Загалом, обсяг міжнародного переміщення капіталу, пов'язаного з купівлею акцій, досяг близько 200 млрд. дол. США, з яких більше 60 млрд. дол. припадало на фондові ринки, що розвиваються (у світовій практиці прийнято поділяти фондові ринки на розвинуті, на ті, що виникають, розвиваються).

На міжнародний ринок цінних паперів мають великий вплив національні ринки, ступінь якого залежить від обсягу та розвиненості кожного з цих ринків. Одним з найважливіших показників ринку є його капіталізація. Капіталізація ринку — це показник, який відображає ринкову вартість усіх компаній, які беруть участь в операціях на фондовому ринку. Ринкова вартість компанії визначається як

добуток курсової вартості її акції на кількість акцій, що знаходяться в обігу.

Найвищий показник капіталізації має ринок акцій США, друге місце припадає на ринок Японії, а три найбільші ринки світу (США, Японії та Великої Британії) мають спільний показник капіталізації, що становить 77 % світового ринку акцій. Капіталізація ринку США, наприклад, у 10 разів перевищує цей же показник ринку Німеччини, а капіталізація ринку Японії більш, ніж у 30 разів більша, ніж для ринку Італії. Якщо ж порівняти показник капіталізації ринку з розміром валового внутрішнього продукту (ВВП), то Японія і Велика Британія мають найвищі показники капіталізації ринку, які сягають понад 100 % від ВВП. Щодо США, то цей показник становить 42 % від ВВП, що досить близько до аналогічних показників Канади, Австралії та Швейцарії. На ринках Італії, Німеччини і Франції показники капіталізації ринків щодо ВВП найнижчі.

Однак рівень капіталізації щодо ВВП країни часто не стільки говорить про розвинутість чи відсталість національного ринку акцій, скільки характеризує підхід компаній цієї країни до мобілізації ресурсів на фінансовому ринку. Саме компанії Італії, Німеччини і Франції традиційно надають перевагу не випуску акцій, а залученню банківських кредитів. Отже, випуск акцій, як головне джерело мобілізації коштів на фінансовому ринку, властивий не всім розвинутим країнам.

Щодо фінансування інвестицій, то роль акціонерного капіталу в цьому процесі навіть у найбільш промислово розвинутих країнах неоднакова. Так, якщо в Англії та Франції на акції припадає значна частка залучених компаніями капітальних засобів (відповідно 20,9 % і 12,4 %), то у США цей показник становить 7,4 %, у Німеччині — 5,1, а в Японії—0,7 %1. Отже, у п'ятірці промислово розвинутих країн капітальні вкладення фінансуються не стільки за рахунок випуску акцій, скільки шляхом отримання банківських позик. Ринок акцій має важливішу роль у переливанні капіталу з однієї галузі в іншу, ніж в абсолютному нагромадженні капіталу.

Рейтингові місця у світовій класифікації розвинутих ринків цінних паперів розташовуються у такій послідовності: СІЛА, Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, Канада, Швейцарія, Італія, Австралія. Щодо ринків, які виникають, розвиваються, то найбільш суттєві зміни на міжнародних фондових ринках, які відбуваються протягом останніх десятиліть, зумовлені саме швидким розвитком національних ринків країн Латинської Америки і Азії, окремі з яких досягають якісних і кількісних критеріїв розвинутих фондових ринків.

Міжнародний ринок облігацій. Євроринок

Поява акцій пов'язана з утворенням і поширенням акціонерних товариств, які з часом стали перетворюватися на складні монополістичні об'єднання (концерни, трести, картелі, консорціуми). їх функціонування в умовах гострої конкурентної боротьби і розвитку науково-технічної революції зумовило залучення не тільки акціонерного, а й облігаційного капіталу, що, в свою чергу, викликало випуск і розміщення приватними компаніями і корпораціями поряд з акціями також облігацій, тобто облігаційних позик. Тому структура ринку цінних паперів складається із трьох основних елементів: акцій, облігацій приватного сектору і державних облігацій.

Облігація — це боргове зобов'язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного папера. Облігації поділяються нарізні види залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вона випускається, умов обігу та надійності.

Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації бувають державні, місцеві, інституційні, в т. ч. корпоративні.

Державні облігації випускають центральні органи управління. Як правило, це Міністерство фінансів. Залучені кошти спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту чи на фінансування певних інвестиційних проектів.

Облігації місцевих позик випускають місцеві органи управління.

І не тат у цій ні облігації випускаються суб'єктами підприємницької діяльності, фінансовими товариствами.

Залежно від способу виплати доходу розрізняють процентні, дисконтні й конвертовані облігації.

Процентні облігації передбачають виплату доходу у вигляді річного процента, що встановлюється до номінальної вартості.

За дисконтними дохід формується як різниця між номінальною вартістю і цінами купівлі.

Конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на нові. При цьому номінальна вартість придбаних облігацій збільшується, тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю нових і попередніх облігацій.

За терміналом випуску розрізняють строкові, безстрокові та облігації з правом дострокового погашення.

Строкові випускаються на певні терміни, які не можуть змінюватися. Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до 1—2 років), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (понад 5—10 років). Однак, у кожній країні є свій підхід до визначення термінів облігацій.

Безстрокові облігації не передбачають визначення термінів їх випуску.

Облігації з правом довгострокового погашення передбачають право емітента на довгострокове погашення.

За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві групи: з вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до іншого власника.

За надійністю облігації поділяються на забезпечені та незабезпечені.

Забезпечені облігації передбачають гарантії на їх погашення і виплати доходу з дотриманням установлених терміналів. Забезпеченням таких облігацій може бути нерухоме майно, земля, державні цінні папери.

Незабезпечені облігації не передбачають встановлення їх забезпечення, що зазначається в умовах випуску.

Державні облігації, незалежно від того, зазначаються чи ні об'єкти та форми їх забезпечення, завжди вважаються забезпеченими, оскільки держава має достатні ресурси і збанкрутувати практично не може.

Облігації, які розміщуються на закордонних ринках, згідно з усталеною термінологією, мають назву міжнародних і, в свою чергу, поділяються на іноземні, або закордонні, облігації та єврооблігації. Основна відмінність єврооблігацій від іноземних облігацій полягає в тому, що єврооблігації випускаються у валюті, яка є іноземною як для емітента, так і для інвесторів, серед яких відбувається розміщення цих цінних паперів. Єврооблігації розміщаються одночасно у фінансових центрах декількох країн і є на сьогодні найпоширенішим видом міжнародних облігацій.

Зарубіжні, або іноземні, облігації — це цінні папери, які випущені та розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні за допомогою внутрішнього національного суб'єкта ринку цінних паперів з цієї країни і у валюті країни розміщення позики. Валюта позики для позичальників є іноземною, а для інвесторів — національною.

Є і деякі відмінності між іноземними (за емітентом) і звичайними внутрішніми облігаціями щодо режиму оподаткування, методики розміщення, регулювання часу і максимальних обсягів емісії, вимог щодо типу та обсягу інформації, яка розкривається позичальником перед проведенням емісії, особливі процедури реєстрації випуску, а також обмеження на кількість і склад потенційних інвесторів.

Найбільші ринки іноземних облігацій розташовані в Цюриху, Нью-Йорку, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Лондоні та Амстердамі.

Багато іноземних облігацій мають уже усталені назви на міжнародних ринках цінних паперів, які широко використовуються професійними учасниками цих ринків. Найвідомішими іноземними облігаціями є такі: "янкі" (Jankee Bonds), "самурай" (Samurai Bonds), "шибосай" (Shibosai Bonds), "дай-міо" (Daimio Bonds), "шогун" (Shogun Bonds) в Японії; "бульдог" (Bulldog Bonds) в Англії; "Рем-брандт" (Rembrandt Bonds) в Голландії; "матадор" (Matador Bonds) в Іспанії; "кенгуру" (Kengaroo Bonds) в Австралії.

Єврооблігації — це боргові зобов'язання, що є одним із видів цінних паперів, котрі випускаються позичальниками при отриманні довготермінових кредитів на євроринку. Маючи всі ознаки (реквізити) облігацій, вони відрізняються деякими особливостями.

Так, на відміну від іноземних облігацій, які розміщуються на ринках однієї країни, єврооблігації розміщуються одночасно на ринках кількох держав. Валюта єврооблігаційної позики для кредиторів, як правило, є іноземною, за винятком банків США. Гарантом з позики є переважно емісійні синдикати, які утворюються банками кількох країн і здійснюють розміщення єврооблігацій.

Щодо історичних меж виникнення ринку єврооблігацій, то в економічній літературі, особливо довідковій, досить поширеним є твердження про те, що цей ринок виник на початку 70-х років минулого століття.

Деякі автори вважають, що вперше міжнародний ринок єврооблігацій набув розвитку, коли уряд США в 1963 р. ввів податок на американських резидентів, що купували закордонні цінні папери, і який урівнював ставки процента. В результаті введення цього податку іноземні запозичення перемістилися на європейські ринки і з'явився сталий попит на єврооблігації.

Інші автори стверджують, що ще у 40—50-х роках деякі емітенти випускали облігації в американських доларах, розміщуючи їх в Європі. Так, саме в цей час компанія "Philips" розміщала такі боргові зобов'язання в Нідерландах. Однак частіше за все вважається, що дебютною була позика, здійснена італійською компанією "Concessione" у липні 1963 р. на суму 15 млн. американських доларів. Всього у 1963р. було здійснено сім таких випусків, три з яких — у доларах США, а