного прибутку у розмірі 67 %, а підприємство "Б" (за рахунок більш високого коефіцієнта операційного леверіджу) — у розмірі 88 %.

Порівняльні результати показують, що за рахунок більш високого вихідного коефіцієнта операційного леверіджу ступінь чутливості операційного прибутку до приросту об'єму реалізації продукції на підприємстві "Б" значно вище, ніж на підприємстві "А".

Дивідендна політика

Термін "дивідендна політика" пов'язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак принципи та методи розподілу прибутку, що розглядаються в цьому розділі, можна застосовувати не тільки для акціонерних товариств, але й для підприємств будь-якої іншої форми діяльності (у цьому випадку змінюватися буде лише термінологія — замість термінів "акція" та "дивіденд" будуть використовуватися терміни "пай", "внесок" і "прибуток на внесок"; механізм виплати доходів власникам залишиться таким же). Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант і тому вибраний для розгляду всіх аспектів цього механізму. У більш широкому трактуванні під терміном "дивідендна політика" можна розуміти механізм формування частки прибутку, що виплачується власнику відповідно до частки його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.

Головною метою розробки дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням

Прибутку власниками та майбутнім його зростанням, що мак-симізує ринкову вартість підприємства та забезпечує його стратегічний розвиток.

Виходячи з цієї мети, поняття дивідендної політики може бути сформульоване так: дивідендна політика являє собою складову частину загальної політики управління прибутком, яка полягає в оптимізації пропорцій між споживчою та капіталізованою її частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, пов'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія незалежності дивідендів. її автори — Ф. Модільяні та М. Міллер (згадуються, зазвичай, при посиланнях під абревіатурою ММ) — стверджують, що вибрана політика не впливає ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на майновий стан власників у поточному чи перспективному періоді, так як ці показники залежать від суми формованого, а не розподіленого прибутку. Згідно з цією теорією дивідендній політиці відводиться пасивна роль у механізмі управління прибутком. При цьому свою теорію вони супроводили значною кількістю обмежень, які в реальній практиці управління прибутком забезпечити неможливо. Не дивлячись на свою вразливість у плані практичного використання, теорія ММ стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики.

2. Теорія переваги дивідендів (або "синиця в руках"). її автори — М. Гордон та Д. Лінтнер — стверджують, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) у силу того, що вона "очищена від ризику" вартує завжди більше, ніж дохід, відкладений на майбутнє, у зв'язку з притаманним йому ризиком. Виходячи з цієї теорії, максимізації дивідендних виплат надається перевага порівняно з капіталізацією прибутку. Однак, противники цієї теорії стверджують, що, в більшості випадків, одержаний у формі дивідендів дохід, все ж таки, реінве-стується потім в акції своєї або аналогічної акціонерної компанії, що не дозволяє використовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї чи іншої дивідендної політики (фактор ризику може бути врахований лише менталітетом власників; він визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї чи іншої компанії, а не характером дивідендної політики).

3. Теорія мінімізації дивідендів (або "теорія податкових переваг"). Згідно з цією теорією ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними та очікуваними доходами власників. Так як обкладання податком поточних доходів у формі одержаних дивідендів завжди вище, ніж очікуваних (з урахуванням фактора вартості грошей у часі, податкових пільг на капіталізований прибуток тощо), дивідендна політика повинна забезпечити мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно, максимізацію капіталізації прибутку з тим, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує багаточисленних дрібних акціонерів з низьким рівнем доходів, які постійно потребують поточних їх надходжень у формі дивідендних виплат (що знижує об'єм попиту на акції таких компаній, а також і котировану ринкову ціну цих акцій).

4. Сигнальна теорія дивідендів (або "теорія сигналізування"). Ця теорія побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій у якості базисного елемента використовують розмір дивідендів, що виплачуються за нею. Таким чином ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а також котированої ринкової вартості акцій, що при їх реалізацій приносить акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів "сигналізує" про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує суттєве зростання прибутку в наступному періоді. Ця теорія невід'ємно пов'язана з високою "прозорістю" фондового ринку, на якому оперативно одержана інформація суттєво впливає на коливання ринкової вартості акцій.

б. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (або "теорія клієнтури"). Відповідно до цієї теорії компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає очікуванням більшості акціонерів, їх менталітету. Якщо основний склад акціонерів ("клієнтура" акціонерної компанії) надає перевагу поточному доходу, то дивідендна політика повинна виходити з переважного напрямку прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад акціонерів надає перевагу збільшенню своїх очікуваних доходів, то дивідендна політика повинна виходити з переважної капіталізації прибутку в процесі його розподілу. Та частина акціонерів, яка з такою дивідендною політикою буде не згідна, реінвестує свій капітал в акції інших компаній, у результаті чого склад "клієнтури" стане більш однорідним.

Практичне використання цих теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики: консервативний, помірний (компромісний) та агресивний. Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (табл. 7.3):

Таблиця 7.3. Основні типи дивідендної політики акціонерного товариства

Підхід, що визначає формування дивідендної політики | Варіанти типів дивідендної політики, що використовуються

1. Консервативний підхід | 1. Залишкова політика дивідендних виплат

2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат

2. Помірний (компромісний) підхід | 3. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди

3. Агресивний підхід | 4. Політика стабільного рівня дивідендів

5. Політика постійного зростання розміру дивідендів

1. Залишкова політика дивідендних виплат передбачає, що фонд виплати дивідендів створюється після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують, повною мірою, реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки дохідності перевищує середньозважену вартість капіталу (або інший вибраний критерій, наприклад, коефіцієнт фінансової рентабельності), то основна частина прибутку повинна бути направлена на реалізацію таких проектів, оскільки вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного доходу) власників. Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік же цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повній непередбачуваності формованих їх розмірів у наступному періоді і навіть відмові від їх виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно відбивається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується, зазвичай, лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов'язаних з високим рівнем його інвестиційної активності.

2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат передбачає виплату незмінної їх суми протягом тривалого періоду (при високих темпах інфляції сума дивідендних виплат коректується на індекс інфляції). Перевагою цієї політики є її надійність, яка створює почуття впевненості в акціонерів у незмінності розміру поточного доходу незалежно від різних обставин, визначає стабільність котирування акцій на фондовому ринку. Недоліком цієї політики є її слабкий зв'язок з фінансовими результатами діяльності підприємства, відповідно у періоди