9. За методом розміщення запозичення можуть бути добровільні, примусові або такі, що розміщуються за підпискою.

За добровільного розміщення позик рішення купувати чи не купувати державні цінні папери майбутній покупець приймає добровільно на власний розсуд.

Для примусового розміщення характерний тиск на майбутнього покупця з боку органів державного управління, як це було за сталінських часів, коли громадян примушували вкладати частину свого заробітку в облігації майже з кожної заробітної плати, а іноді зобов'язували купувати облігації й на всю суму заробітної плати.

Позики, що розміщуються за підпискою, як правило, розміщуються серед підприємств за затвердженим списком.

10. Залежно від зобов'язань держави щодо погашення боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринкові.

11. За правовим оформленням виокремлюють облігаційні та безоблігаційні державні позики. Облігаційні позики супроводжуються випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку. Безоблігаційні оформлюються шляхом підписання угод і договорів. На сучасному етапі розвитку економіки безоблігаційні запозичення використовуються на міжнародному рівні, ними оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій.

Другою формою внутрішнього державного кредиту є мобілізація частини вкладів населення до державних запозичень через систему Ощадного банку, якщо банк належить до державних установ. Залучені кошти спрямовуються в дохідну частину бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і залучені кошти населення формують їхні кредитні ресурси, тому вилучення частини цих коштів на користь держави може негативно відобразитися на фінансових результатах їх діяльності.

На відміну від першої форми державного кредиту — державних запозичень — коли фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк надає державі кошти в кредит за рахунок залучених коштів без відома справжнього власника (населення). Аналогічно діють й комерційні банки, коли надають кредити своїм клієнтам. Крім того, частина ресурсів Ощадбанку може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів.

Ще одна форма внутрішнього державного кредиту — запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду, яка характеризується тим, що державні кредитні установи передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів).

Окрім зазначених вище форм державного кредиту, який відбувається на основі державних запозичень у вигляді державних позик, є ще дві форми, що відображають відносини фінансової допомоги з боку держави.

Казначейські позики як форма внутрішнього державного кредиту відображають відносини надання фінансової допомоги суб'єктам господарювання з боку органів державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах зворотності, строковості та платності. Тобто у цьому разі держава є кредитором.

Нині ця форма державного кредиту активно не використовується, але життя все більш потребує відродження такого механізму. Держава на несе відповідальності за фінансові результати діяльності суб'єктів господарювання, але може надати фінансову допомогу тим підприємствам, у стабільній роботі яких вона зацікавлена.

Відносини, пов'язані з казначейськими позиками не є аналогом банківського кредитування, оскільки, на відміну від банків, держава надає фінансову допомогу на пільгових умовах (на більш тривалий термін, та під менший процент, порівняно з комерційними банками) нормою проценту, тобто є засобом підтримки важливих для економіки суб'єктів господарювання.

Якщо уряд гарантує безумовне погашення запозичень і виплату процентів за позиками, зробленими нижчими за рівнем органами влади й управління або окремими суб'єктами господарювання, то йдеться про умовний державний кредит — гарантовані запозичення. У цьому випадку держава є гарантом. За гарантованими запозиченнями уряд несе реальну фінансову відповідальність тільки в разі неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит — сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як позичальником, так і кредитором. Ці відносини набувають форми державних зовнішніх запозичень. Вони здійснюються на тих самих умовах, що й внутрішні, тобто на умовах зворотності, строковості й платності. їх надання або погашення відбувається за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Суми отриманих зовнішніх позик із нарахованими процентами за ними включаються до державного боргу країни.

Державні зовнішні запозичення можуть надаватися як у грошовій, так і у товарній формах. Як правило, вони бувають середньо- або довгостроковими.

Грошові запозичення здійснюються у валюті:—

країни-кредитора;—

країни-позичальника;—

третьої країни.

Погашення відбувається шляхом товарних поставок або за допомогою валюти за узгодженням сторін. Іноді у міжнародних угодах встановлюється пільговий період щодо погашення запозичень і сплати процентів за ними, який надає відстрочення погашення позики на 3—5 років з метою отримання максимального ефекту від її використання.

