Проти кейнсіанської теорії виступили широко розрекламовані в післявоєнній літературі Заходу представники доктрини монетаризму. Початок монетаризму датується 1956 р., коли вийшла праця, де викладалося кредо нового напряму — збірка статей за редакцією американського економіста Мілтона Фрідмена під назвою "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей". Щодо самого терміна "монетаризм", то він виник у 1968 р., коли інший американський дослідник у галузі грошей і грошового обігу К. Бруннер вперше використав його для виділення підходу, за яким кількість грошей в обігу має першорядне значення для визначення стану капіталістичної економіки. Популяризації цього терміна сприяли роботи М. Фрідмена.

Однак протягом майже 25 років монетаризм не був популярний. І лише в 70-х роках розпочався досить стрімкий злет і, нечувана досі, його популярність, що пояснюється реальною економічною ситуацією того періоду.

Насамперед монетаристи теоретично обґрунтували практичну необхідність відмови від державного втручання в економіку, яка так активно проповідувалася Дж.М. Кейнсом та його послідовниками. На думку М. Фрідмена, його послідовників — К. Бруннера, Ф. Кейгена,Р. Седлена, Д. Фендатаін. — кейнсіанська стратегія призводить лише до посилення господарських диспропорцій, у той час як ринковий механізм капіталістичного відтворення володіє набагато більшим "запасом міцності" та зовсім не потребує стимулюючих акцій з боку держави. Основою теорії промислового циклу монетаристів є твердження, що коливання господарської активності відбивають різкі стрибки грошової маси, а коливання самої грошової маси є результатом політики "управління попитом". Тому, щоб звести до мінімуму подібні коливання, ліквідувати цикли взагалі, треба ліквідувати державне втручання.

Монетаризм привертає увагу багатьох економістів своєю логічною злагодженістю, моністичним характером своєї будови, завдяки якому побудована за його основними вимогами економічна структура (модель) виявляється досить простою, а пропоновані рішення основних проблем економіки — універсальними. Виникнувши як теорія попиту на гроші, ця теорія з часом стала претендувати на роль нової економічної філософії та водночас виступати як особливого типу кредитно-грошова політика, що націлена передусім на контроль грошової маси за її зростанням (на противагу контролю за процентними ставками).

Згідно з монетаризмом, рівень номінального доходу в економіці визначається масою грошей, що знаходиться в обігу; в межах короткого періоду зміна маси грошей може впливати на рівень не лише цін, а й виробництва; у тривалій перспективі це призводить лише до зміни загального рівня цін, суттєво не впливаючи на процеси, які відбуваються в так званому реальному секторі, тобто у виробництві. Саме тому М. Фрідмен займається, головним чином, дослідженням залежності між цінами, обсягом виробництва і грошовою масою в довгостроковому плані, здійснивши історико-статистичний аналіз грошового обігу США за столітній період. Завдяки цим дослідженням він прийшов до таких висновків:*

для стабілізації цін важливе значення має не-інфляційне зростання грошової маси;*

якщо зміни цін передбачувані і не дуже значні, економічне зростання може відбуватися як за зростаючих, так і за падаючих цін;*

взаємозв'язок зміни грошової маси і тих змінних, на які ця маса має вплив, залишався сталим, незважаючи на різні причини зростання маси грошей;*

основний шлях впливу грошової маси на економіку — від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки.

Для того, щоб розв'язувати поточні питання економічної політики, потрібно знати, за Фрідменом, особливості взаємозв'язку темпу зростання цін і рівня безробіття на короткочасний період ("крива Філіпса"). Ця крива відбиває закономірність: зниження рівня безробіття супроводжується зростанням цін і заробітної плати, в основі якої є твердження, що нація може знизити рівень безробіття лише за рахунок прискорення темпів інфляції.

Крива Філіпса може бути використана саме стосовно короткого відрізку часу, бо в довгочасному періоді навіть низький рівень безробіття призводить до зростання інфляції, оскільки залежить від позиції профспілок та фірм як монополістів. Крім того, ця крива діє лише за умов так званої інерційної інфляції, темп якої постійний. Якщо ж відбуваються непередбачені економічні потрясіння (наприклад, зростання цін на енергоносії), то і темп інфляції зростає також раптово. Причому, починаючи з моменту несподіваного потрясіння, інфляція виявляє тенденцію стабільного темпу зростання аж до моменту чергового потрясіння і т. д. Прикладом можуть слугувати дві нафтові кризи як два, свого роду, економічних стреси (1973 і 1979 рр.), які підвищили інерційний рівень інфляції спочатку до 7, а потім до 9 %.

