Німецький етап: удосконалення вексельного права й практики

Правові засади і форму векселя до Німеччини було занесено з Італії та Франції, головним чином через широкі торговельні

стосунки таких міст, як Нюрнберг, Аугс-бург, Франкфурт-на-Майні та Гамбург. Проте у Німеччині вексель виник поза тими умовами, які породили його обіг в Італії, а потім забезпечили розвиток на ярмарках у Франції. По-перше, в Німеччині обмін монет не став вільним промислом, тому й не розвивалася банківська справа; по-друге, Ганза підтримувала не систему ярмарків, а мережу постійних складів, тому передання торгових вимог здійснювалося, але не набуло широкого розмаху.

З усіх властивостей векселя у Німеччині найбільше закріпилися такі:*

вексель є грошовим зобов'язанням, що письмово оформлене у відповідний документ;*

вексель передбачає особливу швидкість і суворість стягнення;*

властивостями векселя можна наділити будь-який документ, поставивши на ньому мітку "Вексель" тією ж мовою, що і текст документа.

Іншими словами, даний підхід зводився до того, що сила векселя — у його назві Ті однієї, виявляється, досить, щоб перетворити будь-який письмовий документ, що містить грошове зобов'язання, на вексель.

Найближчим наслідком подібного тлумачення стала поява у Німеччині простого ("сухого") векселя. Історія свідчить, що в Італії та Франції єдиним видом векселя була тратта, а простий вексель був поза законом, оскільки його використовували переважно для приховуваний лихварських позик. До того ж, він, як знаємо, переслідувався католицькою церквою.

Появу простого векселя в Німеччині слід пов'язувати з протестантизмом, який разом з іншими католицькими доктринами відкинув і заборону простого векселя. А оскільки поява самого векселя в Німеччині збігається в часі з перемогою протестантизму, то тут успішно стали розвиватися обидва види векселів: переказні й прості. Лейпцизький статут юридично закріпив це визнанням простого векселя рівнозначним переказному.

У Німеччині втратила своє значення така важлива складова векселя, як його валюта, тобто форма грошового платежу в тій чи іншій валюті. Власне кажучи, вексель і виник тому, що видавався для отримання платежу за валютним контрактом. Крім того, втратили значення ті відносини між індосантом та індосатом, коли перший трасує вексель на другого. Ці та інші відносини абсолютизуються у формі векселя, а творчим началом дієвості цієї форми стає вексельна мітка, тобто "Вексель" як назва документа.

Перелічені особливості німецького етапу розвитку вексельної справи збереглися й до наших часів. Отож вексель — це:*

по-перше, найзаформолізованіший документ, відірваний від безпосередніх матеріальних стосунків між учасниками складання і видачі векселів, їх індосування, акцепту та інших операцій;*

по-друге, не береться до уваги відстань між місцем видачі та місцем платежу, що відігравала важливу роль для обчислення терміну погашення векселя на італійському І французькому етапах;*

по-третє, безпосереднього зв'язку складання і видачі векселя з торгівлею та використанням векселя як різновиду цінних паперів не існує.

Таким чином, вексель став знаряддям творення боргів і цим він однаково доступний для всіх, хто здатний вступати у договірні відносини й робити позики. Ось чому векселездатність в усьому світі збігається з загальною правоздатністю громадянина. А якщо вона у якихось країнах чи в певні періоди і може звужуватися, то лише для деяких категорій чи осіб. Вексель перестав бути одним із інститутів торговельного права і лише у переказному вигляді фігурує в торговельних кодексах.

Найважливішим узагальнювальним документом німецького етапу став Загальнонімецький вексельний статут

1847 р. Він і послугував основою формування вексельних статутів в інших країнах світу. Спираючись на головні засади згаданого статуту, було складено вексельний статут Швеції (1851 р.), Фінляндії (1858 р.), Сербії (1890 р.), Бельгії (1878 р.), Норвегії (1880 р.), Італії (1882 р.). В Росії на його базі дуло розроблено декілька проектів на той час нового статуту, в тому числі проекти 1860, ШО,1884,1890 та 1895 років. Утім лише 27 травня і902 р. було затверджено новий статут про векселі, який набрав чинності 1 січня 1903 р.

Міжнародне співробітництво у справі уніфікації вексельного обігу

Фінансове забезпечення потреб національних економік поряд із розвитком акціонування, самофінансування і кредиту передбачає активізацію зовнішньоекономічної діяльності та широкомасштабне використання основоположних принципів вексельного обігу. Дієвий вексель допомагає підтримувати плідну атмосферу конкуренції, виводить підприємства з-під жорсткого диктату банків, робить більш сприятливими умови кредитування тощо. Але відмінності національних вексельних систем досить часто створювали перешкоди й непорозуміння.

