Зміни в дохідності окремих цінних паперів стосовно динаміки ринкового доходу визначаються з допомогою головного показника ризику на ринку цінних паперів, бета-коефіцієнта, що розраховується за формулою:

Бета-коефіцієнт може бути додатним або від'ємним. При додатному бета-коефіцієнті певних цінних паперів їх ефективність аналогічна динаміці дохідності ринку. При від'ємному бета-коефіцієнті ефективність цих цінних паперів знижується при зростанні дохідності ринку.

Таким чином, існуючі підходи до формування інвестиційного портфеля відображають або рівновагу фондового ринку, або враховують характеристики цінних паперів, розраховані на основі аналітики ринку.

Завдання формування інвестиційного портфеля

Описані підходи до формування інвестиційного портфеля підприємства вимагають професійних знань ринку та аналітичних даних його змін. Оскільки ринкові відносини в нашій країні тільки починають розвиватись, існує необхідність у розробці такого підходу до формування портфеля, який би враховував індивідуальний досвід інвестора та сприяв ефективності інвестиційних рішень.

Головною метою формування інвестиційного портфеля підприємства є забезпечення реалізації стратегії інвестування через вибір найефективніших напрямків інвестування на основі практичного досвіду інвестора.

Основними завданнями формування портфеля є такі:—

забезпечення високого рівня дохідності у задані періоди часу;—

уникнення високих ризиків інвестування;—

досягнення запланованого рівня ліквідності активів.

При формуванні інвестиційного портфеля слід враховувати різну інвестиційну привабливість активів. Так, основні цінні папери акції та облігації мають різну інвестиційну привабливість. Переваги облігацій перед акціями такі:—

фіксований відсоток при зниженні прибутку захищає інвестора від втрати частини доходів у зв'язку з погіршенням фінансового стану емітента;—

облігації є старшими цінними паперами і зобов'язання за ними задовольняються в першу чергу;—

ризик за облігаціями менший через те, що їх погашення може бути гарантоване заставою майна емітента.

Деякі з цих переваг при поліпшенні фінансового стану емітента, тобто підвищенні його прибутку, стають недоліками облігацій. Так, при рості прибутку емітента, фіксований дохід обмежує дохідність капіталу, а низький рівень індексації доходу не рятує від інфляції. При настанні терміну погашення облігацій інвестор втрачає перспективне джерело інвестування.

Відсотки з облігацій частіше менші, ніж з акцій, відсутня загроза поглинання підприємства-емітента шляхом скуповування його цінних паперів.

Слід врахувати, що капітал, одержаний шляхом випуску облігацій, позичковий, а не власний. Підвищення його ваги у майні емітента підвищує ризик неплатоспроможності або банкрутства емітента.

При виборі напрямку інвестування слід враховувати метод Парето або метод дисбалансу в житті. Аналіз 80/20 — це точне співвідношення між причинами (вкладеними коштами/витратами праці. Цей метод враховує індивідуальне формування інвестиційного портфеля та концентрацію зусиль на найприбутковіших напрямках інвестування.

Враховуючи перелічені принципи методології Парето, часткове використання аналітики фінансового ринку та його професійних послуг, можна запропонувати такі вимоги до формування інвестиційного портфеля підприємства:—

інвестиційна стратегія повинна відображати індивідуальність інвестора;

- діяти активно та враховувати принцип дисбалансу ринку, який свідчить, що тільки 20 % цінних паперів ринку приносять 80 % дохідності портфеля, 20 % продукції дає 80 % прибутку;—

якщо неможливо перехитрувати ринок — слід слідкувати за ним на основі аналізу аналітики ринку (дохідність та ризи-ковість);—

робити фондові інвестиції на основі індивідуальних знань та досвіду інвестора в окремих галузях;—

робити довгострокові інвестиції, тобто тримати придбані акції протягом десятка років і більше;—

купувати цінні папери, коли ціни на них падають ("низькі ціни");—

вкладати основні кошти в акції (співвідношення акції/ облігації має бути не менше 60/40);—

враховувати переваги відсталих ринків, наприклад, купувати цінні папери постсоціалістичних країн;—

продавати збиткові акції, якщо ціна падає на 15 %;—

перекидати ресурси з низь неприбуткових ЦП у високоприбуткові.

При цьому пропонується такий критерій оцінки прибутковості ЦП як індекс відношення ціни до прибутку. Якщо цей індекс нижче 10 — варто купувати ці активи.

Таким чином, формування індивідуального портфеля інвестицій повинно ґрунтуватись як на використанні аналітики фінансового ринку, так і на основі знань та досвіду інвестора.

Формування інвестиційного портфеля підприємства повинно відповідати вимогам до вибору матеріальних та фінансових активів відповідно до напрямків інвестиційної стратегії підприємства. При цьому слід враховувати як теоретичні основи формування портфеля, так і специфічний галузевий досвід діяльності та внутрішній потенціал підприємства.

Вибір найдохідніших активів здійснюється на основі традиційних розрахунків дохідності активів та врахування принципу Парето.

