Регіональні валютно-фінансові угруповання

План

1. Валютні блоки

2. Валютні зони

3. Валютний союз ЄС

Валютні блоки

У період світової економічної кризи 1929— 1933 рр. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють такий блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Ці блоки, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а формувалися стихійно на основі вже існуючих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав — колишніх метрополій.

Створення валютних блоків пов'язано з дією різних факторів, які історично сформувалися і слугували певним "цементуючим матеріалом" для їх складових, головні серед яких:*

торговельні фактори (країна, що очолює блок, е головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортується іншими країнами, які входять до блоку, і становить значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок);*

фінансові фактори (більшість країн — членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку чи зовнішню — перед третіми країнами. Ця заборгованість погашалася у валюті країни гегемона);*

економічні фактори (країни, що очолюють певний блок, найбільш індустріально розвинуті та відносно найменше постраждали за роки світової кризи і Великої депресії);*

політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни — члени валютного блоку).

Стерлінговий валютний блок виник після скасування золотого стандарту у Великій Британії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, крім домініонів — Канади і Ньюфаундленду, а також території Гонконг. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов'язані з Великою Британією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія — де-факто, а потім — Греція та Іран). Входження до валютного блоку, очолюваного Великою Британією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних "правил гри". Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок, — фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс у відношенні до інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо відповідних валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків із третіми країнами.

Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після скасування золотого стандарту в США. До нього увійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Члени доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом США і валютами своїх країн та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами — членами блоку, так і з третіми державами.

У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього увійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотримуватись золотого стандарту, — Франція, Бельгія" Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість функціонування цього блоку справив той факт, що країни — учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великою Британією та США, які очолювали інші блоки і де, як і в переважній більшості інших країн, золотомонетний стандарт було скасовано. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, як показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах післякризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були скасувати вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався.

Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни країни "осі" — Німеччина та Японія — створили кожна свій валютний блок, куди увійшли окуповані ними країни, як правило, в примусовому порядку з метою додаткового їх пограбування.

Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.

Валютні зони

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.

Головні ознаки валютної зони:*

підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;*

зміна курсів валют — учасниць зони відносно інших валют лише за згоди на це країни-гегемона;*

збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони;*

вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять до зони;*

вільне переміщення валютно-фінансових коштів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;*

концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.

Об'єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку, в спільне валютне угруповання було зумовлено вже сформованими тісними економічними зв'язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою-гегемоном. Країни, котрі очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять до зони. Зовнішня торгівля цих країн також підпорядкована інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка її очолює, до інших країн зони, а золоті та валютні резерви, сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах такої країни.

Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:*

британського фунта стерлінгів;*

долара США;*

французького франка;*

португальського ескудо;*

іспанської песети;*

голландського гульдена.

Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона франка.

Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великій Британії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Саме війна призвела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої організації членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам — членам валютного стерлінгового блоку досить було спільно дотримуватися твердого обмінного курсу своїх валют щодо фунта стерлінгів та зберігати офіційні валютні резерви в Лондоні, то з 1939 р. виникають вимоги до країн — членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, який був установлений Великою Британією, а також мати спільний валютний і золотий фонд.

Питання організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах: "Про регулювання фінансового захисту" (1939 р.) та "Про валютний контроль" (1947 р.). Країни —члени стерлінгової зони зобов'язувалися забезпечувати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи цього контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони було підписано угоди, які передбачали об'єднання їх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об'єднання ставило перед валютним центром зони низку важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр зобов'язаний був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов'язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн — членів зони з країнами, що не входять до неї, ставлять центр перед необхідністю таких порушень рівноваги у міжнародних платежах, в яких центр безпосередньо не зацікавлений та які часто ставлять його в скрутне становище.

До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни — члени Співдружності націй та деякі інші держави, які мають досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні відносини, що складалися історично, протягом століть. Це — Ірландія, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін.

Об'єднання в складі стерлінгової зони багатьох і різних за рівнем економічного розвитку держав пояснюється перш за все тим, що всі вони перебували з Великою Британією в тісних економічних відносинах, які склалися ще в період колоніального англійського панування. Певну роль відіграли також традиційні методи здійснення між цими країнами міжнародних розрахунків через Лондонський фінансовий центр.

Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Великій Британії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивезення капіталу. Тому Велика Британія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів