3. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди (або політика "екстра-дивіденда") за достатньо розповсюдженою думкою являє собою найбільш зважений її тип. її перевагою є стабільна гарантована виплата дивідендів у мінімально передбаченому розмірі (як у попередньому випадку) при високому зв'язку з фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє збільшувати розмір дивідендів у періоди сприятливої господарської кон'юнктури, не знижуючи при цьому рівень інвестиційної активності. Така дивідендна політика дає найбільший ефект на підприємствах з нестабільним у динаміці розміром формування прибутку. Основний недолік цієї політики полягає в тому, що при тривалій виплаті мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується і, відповідно, падає їх ринкова вартість.

4. Політика стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення довготривалого нормативного коефіцієнта дивідендних виплат відносно суми прибутку (або нормативу розподілу прибутку на споживчій та капіталізованій його частині). Перевагою цієї політики є простота її формування та тісний зв'язок з розміром формованого прибутку. У той же час основним її недоліком є нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію, що визначається нестабільністю суми формованого прибутку. Ця нестабільність викликає різкі перепади в ринковій вартості акцій за окремими періодами, що перешкоджає максимізації ринкової вартості підприємства у процесі здійснення такої політики (вона "сигналізує" про високий рівень ризику господарської діяльності цього підприємства). Навіть при високому рівні дивідендних виплат така політика не приваблює, зазвичай, інвесторів (акціонерів), що уникають ризику. Тільки зрілі компанії зі стабільним прибутком можуть дозволити собі здійснення дивідендної політики цього типу; якщо розмір прибутку суттєво змінюється в динаміці — ця політика генерує високу загрозу банкрутства.

5. Політика постійного зростання розміру дивідендів (здійснюється під гаслом "ніколи не знижуй річний дивіденд") передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, в твердо встановленому відсоткові приросту до їх розміру в попередньому періоді (на цьому принципі побудована розглянута раніше "модель Гордона", що визначає ринкову вартість акцій таких компаній). Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості акцій компанії і формування її позитивного іміджу у потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком же цієї політики є відсутність гнучкості в її проведенні та постійне зростання фінансової напруженості — якщо темп зростання коефіцієнта дивідендних виплат зростає (тобто якщо фонд дивідендних виплат зростає скоріше, ніж сума прибутку), то інвестиційна активність підприємства скорочується, а коефіцієнти фінансової стійкості знижуються (при інших рівних умовах). Тому здійснення такої дивідендної політики можуть дозволити собі лише реально процвітаючі акціонерні компанії — якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку компанії, то вона являє собою прямий шлях до її банкрутства.

З урахуванням розглянутих принципів дивідендна політика акціонерного товариства формується за такими етапами (рис. 7.7):

Рис. 7.7. Формування дивідендної політики

Першопочатковим етапом формування дивідендної політики є вивчення та оцінка факторів, що визначають цю політику.

У практиці фінансового менеджменту ці фактори прийнято поділяти на чотири групи:

1. Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства. До числа основних факторів цієї групи належать:

а) стадія життєвого циклу компанії (на ранніх стадіях життєвого циклу акціонерна компанія вимушена більше засобів інвестувати в свій розвиток, обмежуючи виплату дивідендів);

б) необхідність розширення акціонерною компанією своїх інвестиційних програм (у періоди активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на розширене відтворення основних фондів і нематеріальних активів, потреба в капіталізації прибутку зростає);

в) ступінь готовності окремих інвестиційних проектів з високим рівнем ефективності (окремі підготовлені проекти потребують прискореної реалізації з метою забезпечення ефективної їх експлуатації при сприятливій кон'юнктурі ринку, що обумовлює необхідність концентрації власних фінансових ресурсів у ці періоди).

2. Фактори, що характеризують можливості формування фінансових ресурсів з альтернативних джерел. У цій групі факторів основними є:

а) достатність резервів власного капіталу, сформованих у попередньому періоді;

б) вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;

в) вартість залучення додаткового запозиченого капіталу;

г) доступність кредитів на фінансовому ринку;

ґ) рівень кредитоспроможності акціонерного товариства, який визначається його поточним фінансовим станом.

3. Фактори, пов'язані з об'єктивними обмеженнями. До числа

основних факторів цієї групи належать:

а) рівень обкладання податком дивідендів;

б) рівень обкладання податком майна підприємств;

в) досягнутий ефект фінансового леверіджу, обумовлений співвідношенням використаного власного та запозиченого капіталу;

г) фактичний розмір одержаного прибутку і коефіцієнт рентабельності власного капіталу.

4. Інші фактори. У складі цих факторів можуть бути виділені:

а) кон'юнктурний цикл товарного ринку, учасником якого є акціонерна компанія (у період підйому кон'юнктури ефективність капіталізації прибутку значно зростає);

б) рівень дивідендних виплат компаніями-конкурентами;

в) невідкладність платежів з раніше одержаних кредитів (підтримування платоспроможності є більш пріоритетним завданням порівняно із зростанням дивідендних виплат);

г) можливість втрати контролю над керуванням компанією (низький рівень дивідендних виплат може призвести до зниження ринкової вартості акцій компаній та їх масового "скиду-вання" акціонерами, що збільшує ризик фінансового захвату акціонерної компанії конкурентами).

Оцінка цих факторів дозволяє визначити вибір того чи іншого типу дивідендної політики на найближчий перспективний період.

Механізм розподілу прибутку акціонерного товариства, відповідно до обраного типу дивідендної політики, передбачає таку послідовність дій.

На першому етапі з суми чистого прибутку відраховуються обов'язкові відрахування, що формуються за його рахунок у резервний та інші обов'язкові фонди спеціального призначення, передбачені уставом товариства. "Очищена" сума чистого прибутку являє собою так званий дивідендний коридор, у рамках якого реалізується відповідний тип дивідендної політики.

На другому етапі частина чистого прибутку, що залишилася, розподіляється на частини, що капіталізуються та споживаються. Якщо акціонерне товариство дотримується залишкового типу дивідендної політики, то в процесі цього етапу розрахунків пріоритетним завданням є формування фонду виробничого розвитку та навпаки.

На третьому етапі створений за рахунок прибутку фонд споживання розподіляється на фонд дивідендних виплат та фонд споживання персоналу акціонерного товариства (що передбачає додаткове матеріальне стимулювання працівників та задоволення їх соціальних потреб). Основою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики й обов'язки акціонерного товариства за колективним договором.

Визначення рівня дивідендних виплат на одну просту акцію здійснюється за формулою:

де РДВпа — рівень дивідендних виплат на одну акцію; ФДВ — фонд дивідендних виплат, створений відповідно до обраного типу дивідендної політики; ВП — фонд виплат дивідендів власникам привілейованих акцій (за рівнем, що передбачає їх); Кяа — кількість простих акцій, емітованих акціонерним товариством.

Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати дивідендів. Основними з таких форм є:

1. Виплати дивідендів готівкою (чеками). Це найбільш проста найрозповсюдженіша форма здійснення дивідендних виплат.

2. Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам знову емітованих акцій на суму дивідендних виплат. Вона становить інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на збільшення капіталу у наступному періоді. Акціонери, що надають перевагу поточному доходу, можуть продати з цією метою додаткові акції на ринку.

3. Автоматичне реінвестування. Ця форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору — одержати дивіденди готівкою або реінвестувати їх у додаткові акції (в цьому випадку акціонер заключає з компанією чи з брокерською конторою, що її обслуговує, відповідну угоду).

4. Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, що вільно обертаються. Це дозволяє автоматично збільшити розмір прибутку на одну акцію, що залишилася, і підвищити коефіцієнт дивідендних виплат у наступному періоді. Така форма використання дивідендів потребує згоди акціонерів.

Для оцінки ефективності дивідендної політики акціонерного товариства використовують такі показники:

а) коефіцієнт дивідендних виплат. Він розраховується за формулами:

При оцінюванні ефективності дивідендної політики можуть бути використані також показники динаміки ринкової вартості акцій.

Емісійна політика

Емісійна діяльність підприємства охоплює широкий спектр проблем, що виходять за рамки фінансового менеджменту. Тому, розглядаючи питання емісійної політики підприємства як форми залучення власних фінансових ресурсів з зовнішніх джерел, ми введемо ряд обмежень.

По-перше, емісійна політика підприємства у варіанті, що розглядається, буде обмежена питаннями емісії тільки акцій — основного джерела формування власного капіталу на фондовому ринку (питання емісії облігацій та інших боргових цінних паперів підприємства в цьому розділі розглядатися не будуть).

По-друге, з переліку питань, що розглядаються, буде виключено акціонування приватизованих державних підприємств. їх корпоратизація являє собою лише зміну форм власності з державної на акціонерну без додаткового залучення реального капіталу.

По-третє, ми обмежимося розглядом лише фінансових аспектів емісійної політики, не торкаючись організаційних та інших її питань (друку бланків акцій, реєстрації випуску, публікації емісійного проспекту тощо).

Залучення власного капіталу з зовнішніх джерел шляхом додаткової емісії акцій є складним та дорогим процесом. Тому до цього джерела формування власних фінансових ресурсів слід звертатися лише в дуже обмежених випадках.

З позиції