Ми вже знаємо, що з метою розширення використання векселя як високоліквідного міжнародного платіжно-розрахункового засобу, починаючи з другої половини XIX ст., було проведено низку міжнародних конференцій. Найрезультативнішою з них стала Женевська конференція країн — членів Ліги Націй 1930 р., яка прийняла Уніфікований закон про переказний і простий векселі у вигляді вже згадуваної Конвенції №358, а також Конвенції №359, якою врегульовувалися деякі колізії законів окремих країн, і Конвенції №360 про гербовий збір. Правочинність цих конвенцій в Україні підтверджено законами України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року" від 6 липня 1999 р. та іншими нормативними актами.

Па сьогодні існують три основні напрями уніфікації міжнародного вексельного законодавства. Коротко нагадаємо про них.*

По-перше, це англійсько-американська система вексельного права, якою традиційно користуються Велика Британія, США, Канада, Австралія та інші країни.*

По-друге, це Женевська система, що спирається на традиції європейського еволюційного процесу вдосконалення вексельного права. Запроваджені майже повсюдно у світових економічних взаєморозрахунках принципи і положення Женевських вексельних конвенцій 1930 р. дістають свій розвиток у координаційній діяльності Комісії ООН із прав та інших міжнародних форумів.*

По-третє, свою особливість у розробці національного вексельного законодавства зберігають країни, що не приєдналися до названих систем, але зобов'язалися привести своє вексельне право у відповідність з міжнародно підтриманими правилами Женевської системи. Національні особливості відіграють тут важливу роль, але не є принципово відмінними від загальновизнаних.

Потреби уніфікації національних вексельних законів знайшли відображення у Конвенції ООН про міжнародні переказні й міжнародні прості векселі, яка була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р. Але складність ратифікації цього документа країнами — членами ООН поки що стримує використання міжнародних векселів на практиці.

Отже, вексельний обіг, удосконалюючись і проникаючи практично в усі сфери економічного життя суспільства, охопив усі країни — учасниці світового господарства і став органічною складовою їхньої ефективної економіки. Як форма комерційного кредиту і кредитних грошей вексель зумовив не лише становлення високих морально-етичних норм поведінки учасників вексельного обігу, а й оформлення належно врегульованої системи вексельного законодавства, що майже цілковито склалася як самостійний вид права у більшості європейських країн уже у XVII ст.

Аналіз історичних причин та економічних передумов виникнення векселя та норм його обігу дає відповідь на такі важливі запитання:*

чому переказний вексель є первинним і вважається дійсним;*

чому предметом векселя була Й залишається грошова сума в тій чи іншій валюті;*

чому так довго вважалося, що у векселі обов'язково потрібно вказувати вид валюти;*

чому вексельне зобов'язання завжди має бути одностороннім. Адже одна сторона, що виписала вексельне зобов'язання проти наданого кредиту, вже задовольнила свої потреби коштом кредитора, тому вона залишається тільки зобов'язаною. Інша ж сторона вексельного розрахунку, щоб так само задовольнити свої потреби, має право лише вимагати.

У процесі багатовікового розвитку вексельного обігу, його правового поля, норм і правил законодавчо закріплено класичні особливості та ознаки векселя. Спроби їх ігнорувати чи поєднати з адміністративними важелями в Україні, як правило, вели до створення модифікованих форм векселів, обіг яких демонстрував лише шло неспроможність надійно і повністю задовольнити потреби учасників ділових угод. До цього додається ще така вада, як обмеженість вексельного обігу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абаев М. М.Высочайше утвержденный 27 мая 1902 года Новый устав о векселях. Санкт-Петербург, 1903. Абрамович К. Г.

2. Практическое руководство к Новому уставу о векселях. Санкт-Петербург, 1903.

3. Акции и векселя в экономическом обороте Украины: Учеб.-спр. пособие. Харьков, 1999.

4. Аудит вексельных операций // Україна і бізнес. 1993. № 16. Барац С. М.

5. Курс вексельного права. Санкт-Петербург, 1893. Барац С. М.

6. Вексель. Санкт-Петербург, 1902. Белое М. М.

7. Вексель как важнейшее платежное средство. Москва, 1992. Белов В.

8. Банковский вексель и его правовая специфика // Бизнес и банки. 1993. № 19. Вексель:

9. Закон, практика, бухучет. Москва, 1998. Вексель как способ вытащить экономику из кризиса // Компаньон. 1996. № 7.

10. Вишневская А. А.Вексельное право. Москва, 1996. Возможности использования векселей в практике хозяйствования в Украине. Киев, 1998. Гиндин И. Ф.

11. Русские коммерческие банки: Из истории финансового капитала в России. Москва, 1948.

12. Гудков Ф.Вексель. Дефекты формы. Москва, 1998. Лемківський А.

13. Вексель, його форми та функції в ринковій економіці // Банківська справа. 1996. № 5.