Наслідки індустріалізації були дуже відчутними. У 1940 р. промисловий потенціал України у 7 разів перевищив рівень 1913 р. З аграрної країни республіка перетворилась на індустріальну, вона зайняла друге місце в Європі за виплавленням чавуну, четверте — за видобутком вугілля. Частка України у союзному видобутку залізної руди сягала 68%, виробництві паровозів — 74%. Однак Правобережжя та Полісся залишалися промислово нерозвинутими. Прискорився процес урбанізації: до 33% населення у 1938 р. мешкало в містах проти 20% за десять років до цього. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробництва продукції на душу населення: якщо в 20-ті роки різниця була в 5—10 разів, то наприкінці 30-х років — в 1,5—4 рази.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.

Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 pp.

У другій половині 20-х років чітко окреслилася тенденція до зниження темпів виробництва продукції сільського господарства, що гальмувало розвиток промисловості. У 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн селянських дворів, а більшість селянських господарств була малоземельною. Виробництво товарного зерна порівняно з дореволюційними роками зменшилося майже на половину. В основі такої відсталості була розпорошеність, роздрібненість і низький рівень напівнатурального сільськогосподарського виробництва.

Виходом з такої ситуації було укрупнення господарств, зміцнення матеріально-технічної бази села, справедливіша й гнучкіша політика цін. Укрупнення господарств мало відбуватися еволюційно, завдяки їх саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати цей процес з допомогою колективізації, тобто об'єднання господарств з відчуженням засобів виробництва.

Наприкінці 1927 р. 23,7% всіх дворів становили бідняки, 72,3% — середняки, 4% — заможні. В жовтні 1929 р. понад 10% господарств, в основному бідняцьких, були об'єднані в колгоспи.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р. У січні наступного року керівні органи визначили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україна опинилася в другій групі регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Іншим було ставлення до найзаможнішого прошарку селянства. "Ліквідація куркульства як класу" стала одним з головних практичних заходів "всеосяжної колективізації". З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації", за якою всі куркульські господарства поділяли на три категорії. До першої зараховували "економічно міцні господарства учасників та організаторів антирадянських виступів і терористичних актів. Відповідно до судових рішень їх належало "ізолювати" в тюрмах, концтаборах. До другої категорії належали, "економічно міцні" господарства, які не чинили опору. їх разом з сім'ями виселяли у північні райони країни. "Менш міцним" господарствам (середнякам), які не чинили опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання потрапило 61887 (2,5%) господарств. Площа вилученої землі становила 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби — 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,4 млн крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями та свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й масові виступи на селі. За деякими даними, в селах України у 1930 р. відбулося . понад 40000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання "деяких помилок" і дозволу виходити з колгоспів кількість колективних господарств різко зменшилась. З 10 березня по 20 червня (протягом 100 днів) з колгоспів вийшло 1,5 млн (50%) селянських господарств. Восени у колгоспах залишалося менше третини селян України, в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. вишукуванням нових куркулів, що мало на меті залякати селян. Одноосібника намагалися задушити й податками. За таких умов селянин змушений був йти до колгоспу. Невдовзі колгоспний лад таки "переміг". До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Сільське господарство занепадало внаслідок знищення заможного прошарку селянства. Валовий збір зерна в Україні зменшився: у 1932 р. він становив 78,6% від рівня 1923 p., поголів'я коней — 66,7% (від 1928 p.); великої рогатої худоби —- 58,2%, свиней — 37,7%.

Обібране село важко пережило зиму 1931—1932 pp. Селяни багатьох районів України голодували. Голод вдалося зупинити, проте належних висновків з цього керівництво як республіки, так і країни загалом не зробило, що спричинило ще більшу трагедію.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно діставалося не їм), призвела до величезних втрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України було отримано лише 132 млн пудів хліба (у 1930 р. — майже 400 млн). У зв'язку з цим керівництво країни направило в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії з хлібозаготівель. В Україні комісію очолював В. Молотов. Головним засобом хлібозаготівель були репресії.

Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібозаготівель, заносили на "чорну дошку". Статус "чорної дошки" означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товарів, заборонялась торгівля, достроково стягувались платежі за фінансовими зобов'язаннями. Села оточувались регулярними військами, що прирікало їх на голод. Терор голодом мав зламати опір і незадоволення українського селянства. Від голоду селяни втікали в міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, ширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили майже 150 тис, від голоду 1933 р. — від 3 до 3,5 млн осіб. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, ігнорувались права й інтереси селян. Було ліквідовано економічну самостійність селянства, знищено найпрацьовитішу його верству. В колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалось, матеріальна зацікавленість була слабкою, почуття господаря атрофувалось.

Компартія — ядро та знаряддя тоталітарного режиму

Ще в середині 20-х років почав утверджуватися політичний та ідеологічний монополізм Комуністичної партії, що означало ліквідацію інших партій, репресії проти колишніх більшовиків, втручання компартії в усі сфери життєдіяльності людей, її політичну диктатуру, боротьбу проти інакомислення. Партія стала невід'ємною частиною тоталітарного режиму, яка своїм впливом охоплювала та контролювала все життя суспільства. Здійснювалось це шляхом організації партійних осередків на всіх підприємствах та організаціях. Влада в країні зосередилась у руках партійного апарату. На вершині цієї піраміди перебував Сталін, який до 1929 р. позбувся усіх своїх суперників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Для утвердження диктату партії постійно збільшувалась кількість партійних організацій. Практика створення великої кількості парторганізацій висвітлила недоліки функціонування територіальних райкомів, які не змогли ефективно контролювати низові структури. Тому було створено нову ланку партійної піраміди — фабрично-заводські партійні комітети, які контролювали роботу дирекції. Без них не вирішувалось жодне питання життєдіяльності підприємства.

Командно-адміністративна система не потребувала творчо й критично мислячих людей, що спричинило суттєві зміни в кадровій політиці. Остаточно були відкинуті гласність і демократизм у підборі та висуненні керівних працівників. Головним критерієм при призначенні на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якою ціною виконати вказівку вищої інстанції. Нові кадри пройшли сувору підготовку із засвоєння сталінських методів управління.

У 30-ті роки відчутнішим ставав дисонанс між об'єктивними вимогами економічного розвитку і здатністю політичного керівництва компетентно реагувати на них. Звідси — хитання в економічній політиці й пов'язані з ними провали, які породжували в інтелектуально послабленому вищому ешелоні влади прагнення вирішувати все "простими" директивними методами. На передній план вийшли люди, здатні до адміністрування, "фельдфебельства". Більшості з них не вистачало загальної підготовки: понад 70% секретарів райкомів та міськвиконкомів, 40% секретарів обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних республік наприкінці 30-х років мали лише початкову освіту. Природно, що вони потребували детальних інструкцій зверху. Ще нижчим був рівень загальної та політичної культури в основі цієї піраміди. Неграмотні у компартії становили 3%. Майже п'ята частина усього населення країни теж залишалася неграмотною. Залишки старих ілюзій, традиційні патріархальні уявлення про форми керівництва, відсутність гласності й цілеспрямована дезінформація сприяли утвердженню тоталітаризму.

З утвердженням командних методів керівництва партійні органи все більше зросталися з господарськими й радянськими. Відбувався перехід від функціонального до виробничо-галузевого принципу побудови партійного апарату. Як і скрізь по країні, в ЦК КП(б)У, обкомах, міськкомах і райкомах партії були створені промисловий, транспортний, сільськогосподарський, планово-фінансовий та інші відділи. За подібним принципом було реорганізовано апарати радянських і господарських органів. Так