Однак автори підручника "Економіко" П. Самуельсон і В. Нордхаус зазначають, що теорія простої і стабільної кривої Філіпса вже застаріла. На зміну їй прийшла так звана теорія природного рівня безробіття. Саме безробіття, що знаходиться на "природному" рівні, коли фактори, що понижують або підвищують ціни, перебувають у рівновазі, на думку авторів, стримує інфляцію. Для США, наприклад, "природний" рівень безробіття становив на початку 60-х років 4 %, у 80-х роках — 6—7 % і зріс завдяки дії таких факторів:*

до складу робочої сили все активніше залучаються підлітки, жінки і представники національних меншостей, відсоток безробіття серед яких значно вищий, ніж у дорослих білих робітників чоловічої статі;*

економічна політика США, завдяки якій протягом 26 тижнів безробітний одержує 50 % колишньої заробітної плати у формі державного страхування і звільнюється від державного оподаткування, що в сумі досягає 60—70 % попереднього рівня заробітної плати. За таких умов робітники, як правило, досить розбірливі та неквапливі в пошуках нової роботи, уникають низькооплачуваних посад;*

криза автомобільної, сталеплавильної промисловості, нафтова криза та бум в електронній промисловості призвели до розвитку структурного безробіття 70—80-х років.

Серед заходів, які змогли б сприяти зниженню природного рівня безробіття, автори підручника називають:*

покращення інформованості населення про можливості зайнятості;*

вдосконалення професійної підготовки за дефіцитними спеціальностями;*

зниження рівня державної захищеності безробітних;*

проведення суспільних робіт.

Однак, зрештою П. Самуельсон і В. Нордхаус висловлюють думку, що, по суті, "ггоиродний" рівень безробіття не є таким, він неоптимальний, адже ще нікому не вдалося довести, що для економіки в цілому вигідніше мати незайнятого робітника замість того продукту, який міг би виробити цей робітник, так само, як поки що не знайшлося економіста, який винайшов би засіб безболісного для економіки зниження "природного" рівня безробіття на 1—2 %.

Хоч інфляцію ці вчені розглядають традиційно, з боку зростання затрат і загального рівня цін на хліб, газ, автомашини, землю, на основні товари взагалі та зростання заробітної плати, їхньому підходу до характеристики інфляції та шляхів виходу з неї притаманна ціла низка новацій. Так, крім охарактеризованих вище помірної та галопуючої інфляції, вони виділяють гіперінфляцію, коли кількість грошей в обігу та ціни зростають астрономічними темпами, а розходження цін і заробітної плати стає катастрофічним, руйнуючи благополуччя навіть найбільш забезпечених верств населення.

Інфляція впливає на економіку в двох напрямках: вона відбивається на загальному обсязі виробництва (макроекономічний ефект) та на розміщенні ресурсів і економічній ефективності (мікроекономічний ефект). За першого — інфляція посилюється в періоди високої зайнятості та збільшення обсягу виробництва і, навпаки, зниження інфляції поєднується зі спадом виробництва та зростанням безробіття. Мікро-економічні наслідки інфляції породжені знеціненням наявних грошей, а також тим, що так звані довгострокові ціни на затрати та товари (трудові контракти , продукція державних підприємств) в більшій мірі відриваються від загального рівня цін.

Автори розрізняють збалансовану і незбалансовану інфляцію. За збалансованої інфляції, до якої економіка адаптувалася, у разі щорічного зростання цін, скажімо, на 10 %, відповідно зростають ціни на їжу, одяг, а також підвищується ставка позикового процента. Ситуація подібна до тієї, коли ціни стабільні, а тому така інфляція нічого не змінює в економіці. За незбалансованої інфляції зазнає змін передусім грошовий обіг і система оподаткування. Те ж відбувається з іншими активами, що мають фіксовану грошову (номінальну) ставку процента. Таким чином, збалансована інфляція, до якої економіка адаптувалася — безвитратна, а незбалансована, до якої економіка не адаптувалася — породжує перерозподіл прибутків і багатств.

Пропонуючи шляхи виходу економіки з інфляційних процесів, автори зазначають, що найважливішим чинником служить розробка та впровадження державної політики доходів, яка допомогла б звести до мінімуму негативний результат компромісу між стабільністю цін і повною зайнятістю. Світовий досвід переконує, що всі варіанти такої політики невдалі по-своєму: ні політика "стій-вперед", що проводилась у Великої Британії в 60—70-х роках, ні політика вивільнення ринкових сил економіки інших країн не сприяли вирішенню головного завдання — поєднати повну зайнятість з розумним ступенем стабільності цін. Як і раніше, контроль за інфляцією поєднаний з необхідністю бути готовим до вирішення немилосердної економічної дилеми: зростання інфляції чи зростання безробіття. Рівень безробіття має тенденцію до зростання. Для контролю за інфляцією з року в рік виникає потреба все більшої кількості звільнень. Вимушене, хронічне безробіття перетворюється у все жахливішу рису сучасного капіталізму. Пояснення знаходимо в тому що, на відміну від періоду вільної конкуренції, нині нація захищає населення від зубожіння й економічних злигоднів. Принцип "хто не працює, той не їсть" застарів. Є допомога