Теоретичні і економічні основи інвестиційної діяльності. Інвестиції: основні поняття, види і джерела фінансування
У сучасному світі з його складною і заплутаною системою економічних взаємозв'язків проблема вкладення заощаджень загострюється. Багатьом суб'єктам підприємницької діяльності в умовах ринкової економіки, що розвивається, усе частіше доводиться приймати серйозні і виважені рішення про накопичення та інвестування. З метою збереження і примноження заощаджень доводиться відмовлятися від старих способів накопичення і переходити до принципово відмінних від них способів вкладення коштів - інвестування.
Однак спочатку потрібно навести необхідні визначення основоположних понять, пов'язаних з інвестуванням. Так, Законом України "Про інвестиційну діяльність" визначено, що інвестиції - це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті яких створюється прибуток або досягається соціальний ефект. До таких цінностей належать: грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме й нерухоме майно; майнові права, пов'язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідного для організації тієї чи іншої діяльності у сфері виробництва, але не запатентованої (ноу-хау); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності. Інвестиції на відновлення основних фондів також здійснюються у формі капітальних вкладень.
Інвестиційна діяльність - це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави по реалізації інвестицій. Вона може здійснюватись у формах інвестувань, що робляться громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, об'єднаннями і компаніями, а також громадськими і релігійними організаціями та іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; державного інвестування; іноземного інвестування; спільного інвестування коштів і цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.
Об'єктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, у тому числі основні фонди і оборотні кошти у всіх сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.
Суб'єктом інвестиційної діяльності (інвесторами і учасниками) можуть бути громадяни, а також держави в особі урядів. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Вони можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Права у всіх інвесторів, незалежно від форми власності, рівня, і розміщення інвестицій в будь-які об'єкти є їх невід'ємним правом, що охороняється законом. Учасники інвестиційної діяльності - громадяни і юридичні особи України та інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на основі доручення інвестора.
Інвестор визначає цілі, напрямки і обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не мають права втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності; виняток становлять лише питання їх компетенції.
Інвестиційний цикл - комплекс заходів від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту, наприклад, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування і проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень. Він складається з трьох основних періодів: передінвестиційної фази; фази інвестицій - власних витрат, вкладень коштів; експлуатаційної фази - відшкодування витрачених коштів.
Інвестиційний процес визначається як ряд інвестиційних циклів, що повторюються. Останнім часом в Україні значно збільшилася кількість активних учасників інвестиційного процесу. Проведення приватизації позначилося на різновидах і складності його, передусім на його поширенні та виявленні різних фінансових посередників.
Інвестиційним комплексом називається система підприємств і організацій, що виконують у виробництві функцію створення необхідних основних фондів, достатніх для діяльності підприємств і організацій всіх галузей народного господарства. До його складу входять: інвестори - вкладники капіталу; підрядні будівельні підприємства і фірми, незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації і будівельні кооперативи; проектні підприємства і архітектурні організації; промисловість будівельних матеріалів, конструкцій і виробів; хімічна, металургійна, лісова та деревообробна промисловість у сфері постачання предметами для інвестиційного комплексу; машинобудівні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і для будівництва виробництва; виробничі управлінські структури: інвестиційні банки; ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу; органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.
Законодавство України визначає також права і обов'язки нерезидентів у процесі інвестування. Визначено таке поняття, як іноземні інвестиції - усі види цінностей, які вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до чинного законодавства України.
Іноземними інвесторами можуть бути:
юридичні особи, визначені законодавством інших країн;
фізичні особи, що не мають постійного місця проживання на території України;
іноземні держави, міжнародні державні і недержавні організації;
інші іноземні суб'єкти господарської діяльності, які визнаються такими чинним законодавством України.
З теоретичної точки зору інвестиції поділяються на внутрішні і зовнішні (іноземні). У процесі перетворень форм власності і методів господарювання стає виправданим розподіл кожного з них на реальні і фінансові інвестиції. Реальні інвестиції, що спрямовані на збільшення реального капіталу, сприяють розширенню матеріального виробництва. Фінансові інвестиції - це вкладення у фіктивний капітал, тобто витрати на купівлю цінних паперів.