Етапи формування інвестиційного портфеля

Формування портфеля цінних паперів включає визначення конкретних активів для вкладення коштів, а також пропорцій розподілу капіталу, що інвестується, між активами. При цьому інвестор зіштовхується із проблемами селективності, вибору часу операцій і диверсифікованості. Селективність, яку називають також мікропрогнозуванням, ставиться до аналізу цінних паперів і пов'язана із прогнозуванням динаміки цін окремих видів паперів. Вибір часу операцій, або макропрогнозування, включає прогнозування зміни рівня цін на акції порівняно з цінами для фондових інструментів з фіксованим доходом, такими, як корпоративні облігації. Диверсифікованість укладається у формуванні інвестиційного портфеля таким чином, щоб при певних обмеженнях мінімізувати ризик.

При наявному великому арсеналі методів формування портфеля найбільшим авторитетом користується теорія інвестиційного портфеля Г. Марковіца (Н. Магколшя) і В. Шарпавпагре).

Для ефективного використання інвестиційного портфеля використовують основні принципи, які широко застосовуються у світовій практиці:

По-перше, успіх інвестицій, в основному, залежить від правильного розподілу коштів за типами активів. Проведені експерименти показали, що прибуток визначається на:—

94 % вибором типу використовуваних інвестиційних інструментів (акції великих компаній, довгострокові облігації тощо);—

4 % вибором конкретних цінних паперів заданого типу;—

2 % оцінкою моменту закупівлі цінних паперів.

Цей феномен пояснюється тим, що папери одного типу сильно корелюють, тобто якщо якась галузь випробовує спад, то збиток інвестора не дуже залежить від того, переважають у його портфелі папери тієї чи іншої компанії.

По-друге, ризик інвестицій у певний тип цінних паперів визначається ймовірністю відхилення прибутку від очікуваного значення. Прогнозоване значення прибутку можна визначити на основі обробки статистичних даних про динаміку прибутку від інвестицій у ці папери в минулому, а ризик — як середньоквадратичне відхилення від очікуваного прибутку.

По-третє, загальна прибутковість і ризик інвестиційного портфеля можуть змінюватися шляхом варіювання його структури. Існують різні програми, що дозволяють конструювати бажану пропорцію активів різних типів, наприклад, можна мінімізувати ризик при заданому рівні очікуваного прибутку або максимізувати прибуток при заданому рівні ризику тощо.

По-четверте, всі оцінки, що використовуються при складанні інвестиційного портфеля, носять ймовірнісний характер. Конструювання портфеля відповідно до вимог класичної теорії можливо лише при наявності ряду факторів ринку, що сформувався, цінних паперів, певного періоду його функціонування, статистики ринку тощо.

Формування інвестиційного портфеля здійснюється у декілька етапів:—

формулювання цілей його створення й визначення їхньої пріоритетності (зокрема, що найважливіше — регулярне одержання дивідендів або ріст вартості активів), завдання рівнів ризику, мінімального прибутку, відхилення від очікуваного прибутку тощо;—

вибір фінансової компанії (це може бути вітчизняна або закордонна фірма; при ухваленні рішення можна використати ряд критеріїв: репутацію фірми, її доступність, види пропонованих фірмою портфелів, їхню прибутковість, види інвестиційних інструментів, що використовуються тощо);—

вибір банку, що буде вести інвестиційний рахунок.

Побудова класичного консервативного портфеля

Основне питання при формуванні портфеля — як визначити пропорції між цінними паперами з різними властивостями. Так, основними принципами побудови класичного консервативного портфеля є: принцип консервативності, принцип диверсифіко-ваності та принцип достатньої ліквідності.

Принцип консервативності. Співвідношення між високонадійними та ризикованими частками підтримується так, щоб можливі втрати від ризикованої частки з певною ймовірністю покривалися доходами від надійних активів.

Інвестиційний ризик, таким чином, складається не у втраті частини основної суми, а тільки в одержанні недостатньо високого доходу.

Природно, не ризикуючи, не можна розраховувати й на певні надвисокі доходи. Однак практика показує, що переважна більшість клієнтів задоволена доходами, що коливаються в межах від однієї до двох депозитних ставок банків вищої категорії надійності, і не бажає збільшення доходів за рахунок більш високого ступеня ризику.

Принцип диверсифікованості, Диверсифікованість вкладень — основний принцип портфельного інвестування. Ідея цього принципу добре проявляється у стародавній англійській приказці: do not put all eggs in one basket — "не кладіть всі яйця в один кошик".

Українською це означає: не вкладайте всі гроші в одні папери, яким би вигідним це вкладенням вам не здавалося. Тільки така стриманість дозволить уникнути катастрофічних збитків у випадку помилки.

Диверсифікованість зменшує ризик за рахунок того, що можливі невисокі доходи з одних цінних паперів будуть компенсуватися високими доходами з інших паперів. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення в портфель цінних паперів широкого кола галузей, не пов'язаних між собою, щоб уникнути синхронності циклічних коливань їхньої ділової активності. Оптимальна величина — від 8 до 20 різних видів цінних паперів.

Розпилення вкладень відбувається як між тими активними сегментами, про які ми згадували, так і всередині них. Для державних короткострокових облігацій і казначейських зобов'язань мова йде про диверсифікованості між цінними паперами різних серій, для корпоративних цінних паперів — між акціями різних емітентів.

Спрощена диверсифікованість складається безпосередньо у розподілі коштів між декількома цінними паперами без серйозного аналізу.

Достатній обсяг коштів у портфелі дозволяє зробити наступний крок — проводити так звані галузеву й регіональну дивер-сифікованості.

Принцип галузевої диверсифікованості полягає в тому, щоб не допускати перекосів портфеля вбік паперів підприємств