раціоналізація інвестиційного сектору;*

удосконалення процесу конверсії воєнного виробництва;*

скорочення чисельності управлінського персоналу до таких меж, які диктуються станом економіки та суспільного життя країни;*

значне скорочення масштабів і сфер діяльності тіньової економіки;*

раціоналізація зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних відносин.

Дефляція передбачає комплекс економічних заходів щодо вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в обіг у період інфляції.

Важливим засобом упорядкування та стабілізації грошового обігу є грошові реформи. У широкому розумінні — це перехід від однієї грошової одиниці до іншої, а у вузькому — лише часткові зміни в грошовій системі.

Розрізняють такі види грошових реформ:*

перехід від одного типу грошової системи до іншого, або від однієї грошової одиниці до іншої;*

заміна знеціненої монети повноцінною або нерозмінних грошових знаків розмінними;*

зміни в системі емісії грошей;*

стабілізація валюти або часткові заходи щодо впорядкування грошового обігу;*

створення нової грошової системи у зв'язку з державною перебудовою.

Віддаючи належне багатій і цікавій практиці проведення грошових реформ у багатьох країнах світу, не завадить згадати і ту реформу, яка проводилася в неймовірно важких господарських умовах переходу до нової економічної політики в колишньому СРСР (1922—1924 рр.). Досить сказати, що влітку 1921 р. склалася така ситуація, коли затрати на випуск грошей та утримання казначейського апарату практично дорівнювали тим реальним прибуткам, що мала держава від емісії. Грошове господарство молодої радянської республіки було повністю дезорганізоване.

В умовах післявоєнної розрухи, коли емісія була чи не головною статтею державних надходжень, здійснити ефективну стабілізацію грошового обігу, забезпечити його стійкість було надзвичайно важким завданням. Підготовка до проведення грошової реформи розпочалася ще в 1920 р. Спочатку цю роботу очолював нарком фінансів М. Крестинський, а з 1924 р. продовжив М. Сокольников. Вони успішно використали один з найпоширеніших методів стабілізації й упорядкування грошового обігу — деномінацію, що означає укрупнення грошової одиниці шляхом обміну її на нову з одночасним перерахунком у співвідношенні обміну знаків усіх цін, тарифів, заробітної плати, тобто зміни масштабу цін.

Під час першої деномінації грошові знаки зразка 1922 р. були замінені на знаки попередніх зразків у співвідношенні 1 : 10 тис, під час другої — 1 крб зразка 1923 р. прирівнювався до 100 крб зразка 1922 р., внаслідок чого грошова маса скоротилась у мільйон разів. Грошовий обіг поступово став рахуватися в "золотих карбованцях". Такий карбованець спочатку був умовною грошовою одиницею. Реальною твердою валютою він став тоді, коли в обіг були випущені банкноти Державного банку — червінці (банківські білети, достоїнством у 10 крб із золотим вмістом 7,742 34 г чистого золота, що дорівнювало кількості золота, яка була в дореволюційній золотій монеті, достоїнством 10 крб). Червінці забезпечувалися на 25 % золотом, іншими дорогоцінностями, а також стійкою іноземною валютою за золотим курсом, на 75 % —товарно-матеріальними цінностями, що знаходилися в господарському обороті і легко реалізувалися.

Водночас із випуском в обіг Держбанком кредитних грошей — червінців спочатку не припинялася емісія Наркомфіном радзнаків, у результаті чого в країні певний час здійснювався паралельний обіг двох незалежних одна від одної валют. Адже рад-знаки буди паперовими грошима і хоча й виконували функцію засобу платежу, проте не мали твердого фіксованого державою матеріального забезпечення. На рад знаках лише зазначалося, що вони забезпечуються всім надбанням республіки.

Тому головним завданням подальшого зміцнення й упорядкування грошового обігу була ліквідація паралельного обігу двох різних за своїм економічним змістом валют і остаточне введення в господарський обіг банківських білетів як єдиної твердої і стійкої валюти.

Звичайно, сама по собі неодноразово проведена деномінація не змогла б розв'язати весь цупкий вузол тогочасних народногосподарських проблем. В основі його успішного розв'язання був підйом економіки завдяки успішному здійсненню нової економічної політики. Саме в цей час починається швидке відродження сільського господарства: збір зернових культур уже в 1922 р. становив близько 50 % довоєнного рівня, а в 1923 р. — понад 70 %. Високими темпами відроджувалася і промисловість: якщо в 1920 р. обсяг її продукції дорівнював лише 14 % щодо рівня 1913 р., то у 1923 р. — 39 %. Завдяки зростанню промислового і сільськогосподарського виробництва збільшувався і товарообіг, зростала зовнішня торгівля. Так, активне сальдо платіжного балансу в 1923 р. становило майже 160 млн. крб золотом.