Класифікацію внутрішнього державного кредиту наведено на рис. 8.1.

Отже, державний кредит є сукупністю досить різних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов з метою залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різні інтереси юридичних та фізичних осіб.

Рис. 8.1. Класифікація внутрішнього державного кредиту

Механізм застосування державних запозичень

Державні запозичення можуть здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов'язково має забезпечуватися ефективність і результативність використання позичених коштів. Функціонування державних запозичень було б неможливим без податків. Саме податки забезпечують державі можливість розплатитися з кредиторами за основною сумою боргу й виплатити відсотки за користування позикою.

У свою чергу, державні позики мають зворотний вплив на зростання податків. З розвитком виробництва, ринкових відносин відбувається більше нагромадження позикового капіталу, тобто капіталу, позиченого за відсоток, що дає змогу державі в розмірах, які збільшуються, позичати гроші на певний термін. У процесі розміщення державних позик здійснюється купівля позичкового капіталу як товару. Власники такого капіталу одержують від держави плату у вигляді відсотка, що є частинкою позикового капіталу в національному доході.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, потребує особливого контролю. Цей контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення.

Залучення запозичень має ґрунтуватися на таких чинниках, як:—

мінімізація вартості позики;—

встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринкові.

Мінімізація вартості позики досягається за допомогою відповідної процентної політики та шляхом установлення відповідних умов випуску й погашення позики.

Процентна політика будь-якого емітента відображає два протилежні чинники: мінімізацію вартості та максимізацію її привабливості, що, у свою чергу, залежить від достатньо високого відсотка.

На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є своєрідним індикатором цього ринку. Отже, ситуація на ринкові сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик досягається, насамперед, за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Стабільність державних цінних паперів досягається шляхом оптимізації насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних запозичень, а з іншого — не повинно бути їх надлишку, що може зумовити падіння курсової ціни.

Випуск державних позик ґрунтується на таких передумовах:—

наявність кредиторів, котрі мають тимчасово вільні кошти;—

довіра кредиторів до держави;—

зацікавленість кредиторів у наданні позик державі;—

можливість держави своєчасно та повністю повернути борг і виплатити дохід.

Вихідною передумовою є наявність кредиторів, без цього випуск позик безглуздий. Довіра кредиторів до держави може бути високою або низькою, однак феномен держави полягає в тому, що вона практично ніколи не може повністю втратити довіру. При цьому довіра до неї завжди вища, ніж до інших емітентів — юридичних осіб. Цей чинник надійності становить основну зацікавленість кредиторів.

Найважливіший чинник державних запозичень — можливість своєчасного та повного повернення боргів і виплати доходу, що забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і зацікавленість у наданні їй позик. Головна умова при цьому — забезпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за допомогою зароблених на залучених коштах доходів.

Джерелами погашення державних запозичень вважаються:—

доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;—

додаткові надходження від податків;—

економія коштів від зменшення видатків;—

емісія грошей;—

залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Найреальнішим джерелом є доходи, отримані від інвестування позичених коштів. Вони найповніше відображають сутність і принципи кредиту та забезпечують фінансову стабільність.

Надходження від збільшення податків або економія від зменшення видатків — також реальні джерела, однак тут е певні обмеження. Якщо збільшення податкових надходжень досягається шляхом розширення податкової бази внаслідок використання позик, то це цілком прийнятно. Однак якщо є потреба введення з метою покриття заборгованості нових податків чи збільшення ставок діючих (аналогічно зменшення видатків для економії коштів), то ліпше це зробити одразу, а не випускати позику, адже за позикою треба виплачувати дохід, тобто збільшення податків під час повернення боргу буде більшим, ніж у момент випуску позики. Аналогічно скорочення видатків у майбутньому має бути більшим, ніж нині.

Емісія грошей — фіктивне джерело погашення боргу, оскільки вона призводить до інфляції, яка знецінить повернені державою кредиторам кошти. Тому якщо немає реальних джерел погашення