Метод прискореної амортизації активної частини основних фондів збільшує можливості формування власних фінансових ресурсів за рахунок цього джерела. Але слід пам'ятати, що зростання суми амортизаційних відрахувань у процесі проведення прискореної амортизації окремих видів основних фондів приводить до відповідного зменшення суми чистого прибутку. Тому при пошуку резервів зросту власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел слід виходити з необхідності максим ізації сукупної їх суми, тобто з критерію:

б. Забезпечення необхідного об'єму залучення власних фінансових ресурсів з зовнішніх джерел. Об'єм залучення власних фінансових ресурсів з зовнішніх джерел повинен забезпечити ту їх частину, яку не вдалося сформувати за рахунок внутрішніх джерел фінансування. Якщо сума задіяних за рахунок внутрішніх джерел власних фінансових ресурсів повністю забезпечує загальну потребу в них у плановому періоді, тоді в залученні цих ресурсів за рахунок зовнішніх джерел немає необхідності.

Необхідність у залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел розраховується за такою формулою:

Забезпечення задоволення потреби у власних фінансових ресурсах за рахунок зовнішніх джерел планується за рахунок залучення додаткового пайового капіталу (власників чи інвесторів), додаткової емісії акцій чи за рахунок інших джерел.

в. Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів. Процес такої оптимізації ґрунтується на таких критеріях:

а) забезпеченні мінімальної сукупної вартості залучення власних фінансових ресурсів. Якщо вартість залучення власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел перевищує заплановану вартість залучення позичкових засобів, то від такого формування власних ресурсів потрібно відмовитись;

б) забезпеченні збереження управління підприємством першо-початковими його засновниками. Зріст додаткового пайового (акціонерного) капіталу за рахунок сторонніх інвесторів може призвести до втрати управління.

Ефективність розробленої політики формування власних фінансових ресурсів оцінюється за допомогою коефіцієнта самофінансування розвитку підприємства у попередньому періоді. Його рівень повинен відповідати поставленій меті. Коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства розраховується за такою формулою:

Успішна реалізація розробленої політики формування власних фінансових ресурсів пов'язана з вирішенням таких основних завдань:—

проведенням об'єктивної оцінки вартості окремих елементів власного капіталу;—

забезпеченням максимізації формування прибутку підприємства з урахуванням допустимого рівня фінансового ризику;—

формуванням ефективної політики розподілення прибутку (дивідендної політики) підприємства;—

формуванням і ефективним здійсненням політики додаткової емісії акцій (емісійної політики) чи залучення додаткового пайового капіталу.

Розглянемо основні особливості управління формуванням власних фінансових ресурсів підприємства у розрізі поставлених завдань.

Оцінка вартості окремих елементів власного капіталу

Розвиток підприємства вимагає, перш за все, мобілізування і підвищення ефективності використання власного капіталу, так як це забезпечує зростання його фінансової стійкості та рівня платоспроможності. Тому увага повинна приділятися оцінці вартості власного капіталу в розрізі окремих його елементів і в цілому.

Оцінка вартості власного капіталу має ряд особливостей, головними з яких є:

а) необхідність постійного коректування балансової суми власного капіталу у процесі здійснення оцінки. Принципи такого корегування розглянуті раніше. При цьому коректуванню підлягає тільки використана частина власного капіталу, яка використовується, так як знову залучений власний капітал оцінений у ринковій вартості;

б) оцінка вартості знову залученого власного капіталу несе умовний характер. Якщо залучення позичкового капіталу ґрунтується на окремих чи інших фіксованих зобов'язаннях підприємства, тоді залучення основної суми власного капіталу таких контрактних зобов'язань не містить (за виключенням емісії привілейованих акцій). Будь-які зобов'язання підприємства з виплати відсотків на пайовий капітал, дивідендів власникам простих акцій не несуть характеру контрактних зобов'язань, а є лише розрахунковими плановими величинами, які можуть бути скоректовані за результатами майбутньої господарськоі діяльності;

в) суми виплат власникам капіталу входять у склад оподаткованого прибутку, що збільшує вартість власного капіталу порівняно з позичковим. Виплати власникам капіталу у формі відсотків і дивідендів здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, але оскільки виплати відсотків за використаний позичковий капітал здійснюються за рахунок надлишків (собівартості), то у склад оподаткованої бази з прибутку не входять. Це визначає більш високий рівень вартості залученого власного капіталу порівняно з позичковим;

г) залучення власного капіталу пов'язане з більш високим рівнем ризику інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик. Це пов'язано з тим, що претензії власників основної частини цього капіталу (за виключенням власників привілейованих акцій) повинні задовольнятися при банкрутстві підприємства в останню чергу;

ґ) залучення власного капіталу не пов'язане, як правило, із зворотним грошовим потоком за основною його сумою, що визначає вдалість використання цього джерела підприємством, незважаючи на більш високу його вартість. Якщо за позичковим капіталом зворотний грошовий потік разом з виплатами з його обслуговування включає й повернення суми основного боргу у встановлені терміни, тоді за залученим власним капіталом зворотний грошовий потік включає, як правило, тільки виплати відсотків і дивідендів власникам (за винятком окремих випадків, коли підприємство скуповує власні акції чи паї). Це визначає більшу безпеку використання власного капіталу з позицій забезпечення плато-спроспроможності і фінансової стійкості підприємства, що стимулює його готовність йти на більш високу вартість залучення цього капіталу.

З урахуванням цих особливостей розглянемо механізм оцінки та управління вартістю власного капіталу.

Список літератури

1. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника-Центр; Эльга, 1999.

2. Большая советская енциклопедия. — 3-е изд. — М.: Советская енциклопедия, 1980.

8. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту. — К.: Ва-зако; Молодь, 1997. — 699 с.

4. Ковалев В. В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. — М.: Финансы и статистика, 1996.

5. Коласс Б. Управление финансовой деятельностью предприятия: проблемы, концепции и методы. — М.: Финансы, 1997. — 227 с.

6. Крайний О. П., Клепикова 3. В. Фінансовий менеджмент: Навч. посіб. — Л.: Державний університет "Львівська політехніка"; К.: Дакор, 2000. — 260 с.

7. Лапішко М. Л. Основи фінансового і статистичного аналізу економічних процесів. — Л.: Світ, 1995.

8. Мельник В. А. Ринок цінних паперів: Довідник. — К.: АЛД Віра-Р, 1998.

9. Мойсеєнко І. П. Основи інвестування: Навч. посіб. — Л.: МАУП, 2001. — 180 с.

10. Организация и планирование кредита: Учебник / Под ред. О. И. Лаврушина. — М.: Финансы и статистика, 1991.

11. Павлова Л. Я. Финансы предприятий: Учебник. — М.: Финансы; ЮНИТИ, 1998.

12. Пушкар М. С. Контролінг: Монографія. — Тернопіль, 1997. — 146 с.

13. Совершенствование банковского кредитования / Под ред. С. С. Ткачука, Б. Е. Лукьянова, Г. И. Кравцова. — Мн.: Висш. школа, 1993.

14. ФедоренкоВ.Г. Інвестознавство: Підручник. — 3-тє вид., доп. — К.: МАУП, 2004. — 480 с.

15. Хорн ванДж. Основы управления финансами: Учебник: Пер. з англ. — М.: Финансы и статистика, 1996.