падіння доходів в умовах кризового стану економіки та зменшення надходжень до держбюджету;—

циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі й тривалі;—

неефективний механізм оподаткування суб'єктів господарювання, коли завищений податковий тиск зумовлює поступове зниження ділової активності та тінізацію економіки;—

не правильно визначені орієнтири та непослідовність фінансово-економічної політики;—

слабкий фінансовий контроль із боку держави за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів;
—

збереження ситуації, за якої найприбутковішими є вкладення капіталу у сфери нематеріального виробництва (торговельно-посередницьку та фінансово-кредитну);—

зростання внутрішнього й зовнішнього державного боргу;—

у короткостроковій перспективі — зменшення податків з метою підвищення ділової активності та стимулювання економіки (без відповідного коригування бюджетних витрат).

Отже, зменшення і подолання бюджетного дефіциту можливе лише шляхом ліквідації причин, що його зумовлюють.

Динаміку бюджетного дефіциту в Україні за останні роки наведено у табл. 7.1.

Як видно з табл. 7.1 у 2000 і 2002 pp. у країні було зафіксовано бюджетний профіцит, а в останні роки — бюджетний дефіцит.

Основні концепції збалансованості бюджету

У світовій практиці для боротьби з бюджетним дефіцитом застосовуються три основні концепції збалансованості бюджету:

1) на щорічній основі;

2) на циклічній основі;

3) концепція "функціональних фінансів". Збалансування бюджету на щорічній основі знижує або

зовсім виключає ефективність фіскальної політики держави, оскільки суперечить з антициклічною та стабілізуючою її спрямованістю.

Наприклад, у період спаду виробництва та безробіття доходи населення зменшуються, тобто зменшуються й податкові надходження до бюджету. У цьому разі держава має або збільшити податкові надходження шляхом упровадження нової податкової політики, або зменшити видатки, або поєднати ці два заходи.

В умовах інфляції за номінального підвищення грошових доходів автоматично збільшуються й податкові надходження. Якщо брати за мету щорічне збалансування доходів і видатків бюджету, то варто негайно збільшувати державні видатки. Тому оперативне державне регулювання доходів і видатків, що передбачає втручання держави у сферу податково-фіскальної політики протягом року, зумовить нестабільність в економіці країни та бізнесі.

Збалансування бюджету в процесі економічного циклу полягає в тому, що уряд розробляє та впроваджує антициклічну політику й водночас балансує бюджет. Економічний цикл може займати у різних країнах від чотирьох до восьми — десяти років. Дії уряду, пов'язані з протистоянням спаду, мають спрямовуватися на зниження податків, що призведе до підвищення ділової активності, і на збільшення видатків, тим самим свідомо зумовлюючи появу бюджетного дефіциту.

У період подальшого інфляційного підйому слід збільшити податкові надходження й зменшити видатки уряду. Позитивне бюджетне сальдо, що виникне на цій основі, може використовуватися на покриття державного боргу, що з'явився у період спаду.

Отже, урядові фіскальні дії мають створити позитивну антициклічну силу, яка допоможе збалансувати бюджет не на щорічній основі, а за період у декілька років.

Головна проблема цієї концепції полягає в тому, що періоди підйому і спаду можуть бути неоднаковими за глибиною та тривалістю, тоді завдання стабілізації економіки суперечить завданням збалансування бюджету під час циклу. Наприклад, якщо процес занепаду економіки буде тривалим, а період підйому коротким, це спричинить появу великого дефіциту в період спаду, незначне або зовсім ніяке позитивне сальдо у період розквіту, таким чином, зумовить виникнення циклічного дефіциту бюджету.

Сутність концепції "функціональних фінансів" полягає в тому, що держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність економіки в країні. Прибічники цієї концепції стверджують, що у період економічного зростання та підйому ділової активності податкова система автоматично стимулюватиме збільшення податкових надходжень (недискреційна фіскальна політика), що призведе до самоліквідації бюджетного дефіциту.

Крім того, можливості уряду з питань позик та емісії грошей — практично безмежні. Фактично уряд може фінансувати будь-який дефіцит, тобто держава не може збанкрутувати. Вважається також, що за великого обсягу національного багатства, в тому числі у населення, проблема державного боргу не є обтяжливою і гострою для національної економіки.

Держава будує фінансову політику таким чином, що періодично використовує всі три концепції.

Методи фінансування бюджетного дефіциту

Основними методами фінансування бюджетного дефіциту є:—

кредитно-грошова емісія (монетизація);—

боргове фінансування;—

за рахунок податкової політики.

Кредитно-грошова емісія пов'язана з випуском в обіг додаткової маси грошей для фінансування саме бюджетного дефіциту. Але безконтрольна емісія грошей посилює інфляцію, погіршує стан грошового обігу, спричиняє тяжкі наслідки у сфері економічних та соціальних відносин.

Унаслідок монетизації дефіциту бюджету держава може отримати сеньйораж — дохід від друкування та карбування грошей. Він виникає, якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП, у результаті чого середній рівень цін збільшується і в країні починає наростати інфляція. У зв'язку з цим усі економічні агенти платять своєрідний інфляційний податок, що виникає шляхом перерозподілу частини їх доходів на користь держави через які ціни зростають. Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів унаслідок інфляції.

Такий метод фінансування бюджетного дефіциту є найпростішим у розв'язанні проблеми.

Покриття бюджетного дефіциту за допомогою боргового фінансування, тобто здійснення державних запозичень за рахунок випуску та реалізації державних цінних паперів (облігацій, казначейських векселів тощо) на внутрішньому та зовнішньому ринках за визначених умов, витісняє частину інвестицій із виробничого процесу, зумовлює зменшення чистого експорту, збільшення ринкової ставки відсотка і зниження споживчих видатків.

Державні цінні папери "зв'язують" частину грошових коштів населення та фінансових ресурсів підприємств, зокрема комерційних банків, які у зв'язку з цим виконують менше активних операцій, тобто згортають обсяги кредитних та інвестиційних операцій. Грошовий ринок реагує на підвищення попиту на гроші зростанням відсоткової ставки. Це зростання призводить до скорочення приватних інвестицій, що пов'язано з виникненням так званого ефекту витіснення, який значною мірою послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики. Ефект витіснення визначається тим, що чим більший дефіцит, тим вищий обсяг заощаджень, який використовується з метою фінансування державних видатків і тим меншою є величина коштів, доступних для фінансування інвестицій.

Отже, розширення масштабу використання державних цінних паперів для покриття бюджетного дефіциту має неоднозначний вплив на економіку. По-перше, цей процес зумовлює вилучення з ринку валових заощаджень фізичних осіб і прибутків юридичних і, як наслідок, скорочення джерел фінансування інвестицій. Проблема залучення додаткових інвестицій в Україну з метою подальшого економічного зростання є найактуальнішою. По-друге, посилюється фінансова дестабілізація, оскільки державні цінні папери стають вагомим сегментом грошового ринку, який не залишає можливостей для спрямування капіталу в менш прибуткові, але вкрай необхідні для суспільства галузі економіки.

Проблему дефіциту державного бюджету не можна вирішити лише за допомогою боргового фінансування, адже категорії "бюджетний дефіцит" і "державний борг" взаємопов'язані. Державний борг складається із суми випущених, але непогашених державних запозичень з нарахованими відсотками за час існування держави. Шляхом боргового фінансування можна зменшити величину бюджетного дефіциту, але одразу автоматично починає зростати державний борг.

Як уже зазначалося, щорічний дефіцит покривається або за рахунок зростання державного боргу, або шляхом емісії грошей. Навіть бездефіцитний бюджет не свідчить про "здоровий" стан економіки, якщо держава має великий борг, тому бюджетний дефіцит завжди перебуває у центрі уваги, а величина державного боргу обмежується — за міжнародними стандартами він не має перевищувати 60 % від обсягу ВВП. Саме цю величину граничного обсягу боргу затверджено у Бюджетному кодексі України*16.

*16: {Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою України 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38.}

Ще одним методом фінансування бюджетного дефіциту є упровадження зваженої податкової політики. Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки вона пов'язана з проведенням комплексної податкової реформи, спрямованої на зменшення податкових ставок і розширення бази оподаткування, відповідно до концепцій економістів неокласичної школи, головним аргументом яких є те, що великі податки порушують можливості нагромадження заощаджень та інвестицій, тобто негативно впливають на економічне зростання.

Наприклад, податкова реформа у США 1981—1986 pp. здійснювалася на основі концепції А. Лаффера, розробленої у 1974 р. економістом з університету Південної Каліфорнії. Згідно з цією системою є залежність між величиною податкового тиску й обсягом податкових надходжень до бюджету, на підставі чого складено так звану криву Лаффера (рис. 7.1).

Рис. 7.1. "Крива Лаффера" — пряма залежність між прогресивністю оподаткування та доходами бюджету

У процесі досліджень А. Лаффер отримав графік, на який відображається залежність між рівнем оподаткування й обсягом надходжень до бюджету. Розрахунки свідчать, що підвищення податків до певного рівня (а саме до 50 %) сприяє збільшенню доходів бюджету до максимального рівня, подальше збільшення ставок оподаткування зумовлює падіння податкових надходжень до бюджету, оскільки сприяє падінню ділової активності в країні: немає сенсу працювати, якщо відбирають більше ніж половину заробленого. Отже, податковий тиск у розмірі більшому ніж 50 % призводить до того, що податкові надходження починають зменшуватися й прямувати до нульової відмітки.

Наприклад, оподаткування у розмірі 75 % дає такий самий обсяг надходжень до бюджету, як і оподаткування у розмірі 35 %. Тому недоцільно збільшувати податковий тиск на платників