вперше було запропоновано трьох-етапний, розрахований на кілька років, перехід до такого Союзу. Стратегічною метою Союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти країн ЄС. На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз, який підписано в нідерландському місті Маастрихт. Маастрихтський договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою його реалізації стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС).
Згідно з Маастрихтським договором, валютний союз був реалізований у три етапи.
Перший етап розпочався 1 червня 1990 р., коли в більшості країн "Спільного ринку" було знято обмеження на рух капіталів у рамках єдиного внутрішнього ринку.
Другий етап розпочався 1 січня 1999 р. Було запроваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено Європейський валютний інститут як попередник Європейського центрального банку.
Третій етап (1 січня 2002 р.) завершився введенням єдиної валюти — євро, чому передувало заснування єдиного центрального банку, незалежного від урядів, свого роду "наднаціонального диригента" валютно-фінансової політики всього Співтовариства.
Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ слугувала головним чином засобом міжнародних розрахунків та існувала тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн —членів ЄВС в Європейському фонді валютного співробітництва.
У середині грудня 1995 р. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли рішення про перехід із 1 січня 1999 р. на єдину валюту країн ЄС — євро (колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць однією.
За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дає змогу щорічно заощаджувати близько 100 млрд. французьких франків—суму, в яку обходилася країнам і громадянам ЄС різниця у валютних курсах при розрахунках. Єдина валюта надала імпульс розвитку взаємної торгівлі в рамках ЄС" зміцнила його економічну стабільність, знизила інфляцію та зробила євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро та створення Центрального банку ЄС стали наріжним каменем економічного і валютного союзу. Вже сьогодні євро — одна з наймогутніших валют світу.
У Мадриді було розроблено деталізований план поетапного введення євро і паралельного створення структур Європейського центрального банку:*
початок 1998 р. ( підготовка ):
а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996—1997 рр. і прийняття рішення про входження певної країни до Європейського Союзу;
б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків;*
1 січня 1999р. (початок):
а) встановлення "незмінного" обмінного курсу національних валют щодо євро;
б) початок використання євро Центральним банком, міжнародними банками і валютними біржами;
в) опублікування "нового" державного боргу кожної країни — члена ЄС в європейській валюті;*
1 січня 2002р. (завершення):
а) випуск євробанкнот і монет в євро;
б) переведення системи роздрібних платежів у евровалюту;*
1 липня 2002 р.:
а) скасування попередніх валют держав — членів ЄС;
б) євро стає єдиним законним платіжним засобом.
Оскільки Європейська валютна система не була заснована на принципі єдиної валюти, до "кошика" ЕКЮ входили національні валюти всіх країн— членів Європейського Економічного Співтовариства, кількість яких було 12 станом на 1994 р.
Згодом у 1995 р. до Європейського Союзу приєднались Австрія, Фінляндія та Швеція, тому всіх країн-членів ЄС налічувалося 15, але впровадили єдину валюту євро, яка була введена з 1 січня 1999 р., тільки 11 країн — членів створеного цього ж року Європейського валютного союзу (ЄВС), що виявилися готовими за всіма встановленими критеріями: Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, ФРН, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія. До "клубу євро" не була прийнята Греція, оскільки її економіка не задовольняла на той час вимог Європейського валютного союзу. Згодом євро запровадила Фінляндія, а три інші країни, що входили у Європейський валютний союз до його розширення 1 травня 2004 р. — Велика Британія, Данія і Швеція — вирішили не квапитися із введенням нової валюти.
Таким чином, слід розрізняти участь у валютному союзі обов'язкову для всіх членів Європейського Союзу (ЄС) і прийняттям євро, як єдиної валюти. Так, на сьогодні з 27 країн — членів Європейського валютного союзу до зони євро приєдналися 13 країн — членів ЄС (з 1 січня 2007 р. запровадила євро Словенія).
За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дало змогу щорічно заощаджувати близько 100 млрд. французьких франків — суму, в яку обходилася країнам і громадянам ЄС різниця при розрахунках у валютних курсах. Єдина валюта надала імпульсу розвитку взаємної торгівлі в рамках ЄС, зміцнила його економічну стабільність, знизила інфляцію і зробила євро конкурентноздатною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро і створення Центрального банку ЄС стало наріжним каменем економічного і валютного союзу. Вже сьогодні євро стало однією з наймогутніших валют світу.
З кожним роком все більше країн — членів ЄС приєднуються до зони євро. Так, якщо на момент введення єдиної валюти їх налічувалося 12, то з 1 січня 2007 р. до Європейського валютного союзу приєдналася Словенія, і кількість країн, що перейшли на єдину грошову одиницю — євро зросла до 13. У 2008 р. на євро планують перейти Кіпр та Мальта, 2009 р. — Словаччина, а у 2010 р. приєднаються до валютного союзу Латвія, Литва, Естонія. За прогнозами, найпізніше за всіх до єврозони увійдуть Польща, Чехія та Угорщина. Таким чином, до 2010 р. до зони євро увійдуть 19 із 27 країн, що на сьогодні входять до складу Європейського Союзу.
Загалом ЄС визнається дуже чітким плануванням переходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим.
По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у протистоянні американському долару на Європейському континенті. Німеччина, в цілому підтримуючи ідею єдиного валютного союзу, разом з тим не дуже поспішала з реалізацією плану злиття центральних банків, оскільки маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відповідальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі.
По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини думка Великої Британії у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС. Офіційний Лондон має побоювання, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великою Британією її особливого статусу у зв'язках зі Сполученими Штатами Америки. Особливо непохитна позиція щодо впровадження єдиної валюти євро — створення єдиної грошової одиниці — може послабити позиції Великої Британії на Європейському континенті, які вона мала за рахунок особливих відносин зі США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Англія згодна лише на паралельний обіг євро з фунтом стерлінгів. З приходом уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо пом'якшала.
По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Греція, не могли поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют і негайно ліквідувати наявні бюджетні дефіцити. Тому їх просування до валютного союзу було дещо повільнішим порівняно з країнами так званої авангардної групи, до якої належали Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія.
По-четверте, скасування всіляких перешкод на шляху конкуренції іноземних компаній у рамках Союзу призводить до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм.
Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в рамках ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А будь-яке намагання нівелювати національні рівні заробітної плати неминуче призводить до загострення проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. Однак процеси нівелювання життєвих рівнів у рамках ЄС мають наслідком певний програш населення країн з традиційно більш високим життєвим рівнем.
І все-таки завдяки тому, що при вирішенні багатьох практичних завдань для всіх членів ЄС характерна перевага прагматичного підходу, орієнтація на обґрунтовані конкретні програми, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв'язанні кардинальних питань в основу закладаються критерії самозбереження Союзу, який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому за всієї складності поставлених перед ЄС проблем позитивний чинник, безумовно, переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 р. єдиної валюти — євро.
Європейський центральний банк розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні (ФРН). Його було створено на базі Європейського валютного інституту, що функціонував у Франкфурті-на-Майні з 1994 р.
До Ради ЄЦБ входять президенти національних центральних банків, президент ЄЦБ, його заступник та чотири члени правління.
Перше правління Європейського центрального банку у складі 6 осіб було призначено на зустрічі на найвищому рівні країн — членів ЄС у Брюсселі на початку травня 1998 р. Першим президентом ЄЦБ став голландець Вім Даїзенберг. Як зазначалося в Маастрихтському договорі, термін повноважень президента ЄЦБ — вісім років. Однак Вім Даїзенберг заявив, що