Разом з цими діями необхідно було, на думку В.П. Матвієнка, здійснювати активну інвестиційну діяльність у пріоритетних галузях промислового та сільськогосподарського виробництва.

Як бачимо, між поглядами знаних фахівців спостерігалися певні розбіжності, але всі автори були одностайні в головному: щоб ефективно функціонувала повноцінна національна валюта в Україні, потрібно виконати комплекс необхідних умов.

Оскільки Україна розташована в Європі й має тісні економічні зв'язки з країнами цього континенту, реальним міг бути і варіант "прив'язки" курсу національної валюти України до будь-якої міцної валюти Європи, а ще надійніше — до валютного кошика євро. Це, по-перше, полегшило б вступ України до Європейського економічного і валютного союзу, та, по-друге, в перспективі українська грошова одиниця могла б стати валютою з високим ступенем еластичності. У такому разі курс української валюти міг би визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними в національній грошовій одиниці України та в євро. Для цього необхідно було привести відповідно до реальної вартості усі складові елементи ціноутворення, поступово орієнтуючись на загальноєвропейський рівень затрат.

Ідея "прив'язки" української валюти до російського рубля, яку підтримували певні політичні сили, з економічного погляду не була зовсім безпідставною, оскільки Україна довго перебувала в єдиному економічному просторі колишнього СРСР, який користувався, по суті, російською грошовою одиницею. Однак з політичних позицій ця ідея була на час запровадження гривні значною мірою безперспективною.

Коли йдеться про впровадження в обіг повноцінної національної валюти України — гривні, то перш за все слід віддати належне її попереднику — українському карбованцю. Саме він, на думку переважної більшості вчених та практиків-банкірів, гідно взяв на себе весь інфляційний тягар 1992—1996 рр., з високою для нього купівельною спроможністю, що підтверджується стабільним його курсом протягом останніх (дореформених) восьми місяців 1996 р. щодо іноземних валют і зниженням темпів інфляції, передав свою естафету на грошово-валютному ринку новій національній валюті — гривні.

Остання була впроваджена в обіг у результаті грошової реформи, власне, першої грошової реформи в незалежній Україні, яка передбачала повну заміну в готівковому обігу в двотижневий термін грошових знаків попереднього зразка, зміну масштабу цін і переведення всієї національної грошової системи на нову грошову одиницю — гривню.

Саме тоді, коли Україна стала повноправним членом світової спільноти, запровадження власної грошової одиниці яскраво характеризувало процес відродження незалежної Української держави та сприяло підвищенню її авторитету на міжнародній арені як держави, що мала певні традиції у творенні власної грошової системи.

Однак з моменту запровадження повноцінної національної валюти України — гривні (вересень 1996 р.) головними і практично єдиними факторами підтримання стабільності її курсу стали періодичні валютні інтервенції Національного банку України за рахунок валютних резервів і його ультражорстока монетарна політика. Так, щоб запобігти стихійній девальвації гривні, Національний банк України з осені 1997 р. почав здійснювати у значних розмірах періодичні валютні інтервенції, які до початку 1998 р. обійшлися НБУ, за деякими оцінками, в 650 млн. дол. США.

З плином часу ставала дедалі очевиднішою штучність такої валютної політики. Адже стабільність будь-якої національної грошової одиниці тримається не на одному, а на "трьох китах":*

ефективність і динамізм розвитку національної економіки;*

стабільність функціонування фінансово-кредитної системи;*

наявність достатніх валютних резервів у Центрального банку.

Щодо першої передумови, то і після запровадження гривні економіка України продовжувала перебувати в стані хронічної кризи, незважаючи на те, що з часу запровадження гривні було досягнуто певних результатів у приборканні інфляції, рівень якої у 1997 р. становив 10,1 %; знизилися також темпи спаду обсягів внутрішнього валового продукту та промислового виробництва. Так, у 1997 р. 12 областей України і місто Київ спрацювали з приростом промислового виробництва, а у першому кварталі 1998 р. цей показник становив 1,7% проти відповідного періоду минулого року. У 1997 р. на 5,9 % зріс товарообіг, на 0,5 % —обсяг перевезення вантажів.

Макроекономічна стабілізація створила у другому півріччі 1997 р. сприятливі умови для збільшення інвестицій в економіку. Однак, незважаючи на це, кардинального перелому не відбулося. Причинами такого явища стали:*

відсутність реальних кроків у структурній перебудові;*

надто велика кількість адміністративних обмежень на економічну діяльність, особливо у сфері малого і середнього бізнесу;*

великі обсяги бартерних операцій в економіці й зростання обсягів взаємозаліків між бюджетом і платниками податків.

Відсутність комплексних реформ на мікрорівні, стримування приватизації та зволікання з переходом до грошових форм її здійснення підривали впевненість як внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів у подальших ринкових перетвореннях, призводили до відпливу капіталу.