Усі ці позитивні зміни в економіці буди вдало підкріплені заходами щодо суттєвого зменшення витрат бюджету. Серед них:*

десятикратне скорочення армії;*

суттєве скорочення державного апарату, причому не за рахунок надзвичайних акцій, а шляхом неухильного впровадження економічних методів господарювання, коли стали зайвими численні відомства та главки, які активно плодилися в роки "воєнного комунізму" (серед 1 млн. безробітних, які з'явилися внаслідок введення непу, 750 тис. виявилися конторськими службовцями);*

перехід від бюджетного фінансування до кредитування народного господарства;*

державні займи, які були не лише новим джерелом доходів бюджету, а й важливим засобом переходу від різних натуральних форм економічних зв'язків з державою до єдиної грошової форми.

Завдяки проведенню всього комплексу зазначених заходів дефіцит державного бюджету в 1924 р. було майже повністю ліквідовано. У жовтні 1924 р. випуск в обіг радзнаків був заборонений законом: вони обмінювалися за твердим курсом на червінці у співвідношенні 1 червінець на 10 крб. Таким чином, емісія радзнаків практично перестала бути джерелом зменшення дефіциту бюджету, а загальна маса випущених Наркомфіном грошей скоротилася в 50 млрд. разів.

Грошова реформа 1922—1924 рр. дає змогу зробити такий висновок: з одного боку, перехід до економічних методів господарювання повинен супроводжуватися зміцненням системи грошового обігу, з іншого — впровадження стійкої валюти і стабілізація грошового обігу можливі виключно за умов проведення політики, спрямованої на впровадження саме економічних методів управління економікою.

Науковий інтерес до проблем грошового обігу завжди закономірно зростав у періоди докорінних змін в упорядкуванні грошового обігу, з появою та масовим поширенням нових видів грошей та форм платіжно-розрахункових відносин. Так, поняття грошей було піддано суттєвому перегляду в середині XIX ст., коли в результаті бурхливого розвитку кредитних відносин значно розширилась сфера банкнотно-чекового обігу. Іншим приводом для виникнення дискусій про природу грошового обігу та складових елементів цього економічного явища послужив вихід з обігу повноцінних металічних грошей у результаті відміни золотого стандарту в 30-х роках XX ст.

Сучасна полеміка навколо грошового обігу також має об'єктивну основу. Після Другої світової війни значно ускладнилась структура грошових систем, посилився зв'язок механізму кредитування з процесами емісії й обігу платіжних засобів. Кредит все більше витісняє готівку, розширились масштаби безготівкових розрахунків, особливо їх новітніх форм із застосуванням ЕОМ. Разом із тим відбулося зближення "суто грошового" обігу зі сферою нагромадження й обігу грошового капіталу. Завдяки наявності в розвинутих країнах досконалої кредитно-заощаджувальної системи гроші можуть швидко перетворюватися з форми платіжного засобу на капітал, та навпаки. Виникли численні різновиди банківських рахунків, де гроші водночас приносять процент, тобто є формою позикового капіталу і в той же час можуть використовуватися для платежів і розрахунків за товари.

У теорії політичної економії соціалізму, яка сповідувалася в колишньому СРСР протягом десятиліть, панувала школа антитоварників, які товарно-грошові відносини розглядали як пережитки, залишки, "родимі плями" капіталізму. В тих умовах науково обґрунтована теорія грошового обігу за соціалізму не могла бути створена за "відсутністю" самого об'єкта дослідження. Проте і в ті часи деякі вчені-економісти займалися аналізом грошового обігу й інфляції.

Найпопулярнішою сучасною теорією грошового обігу є теорія відомого американського економіста, лауреата Нобелівської премії 1976 р. Мілтона Фрідмена. Його погляди можна розцінювати як відкритий виклик іншій, донедавна також досить популярній, теорії англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса.

Дж. М. Кейнс одним із перших серед сучасних буржуазних теоретиків відкрито визнав, що капіталізм серйозно хворий, що основними недугами його економічного життя є безробіття, нестача попиту та ін., які мають не випадковий, а закономірний характер і породжені особливостями капіталістичного господарського механізму, який, на його думку, потребує систематичних коригувань з боку держави. Головна ж небезпека полягає в хронічній нестачі попиту на товари. Тому необхідно "кидати" в обіг додаткові платіжні засоби з метою стимулювання витрат населення і компаній, заохочувати банківський кредит шляхом зниження процентних ставок, безпосередньо створювати додатковий попит з боку державного сектору за допомогою бюджетних асигнувань. Не слід відкидати цей підхід, як це "успішно" робилося раніше. Адже післявоєнна практика зміни господарських механізмів розвинутих капіталістичних країн "за Кейнсом" незаперечно довела слушність основних його доводів. Заради об'єктивності зазначимо і ми, слідом за доводами зарубіжних критиків Кейнса, що його рецепти, при всій привабливості, мають яскраво виражений інфляційний характер, що довела практика 60—70-х років у розвинутих капіталістичних країнах. Зростаюча інфляція, прискорений процес знецінення грошей, який в цей час охопили ці країни, поставили на порядок денний питання про невідкладний пошук засобів стабілізації грошового обігу та цін, шляхом обмеження припливу платіжних засобів у обіг, що, звичайно, суперечило прийнятій до цього