На практиці розрізняють три типи інвесторів: портфельні, фінансові і стратегічні.
Портфельні інвестори купують на інвестиційному ринку невеликі пакети акцій (1-5% уставного фонду підприємства). Іноді це має назву спекулятивних інвестицій, тобто таких, які пов'язані з придбанням акцій на фондовому ринку і, як правило, через фондових брокерів. Але, незважаючи на те що обсяг договорів портфельних інвесторів невеликий, їх роль у розвитку фондового ринку важко переоцінити, оскільки вони, власне, його і створюють. Угоди, які укладають портфельні інвестори, "розкручують" ринок, створюючи таким чином пропозицію на акції підприємств, які вони купують або бажають придбати. Зрозуміло, що інвестори виходять на незнайомий ринок дуже обережно, адже вони ризикують вкласти засоби і нічого не отримати взамін. Разом із тим вони покладаються на реальну можливість прибутку за умови зростання курсової вартості акції. У такій ситуації перевагою портфельних інвесторів є те, що вони працюють з малими пакетами акцій, тобто ризикують невеликим капіталом. Крім цього, у портфелі подібних інвесторів, як правило, знаходяться акції багатьох підприємств, що також страхує їх від збитків. Невдало вкладені акції не зумовлюють збитковості пакетів загалом. Саме на це й розраховують портфельні інвестори, купуючи невеликі пакети акцій маловідомих, але потенційно прибуткових підприємств. Цим пояснюється той факт, що на Українському фондовому ринку нині працюють переважно портфельні інвестори.
Фінансові інвестори, на відміну від портфельних, зорієнтовані на придбання значних пакетів акцій - від 10 до 40 відсотків статутного капіталу. З цією метою вони використовують можливості не тільки вторинного ринку, а й закупівлі акцій на інвестиційних конкурсах. Діяльність фінансових інвесторів в основному полягає в перепродажу акцій стратегічним партнерам. Фінансові інвестори докладають зусиль до того, щоб досягти максимального зростання вартості акцій протягом трьох-чотирьох років. Для цього необхідні прямі інвестиції в розвиток виробництва. Тут, очевидно, збігаються інтереси підприємств і інвесторів.
Стратегічні інвестори, як показує світовий досвід, це переважно компанії, які працюють не у фінансовій, а в промисловій сфері. Головна мета стратегічних інвесторів - отримання прибутку саме від виробничої діяльності, а не від зростання курсової вартості акцій. Стратегічні інвестори, як правило, прагнуть придбати контрольні пакети акцій тих підприємств, які цікавлять їх у виробничому плані. Це необхідно їм для ефективного оперативного керівництва підприємством. Однак зробити це досить важко. Тому часто доводиться використовувати весь комплекс засобів придбання акцій: сертифікатні і спеціалізовані аукціони, конкурси, біржові торги.
Важливим аспектом інвестиційної діяльності є фінансування. Зараз існують такі джерела фінансування інвестицій, як власні фінансові ресурси і внутрішні господарські резерви підприємств; позикові фінансові кошти; залучені фінансові кошти, отримані від продажу акцій, пайових і інших внесків членів трудових колективів, громадян та юридичних осіб; грошові кошти, що централізуються об'єднанням підприємств; засоби позабюджетних фондів; засоби державного бюджету, надані на поворотних і безповоротних засадах, та засоби іноземних інвесторів.
У складних умовах функціонування економіки України залучення засобів позабюджетних фондів, і особливо засобів державного бюджету, для всіх форм підприємств значно обмежилось. Що стосується власних фінансових засобів підприємств, до яких належить грошова частина внесків власників підприємств, а також накопичення, що утворилися в результаті господарської діяльності, то слід зазначити, що їх частка в інвестиційній діяльності також незначна, на що впливає ряд чинників, серед яких основним є низька економічна ефективність діяльності підприємств через недостатню матеріально-технічну забезпеченість тощо. Усе більш активно починають діяти форми залучення інвестицій, отриманих у результаті продажу акцій, пайових та інших внесків.
У процесі переходу до ринкових відносин слід приділяти увагу залученню позикових фінансових засобів, які широко застосовуються в міжнародній практиці. До таких