Поряд з позитивними процесами відносної стабілізації у промисловості та деяким зростанням темпів виробництва у 1997 р. та першій половині 1998 р. продовжував залишатися незадовільним головний критерій економіки — фінансовий стан підприємств і організацій. Адже зростання виробництва повинно супроводжуватися поліпшенням фінансового стану підприємств, подоланням платіжної кризи, погашенням заборгованості з виплатою заробітної плати.

Однак у 1997 р. кредиторська заборгованість підприємств та організацій України зросла в 1,6 раза. Якщо в 1995 р. збитковими були 12 % від загальної кількості промислових підприємств, то у 1996 р. — 30, а у 1997 р. — близько 50 %. За підсумками 1998 р. збитковими були цілі галузі — чорна металургія, хімічна, нафтохімічна, легка промисловість, індустрія будівельних матеріалів, машинобудування та металообробка. Динаміка рентабельності в агропромисловому комплексі країни становила: 1995 р. — плюс 10 %, 1996 р. — мінус 11,1997 р. — мінус 24 %.

Головне завдання державної економічної політики полягає у створенні максимально сприятливих економічних передумов для активізації суб'єктів господарської діяльності, перш за все на власній території.

Щодо Структурної перебудови, то вона відбувалася вкрай незадовільно, що призводило до небезпечного напряму структурних змін, перш за все у промисловості країни. Так, з 1990 по 1998 р. частка чорної металургії зросла з 9 до 23 %, а частка продукції машинобудування скоротилася більш як удвоє. Лише у 1998 р. спад виробництва у машинобудуванні становив 3,8 %, а в чорній металургії Його обсяг зріс на 4,1 %.

Одним із найважливіших завдань були якнайшвидше скорочення обсягів бартерних операцій в економіці та ліквідація на цій основі поширеної практики взаємозаліків між бюджетом і платниками податків — суб'єктами господарської діяльності.

Це питання було особливо актуальне для агропромислового комплексу, де станом на кінець 1997 р. бартеризація відносин досягла критичної величини — 41 %, а у Дніпропетровській та Луганській областях і місті Севастополі цей показник перевищував 55 %. Підраховано, що наслідком таких операцій була майже третина податкових заборгованостей.

Вкрай негативні та тривожні явища відбувалися у фінансово-кредитній сфері, зокрема у сфері державних фінансів, на ефективність якої також має спиратися грошова одиниця. Так, якщо за період з 1994 по 1996 р. вдалося зменшити більш як у два рази дефіцит державного бюджету, то в 1997 р. цей дефіцит зріс із 4,3 до 6,7 % вартості валового внутрішнього продукту. Це сталося внаслідок того, що державні запозичення на фондовому ринку протягом 1997 р. перетворилися з фактора пом'якшення бюджетної кризи в каталізатор різкого її загострення за рахунок збереження високого рівня дохідності за державними цінними паперами. Справа дійшла до того, що обслуговування однієї гривні дефіциту бюджету обходилося державі у річному обчисленні близько у півтори гривні, тоді як на Заході цей показник не перевищує рівня 1,1.

У результаті в першому кварталі 1998 р. дефіцит бюджету більш як удвоє перевищив прогнозовану величину і на кінець 1998 р. становив 1,4 млрд. гри. Про тривожні тенденції у фінансуванні дефіциту державного бюджету України свідчать дані, наведені в табл. 18.2.

Таблиця 18.2. Фінансування дефіциту державного бюджету України, %

Рік | НБУ | Державні облігації | Зовнішнє фінансування

1995 | 72,7 | 7,4 | 19,8

1996 | 40,2 | 37,0 | 22,8

1997 | ІД | 71,3 | 27,1

1998 | 0,4 | 73,5 | 26,2

Отже, починаючи з 1995 р. відбувається значне зростання частки внутрішніх запозичень (через облігації внутрішньої державної позики — ОВДП) і певне зростання частки зовнішніх запозичень у фінансуванні дефіциту державного бюджету України, Так, якщо в 1995 р. було випущено ОВДП на 304 млн. гри і покрито ними 7,4 % дефіциту державного бюджету, то в 1997 р. випущено облігацій на 8 млрд. 512 млн. грн. і покрито 71,3 % дефіциту державного бюджету.

З 1997 р. нерезиденти — власники облігацій внутрішньої державної позики стали в масовому порядку їх продавати і відповідно нарощувати у себе гривневі ресурси. В результаті на валютному ринку України, з одного боку, непередбачено різко збільшилося "скидання" гривневої маси, а з іншого, — зросли попит і відповідно купівля іноземної валюти, передусім доларів США.

За подібним сценарієм стали діяти і вітчизняні комерційні банки. Такий надзвичайно зрослий попит