Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігравали провідну роль, — Велика Британія і Сполучені Штати Америки, Ще влітку 1941 р. Джон Мейнард Кейнс підготував перший текст, представлений британському міністерству фінансів. Він носив назву "Пропозиції щодо створення Міжнародного компенсаційного союзу". У грудні цього ж року американський уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його колегам по департаменту Казначейства підготувати пропозиції щодо створення Стабілізаційного фонду союзників, який би забезпечував надання останнім військової допомоги і міг би стати основою післявоєнної світової валютної системи. Влітку 1942 р. було здійснено обмін цими документами для взаємного ознайомлення.

Слід зазначити, що головні положення англійського й американського планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпечити стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передбачало здійснення державою певних контролюючих функцій у монетарній сфері в рамках функціонування національних економік. Особлива увага приділялася внутрішнім економічним процесам, що автоматично означало зменшення ступеня входження у світове господарство, тобто здійснення певного контролю на міжнародному рівні, внаслідок якого країни мали поступитися невеликою часткою свого суверенітету в монетарній сфері. Для цього Кейнс і Уайт пропонували створити спеціальний наднаціональний орган для міжнародної кооперації.

Визначаючи необхідність міжнародного співробітництва у валютній сфері, плани істотно відрізнялися в інших важливих положеннях. Якщо Кейнс віддавав пріоритет інтересам внутрішнього розвитку, то Уайт на перше місце ставив міжнародні завдання. І хоча в подальшому було внесено зміни до обох планів, суттєва різниця між ними збереглася.

Чому Кейнс віддавав перевагу внутрішнім проблемам у рамках нової міжнародної валютної системи? Оскільки знав негативний досвід 30-х років і домагався, щоб кожна країна зберегла значною мірою свою незалежність, перш за все у розробці та реалізації внутрішньої економічної політики, яка б забезпечила повну зайнятість. Тобто і тут Кейнс залишався на позиціях раніше розробленої ним концепції.

Уайт, навпаки, під впливом "нового курсу" Рузвельта передбачав створення системи планування і контролю економіки. Подібна філософія, перенесена на міжнародний рівень, привела до ідеї заснування двох наднаціональних інститутів: фонду стабілізації та світового банку. Ці два наднаціональні органи могли б здійснювати достатньо дійовий контроль внутрішньої грошової політики держав — членів системи, особливо щодо обмінних курсів і світових потоків капіталів. Все ж, щоб одержати схвалення Державного департаменту та Конгресу США, а також під впливом ідей Кейнса, Уайт вніс важливі зміни до свого проекту. Він зробив акцент на створенні фонду стабілізації і водночас надав світовому банку статус класичної кредитної установи, що спеціалізується на інвестиціях в інші країни.

Однак навіть з урахуванням цих змін план Уайта відрізнявся від програм Кейнса.

Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комюніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально давала можливість учасникам вносити ті чи інші поправки, що й відбувалося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фактом. Оскільки США змогли нав'язати Великій Британії свою думку, то в кінцевому підсумку було прийнято відредаговану версію плану Уайта.

Таким чином, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. у США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Те, що рішення на цій конференції приймалось фактично під диктовку США, не викликає особливого подиву. Адже ця країна вже вдруге після світової війни була у виграші. Так, якщо перед Першою світовою війною зовнішня заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд дол., а вимоги до інших країн становили 2 млрд., то вже в 1926 р. зовнішній борг скоротився більше ніж удвоє, а вимоги зросли у 6 разів, становлячи суму в 12 млрд. дол. Відбувся також перерозподіл золотих резервів на користь США: у 1914—1921 рр. чистий приплив золота в США в основному з країн Європи сягнув 2,3 млрд. дол.; у 1924 р. 46 % золотих запасів капіталістичного світу були зосереджені в США (у 1914 р. — 23 %). Перед початком Другої світової війни США були майже єдиною країною, де зберігався золотомонетний стандарт, а курс долара щодо західноєвропейських валют значно зріс.

Уже в той час США розгорнули боротьбу за гегемонію долара, однак домогтися статусу резервної валюти їм вдалося лише після Другої світової війни. Засилля США в Бреттон-Вудській системі пояснювалося також новою розстановкою сил у світовому господарстві. У1949 р. 64,6 % капіталістичного промислового виробництва було зосереджено в США. Цій же країні належало 33 % світового капіталістичного експорту і майже 75 % золотих резервів. А головний конкурент США в Бреттон-Вудській системі — Велика Британія — обслуговуючи своєю валютою 40 % світової торгівлі, володіла лише 4 % офіційних золотих резервів капіталістичного світу.

Керівники США намагалися максимально використати свою економічну могутність і створити таку міжнародну валютну систему, яка б відповідала їхнім інтересам і перебувала під їх контролем. На той час на Сполучені Штати припадало 34,7 % голосів у створюваному Міжнародному валютному фонді. Під впливом США до статуту МВФ було включено положення, які зобов'язували країни при одержанні кредитів надавати докладну інформацію про стан економіки країни, її золотовалютних запасів, виконувати рекомендації МВФ, які стосуються внутрішньої і зовнішньої політики держави.

За таких обставин Радянський Союз, який брав участь у роботі конференції в Бреттон-Вудсі, підписав підсумкові документи, але не ратифікував їх. Зрозуміло, що на висунуті на конференції умови не погоджувалися і деякі країни капіталістичного світу, тим більше їх не міг прийняти тогочасний тоталітарний режим СРСР.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно, через свої центральні емісійні банки, обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак, оскільки незначний золотий запас Англії не дав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин, фунт стерлінгів з самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Таким чином, фактично Бреттон-Вудська валютна система успадкувала, з одного боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з іншого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — золото-доларовим стандартом.

На конференції було підписано "Заключний акт", складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська система була введена в дію після подання Державному департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступове скасування валютних обмежень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраждали від війни.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи були:*

збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак на відміну від системи золотого стандарту зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;*

встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;*

прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол. США, а золотий вміст долара становив 0,888 671 г чистого золота);*

здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти щодо долара у встановлених межах коливань (+/—1 %), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку; по-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ; по-третє, здійснити девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці більш як на 10 % була можлива лише за відповідною санкцією МВФ.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фактично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострила суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією, з іншого.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи було створення міжнародних платіжних засобів СПЗ — спеціальних прав запозичення (Special Drawing Rights), а поворотним моментом стала