Такі поступки, як правило, мають місце після чергової девальвації фунта стерлінгів, тобто під час чергової загрози престижу головної валюти стерлінгової зони. Так, після девальвації фунта стерлінгів у 1967 р. Велика Британія була змушена допустити створення і нагромадження самостійних золотовалютних резервів у ряді країн — учасниць зони, значно збільшити надання економічної допомоги та пільгових кредитів цим країнам. Останні домоглися також доларового застереження за належними їм стерлінговими авуарами, яке гарантує ці авуари від майбутнього ймовірного знецінення на випадок нової девальвації фунта стерлінгів.

Як зазначалося, стерлінгова валютна зона юридично не має централізованого керівного органу і формально вся її діяльність здійснюється автономними валютними органами кожного учасника, однак рекомендації англійського казначейства відіграють важливу роль у координації валютної політики зони в цілому. Крім того, координація валютної політики окремих країн здійснюється через гнучкі організаційні механізми зони: періодичними конференціями прем'єр-міністрів і міністрів фінансів країн — членів Британської співдружності націй. Важливу роль у цьому відіграє спеціально створений статистичний комітет стерлінгової зони.

Стерлінгова валютна зона є найбільшим серед подібних регіональних валютних угруповань країн світу.

Другим регіональним валютним угрупованням є доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять, головним чином, країни Північної, Центральної і Південної Америки. Доларова зона — це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар Сполучених Штатів Америки. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. її економічною основою є американський капітал. Саме США — основний споживач значної частини сировинних ресурсів країн — учасниць зони і головний постачальник готових виробів у ці країни.

Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується переважно на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн — учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій країні значний і не тільки суто економічний, вплив на всі країни — члени цього регіонального валютного угруповання.

Третім регіональним валютним угрупованням є валютна зона французького франка, яка виникла на базі попередніх французьких колоніальних володінь у 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань між країнами — членами зони було досягнуто угоди про заснування її як добровільного об'єднання країн-учасниць. Вони також створили Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідницьким підрозділом Французького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн — членів зони, систематично, два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбачено періодичні дво- та багатосторонні консультації.

Специфічною рисою валютної зони французького франка є існування трьох підгруп держав, що входять до неї.

До першої підгрупи входять французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебувають під валютним суверенітетом Французької Республіки.

Другу підгрупу утворюють африканські держави і Мадагаскар.

До третьої підгрупи входять Марокко, Алжир і Туніс.

У валютній зоні франка, як і в інших регіональних валютних угрупованнях, взаємні відносини валютного співробітництва невіддільні від інших форм зовнішньоекономічних зв'язків. Так, африканські країни і Мадагаскар (друга підгрупа) отримують державну допомогу з боку Франції. Це субсидії, позики або гарантії фінансування, капітальні вкладення через Фонд допомоги і співробітництва та Центральну касу економічного співробітництва, різноманітні торговельні та фінансові переваги. Щодо країн, які входять до третьої підгрупи (Марокко, Алжир, Туніс), то вони одержують від Франції фінансову допомогу на привілейованих умовах, користуються преференціальним режимом у торговельних відносинах; із Тунісом і Марокко, наприклад, підписані спеціальні протоколи про співробітництво, які регулюють їх валютно-фінансові й торговельні відносини із Францією.

Серед інших валютних зон зона французького франка виявилась найбільш стабільною і життєздатною та успішно функціонує донині.

Валютний союз ЄС

Найбільш високо-розвинутою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угруповань є Економічний і валютний союз (ЕВС) (раніше — Європейська валютна система — ЄВС).

На початку 70-х років, за умов зростаючої амплітуди коливань курсу американського долара, розпочалися активні пошуки виходу зі своєрідного критичного стану передусім країн — членів Європейського Економічного Співтовариства ("Спільного ринку"), спрямованих на створення власної регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, у березні 1979 р., тобто через рік після набрання чинності Кінгстонською угодою, було створено міжнародну (регіональну) валютну систему — Європейську валютну систему (ЄВС). У ній брали участь країни — члени ЄЕС.

Отже, однією з особливостей сучасних валютних відносин кінця 70-х років XX ст. була поява поряд із міжнародною валютною системою регіонального валютного угруповання, що мало назву Європейська валютна система (згодом — Економічний і валютний союз). Європейська валютна система становила певні правила розрахунків між країнами, що входили до Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС).

Європейська валюшна система — специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Європейська валютна система функціонувала за принципом "кошика", в якому змішані курси національних грошових одиниць залежно від котирування тієї чи іншої валюти (табл. 2.1). її ще на-

Таблиця 2.1. Частка валют країн — членів ЄВС у "кошику" ЕКЮ, %

Назва валюти | 1979 р. | 1990 р. | 1995 р. | 1997 р.

Марка (Німеччина) | 33,0 | 30,53 | 30,36 | 32,41

Франк (Франція) | 19,9 | 19,43 | 19,32 | 20,62

Фунт стерлінгів (Велика Британія) | 13,2 | 12,06 | 12,06 | 11,08

Ліра (Італія) | 9,8 | 9,92 | 9,87 | 7,96

Гульден(Нідерланди) | 10,4 | 9,54 | 9,49 | 10,23

Франк (Бельгія і Люксембург) | 9,5 | 8,14 | 8,09 | 8,64

Песета (Іспанія)— | 5,18 | 5,15 | 4,20

Крона (Данія) | 3,1 | 2,52 | 2,52 | 2,59

Фунт (Ірландія) | 1,1 | 1,12 | 1,11 | 1,07

Ескудо (Португалія)— | 0,78 | 0,78 | 0,71

Драхма (Греція)— | 0,77 | 0,70 | 0,49

зивали "валютна змія", перевага якої полягала в тому, що сама "змія" була в цілому більш стійкою, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будувалася паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначалася межа їх відхилення. Так, фіксована межа їх відхилення становила спочатку ±2,25 % для всіх країн, за винятком Італії та Іспанії, для яких ця межа була більш широка (для Італії, наприклад, вона становила ±6 %). Пізніше її було розширено до ±15 %, а згодом для окремих країн — до ±30 %. Метою створення ЄВС були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка оберталася б в ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів Європейської валютної системи. У зовнішньому плані — це створення західноєвропейського валютного полюса в поліцентричній валютній системі.

Створення ЄВС було продиктовано насамперед прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності та стабільності за рахунок ослаблення прив'язки європейських вал ют до долара, що давало можливість не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:*

зобов'язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємо-домовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримання коливань ринкового курсу валют у звужених межах;*

механізм кредитної допомоги урядам, які зустрічалися з фінансовими труднощами при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн. ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовувалися для короткострокового (від 3 до 6 міс.) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;*

спеціальна європейська розрахункова одиниця — ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі "валютного кошика" національних валют країн — членів ЄВС з урахуванням їхньої частки в сукупному валовому національному продукті.

ЕКЮ існувала у вигляді безготівкових записів на рахунках країн — учасниць ЕВС в Європейському валютному інституті. На відміну від СПЗ, ЕКЮ забезпечується не тільки солідними зобов'язаннями групи країн, а й фактичними активами (заставою) у формі золота і доларів США (20 % золотих і 20 % валютних резервів країн-учасниць). Під це забезпечення країни ЄВС мали спеціальні рахунки в ЕКЮ.

Успішне функціонування Європейської валютної системи (ЄВС) створило необхідні передумови для формування Економічного і валютного союзу (ЕВС). Найбільш чітко думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий союз, прозвучала в доповіді, підготовленій тодішнім президентом Європейської комісії Жаком Делором у 1989 р., де