Ініціатором переказу може бути платник, а також отримувач у разі ініціювання переказу за допомогою платіжної вимоги при договірному списанні та в інших випадках, передбачених законодавством. Ініціювання переказу здійснюється за такими видами розрахункових документів, як:

- платіжне доручення;

- платіжна вимога-доручення;

- розрахунковий чек;

- платіжна вимога;

- меморіальний ордер.

Національний банк України має право встановлювати інші види розрахункових документів. Клієнт банку має право самостійно обирати види розрахункового документа (крім платіжної вимоги) для ініціювання переказу. Платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором переказу виступає стягувач або, при договірному списанні, отримувач. Розрахункові документи, за винятком платіжної вимоги-доручення, мають подаватися ініціатором до банку, що його обслуговує. Платіжна вимога-доручення подається отримувачем коштів безпосередньо до платника. Доставка платіжної вимоги-доручення до платника може здійснюватися банком, що обслуговує отримувача коштів, через банк, що обслуговує платника, а також за допомогою засобів зв'язку. Стягувач має право подавати розрахункові документи, що ініціюють переказ з рахунку банку-резидента, відкритого в Національному банку України, безпосередньо до Національного банку України. При використанні розрахункового документа ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання. Банки мають забезпечувати фіксування дати прийняття розрахункового документа на виконання.

Подання паперових розрахункових документів до банку має здійснюватися клієнтом особисто, якщо інше не передбачено договором. Подання електронних розрахункових документів може здійснюватися клієнтом як особисто на носіях інформації, так і за допомогою наданих йому обслуговуючим банком програмно-технічних засобів, які забезпечують зв'язок з програмно-технічними засобами цього банку. Програмно-технічні засоби з вбудованою в них системою захисту інформації мають відповідати вимогам, що встановлюються Національним банком України.

Обслуговуючий платника банк зобов'язаний перевірити відповідність номера рахунку платника і його коду (ідентифікаційного номера, за його наявності, тощо) та приймати цей документ до виконання тільки у разі їх збігу. Крім цього, обслуговуючий платника банк перевіряє повноту, цілісність та достовірність цього розрахункового документа в порядку, встановленому Національним банком України. У разі недотримання зазначених вимог відповідальність за шкоду, заподіяну платнику, покладається на банк, що обслуговує платника. Обслуговуючий отримувача банк зобов'язаний перевірити відповідність номера рахунку отримувача і його коду (ідентифікаційного номера, за його наявності, тощо), що містяться в розрахунковому документі, та зараховувати кошти на рахунок отримувача виключно у разі їх збігу. У протилежному разі банк, що обслуговує отримувача, має право затримати суму переказу на строк до чотирьох робочих днів для встановлення належного отримувача цих коштів. У разі неможливості встановлення належного отримувача банк, що обслуговує отримувача, зобов'язаний повернути кошти, переказані за цим документом, банку, що обслуговує платника, зі зазначенням причини їх повернення. У разі недотримання вищезазначеної вимоги відповідальність за шкоду, заподіяну суб'єктам переказу, покладається на банк, що обслуговує отримувача. У разі відмови з будь-яких причин у прийнятті розрахункового документа банк має повернути його ініціатору не пізніше наступного операційного дня банку зі зазначенням причини повернення.

Організація розрахунків

Міжбанківські платежі за принципами організації розрахунків поділяють на дві системи розрахунків:

1) електронну міжбанківську систему великих грошових переказів (брутто-розрахунки), або розрахунків на валовій основі;

2) систему роздрібних операцій, яка обслуговується традиційно кліринговими палатами (нетто-розрахунки), або розрахунків на чистій основі.

Розрахунки на валовій основі передбачають, що відповідно з кожним дорученням або вимогою проводиться окрема операція шляхом відповідного переказу коштів.

При класичній процедурі розрахунків на валовій основі виконується перевірка кожного платіжного документа, в ході якої встановлюється наявність у платника достатніх коштів для покриття платежу (у формі залишку на рахунку або кредиту).

Якщо ліквідність перевіряється за станом сальдо, то платіж буде виконаний лише в разі наявності достатніх коштів на депозиті на момент його ініціювання. В іншому разі платіжне доручення повертається відправнику (відхиляється) або затримується до надходження протягом операційного дня достатніх коштів (для покриття доручень за черговістю їх надходження). Така система вимагає машинної обробки інформації в масштабі реального часу, а також операційного контролю, який дозволяє центральному банку запобігти використанню денного кредиту.

Перевагою цього підходу є те, що розрахунок стає остаточним раніше, ніж у випадку взаємозаліку. Однак така система вимагає значних ліквідних коштів, оскільки платежі, що надходять, не використовуються для розрахунків за платежами, що відправляються. Це також ускладнює обробку платежів, оскільки платіжні документи доводиться обробляти по одному.

Одна з потенційних проблем розрахунків на валовій основі при відсутності денного кредиту полягає у небезпеці виникнення так званої безвихідної ситуації, коли жоден платіж не може бути оброблений через нестачу ліквідності на конкретних рахунках. Для запобігання або попередження таких ситуацій учасникам може бути надана можливість користуватися денним овердрафтом. Денний кредит, звичайно, надається за умови, що необхідні кошти будуть депоновані до закінчення операційного дня.

Розрахунки на чистій основі — залік взаємних вимог і зобов'язань (нетинг, кліринг) розрізняють, як:

- двосторонній залік між двома банками;

- багатосторонній залік, який здійснюють три і більше банків.

Клірингові трансакції переважно здійснюються щоденно в розрахункових палатах, організованих банківськими центрами або державними установами. Часто організація, управління і керівництво розрахунковими палатами належать до сфери діяльності центрального банку в особі його місцевих відділень.

Наприкінці кожного циклу клірингова палата розраховує чисту позицію кожного учасника клірингу, беручи до уваги платежі, які цей учасник відправив усім іншим банкам-учасникам, а також платежі, які він отримав від усіх інших банків. У результаті кожен банк переказує лише суму чистої позиції щодо всіх інших учасників клірингу. Цей переказ відбувається в кінці дня, коли операції в розрахунковій палаті закінчуються, й у визначений час, що залежить від країни, регіону і міста, сальдо за дебетом і за кредитом проводиться за рахунками, які всі установи, що беруть участь у клірингу, повинні мати в спільного агента з розрахунків, роль якого, здебільшого, належить центральному банку.

Коли клірингом керує центральний банк, то він може безпосередньо дебетувати та кредитувати рахунки установ, оскільки відразу ж має відомості про розміри сальдо; якщо кліринг проводить приватна організація, то центральний банк отримує інформацію про сальдо від організатора клірингу.

Банки, які за результатами багатостороннього клірингу виявилися чистими боржниками, покривають свої зобов'язання шляхом переказу відповідної суми коштів на рахунок розрахункової палати в установі, що є агентом з розрахунків. Потім розрахункова палата сплачує отримані кошти тим банкам, які за результатами багатостороннього клірингу виявилися чистими кредиторами. У кінці розрахунків сума всіх зобов'язань учасників повинна дорівнювати нулю.

Якщо на рахунку якоїсь установи недостатньо коштів, то можливі два шляхи: якщо це незалежна установа, то вона повинна шукати кошти на грошовому ринку або звернутися за допомогою до центрального банку для отримання необхідної суми, а якщо це філія, то звернутися до казначея материнської фірми для кредитування на необхідну суму свого місцевого рахунку, або доводиться дебетувати на цю суму центральний рахунок материнської фірми в центральному банку.

За допомогою взаємозаліку спрощуються, здешевлюються і прискорюються розрахунки, зберігається готівка, а завдяки цьому підвищується рівень прибутковості та ліквідності банків, що беруть участь у розрахунках. Приклад міжбанківських переказів на валовій і чистій основі при дво - і багатосторонньому заліках подано в додатку А.

Розрахунки на валовій основі можливі тільки при достатньому залишку (або кредиті), який дозволяє виконати платежі між учасниками. Якщо учасник не має достатнього залишку коштів, то, враховуючи залишки коштів і неоплачені платіжні доручення інших учасників, може виникнути безвихідна ситуація. При процедурі розрахунків на чистій основі всі платіжні доручення накопичуються і зараховуються у кінці дня. Кінцеве сальдо буде таким же. Хоча така процедура виключає безвихідну ситуацію, це досягається шляхом взаємного непрямого кредитування учасників.

У власне механізмах розрахунків на валовій і чистій основі є ще чотири суттєві відмінності у:

1) завершеності платежів;

2) ризиках, пов'язаних із позицією партнера;

3) потребі щодо ліквідності;

4) вимогах до обробки.

Основна відмінність між системами розрахунків на валовій і чистій основі стосується завершеності платежів. При розрахунках на валовій основі кожний платіж є остаточним, а при розрахунках на чистій основі платежі стають остаточними лише після завершення клірингового циклу, як правило, в кінці кожного дня. Через таку кардинальну відмінність завершеність значно впливає на тривалість і характеристику ризиків, пов'язаних із позицією партнера. При розрахунках на валовій основі ці ризики залежать від конкретної трансакції і здебільшого тривають лише декілька секунд або хвилин, тобто поки платіж не стає остаточним (хоча у випадку розрахунків на валовій основі з використанням денних кредитів ці ризики можуть передаватися агенту з розрахунків і тривати довше). Ризики, що пов'язані з позицією партнера, у випадку систем розрахунків на чистій основі більше залежать від циклу обробки, а не від окремих платіжних документів, а, отже, тривають до завершення циклу, здебільшого,