Криза, що охопила фінансовий ринок України, відповідно вплинула на погіршення ситуації на кредитному ринку. Комерційні банки, які володіли основною масою ОВДП, скоротивши портфелі державних боргових зобов'язань, спричинили погіршення загального стану ліквідності банків, що призвело до падіння їх платоспроможності.

Отже, результатом фінансової кризи стала криза кредитної системи України. Відтепер головною турботою численних комерційних банків стало намагання вижити у цій скрутній ситуації, що призвело до відходу на другий план виконання ними своїх безпосередніх функцій — надавати суб'єктам ринку кредити для розширення їхньої підприємницької діяльності.

Усі ці деструктивні явища, що виникли у кредитній сфері, стали причиною поглиблення кризи платежів, яка фактично заблокувала взаємні розрахунки між підприємствами.

Отже, незбалансованість ринку ОВДП, кон'юнктурне маніпулювання дохідністю державних цінних паперів призвели не тільки до загострення проблем фінансування дефіциту державного бюджету, а й до кризи кредитування реального сектору економіки.

Ситуація, що склалася, вимагала вжиття кардинальних заходів, спрямованих на блокування негативних тенденцій на фінансових ринках, недопущення розкручування інфляційної спіралі, спаду економічної активності та подальшого спаду життєвого рівня населення.

У зв'язку з цим Президент України в січні 1998 р. видав Указ "Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі", яким передбачалося:*

скорочення чисельності державних службовців;*

зменшення витрат на функціонування органів виконавчої влади;*

упорядкування касового виконання бюджету та жорсткий контроль за ефективним використанням бюджетних коштів завдяки прискоренню переходу на казначейську систему виконання бюджету;*

припинення практики взаємозаліків;*

жорсткий контроль за обслуговуванням бюджетних коштів комерційними банками;*

запобігання нагромадженню нової бюджетної заборгованості;*

збільшення надходжень від грошової приватизації;*

упорядкування мережі та чисельності працівників бюджетної сфери;*

опрацювання заходів щодо утримання бюджетного дефіциту нарівні 2,5 % валового внутрішнього продукту з подальшим його скороченням у 1999 р. до 2% ВВП;*

усунення адміністративних перешкод для розвитку малого та середнього бізнесу;*

усунення девальваційного тиску на гривню.

Саме реалізація основних положень цього та інших указів Президента України дала змогу вистояти Україні й запобігти перебігу подій за російським сценарієм у серпні 1998 р., хоч економіка України за рівнем розвитку мала більше підстав зірватися у кризову прірву.

Але цього не сталося ще й тому, що Національний банк України напередодні кризи вчасно здійснив цілу низку жорстких адміністративних заходів, основні з яких такі:*

заборона банкам мати відкриті валютні позиції у вільно конвертованій валюті та укладати валютні ф'ючерсні контракти;*

заборона підприємствам — резидентам України здійснювати передоплату за імпортними контрактами;*

заборона операцій з твердою валютою на Міжбанківському валютному ринку і концентрація валютної торгівлі на Українській та Кримській міжбанківських валютних біржах;*

введення обов'язкового продажу на УМВБ 75 %, потім знову 50 % валютної виручки підприємств;*

скорочення різниці між офіційним валютним курсом долара США і готівковим курсом обмінних пунктів з 10 до 5 % та введення більш суворих правил купівлі іноземної валюти;*

обмеження попиту на долари для неторговельних операцій і обмеження сум, які банки могли купити на Українській міжбанківській валютній біржі для продажу через свої обмінні пункти.

Ці та деякі інші адміністративні заходи дали змогу витримати спекулятивний тиск на гривню й утримати її в рамках діючого на той час валютного коридору (2,5—3,5 гривні за один долар США). Високі девальваційні очікування учасників фінансового ринку були стримані, що дало можливість уникнути надмірної інфляції.

Отже, відразу після початку російської фінансової кризи (17 серпня 1998 р.)НБУ докорінно змінив тактику утримання стабільності валютного курсу — замість систематичного витрачання валютних резервів він перейшов до жорсткого адміністрування валютного ринку.

Незважаючи на критику діяльності НБУ, переважно однобічну, часом огульну, слід підкреслити, що в умовах назріваючої валютно-фінансової кризи Національний банк України діяв адекватно ситуації, застосовуючи необхідні, правильні й загальноприйняті інструменти. Тому стабільність гривні була, з одного боку, практично виключно заслугою НБУ, а з іншого — чи не єдиним позитивним надбанням політичної влади в Україні за останні роки.

Хоча монетарна політика стабілізаційного типу, що здійснювалася в Україні з жовтня 1994 р., і забезпечила створення якісних національних грошей, стабільність яких утримувалася за активною участю Національного банку, все ж світова економічна та фінансова криза 1997 р. призвела до прискорення не прогнозованого переміщення капіталу, посилила попит на долари США як резервну валюту світової економіки, який, у свою чергу, призвів до девальвації більшості провідних національних валют. Не стала винятком і гривня.

У цій загальній нестабільності, що виникла у фінансово-кредитній і валютній сферах України, Національний банк як головний гарант стабільності гривні втратив значні валютні резерви під час здійснення валютних інтервенцій. Тому невипадково девальвація гривні, яка невідворотно насувалася і за останні шість місяців 1997 р. становила 6,6 %, була зумовлена небажанням НБУ йти шляхом подальшої втрати валютних резервів. До того ж, за словами тодішнього голови Національного банку України Віктора Ющенка, на той час було б уже некоректно і надалі підтримувати нереальний курс гривні.

Так, у системі валютного регулювання України з'являється специфічна його форма, яка досі не використовувалася, — валютний коридор, або повзуча прив'язка обмінного курсу національної валюти до долара США та інших твердих валют.

Як свідчить світова практика, до прив'язки курсів національних валют до однієї зі стабільних валют світу вдаються, як правило, країни, що розвиваються, з метою зупинити гіперінфляцію, створити стабільну базу для розвитку економіки і залучити іноземні інвестиції. Розвинуті країни давно відмовилися від фіксованих і перейшли до плаваючих валютних курсів з причини значних незручностей, пов'язаних із фіксованими курсами.

Валютний коридор, або повзуча прив'язка обмінного курсу, було створено саме для того, щоб поєднати переваги фіксованого і плаваючого курсів та уникнути недоліків кожного зокрема.

Головна проблема, яку створює для уряду фіксований валютний курс, — це звуження рамок або навіть повна відсутність маневру і самостійності у проведенні економічної і насамперед валютно-фінансової, політики. Так, якщо уряд намагається вирішити, наприклад, проблему бюджетного дефіциту або стимулювання економічного зростання за допомогою збільшення пропозиції грошей і, як наслідок, — більш високого темпу інфляції, то паралельно постає інша проблема — конкурентоспроможність продукції цієї країни на світовому ринку. При цьому, якщо темпи інфляції у країні в середньому вищі, ніж у країнах — торговельних партнерах, то з часом ця різниця акумулюється і приводить до зростання реального обмінного курсу. Останній вимірюється кількістю аналогічних товарів і послуг іноземної країни, які вона пропонує в обмін на одиницю відповідних національних товарів і послуг. Негативним наслідком зростання реального курсу є скорочення експорту і зростання імпорту, що спричиняє кризу платіжного балансу і призводить до дефіциту торговельного балансу. Товари національного виробництва витісняються як з ринків інших країн, так і з внутрішнього ринку.

Плаваючий валютний курс дає змогу практично вирішувати проблеми можливої переоцінки реального курсу, оскільки урівнює ціни на товари та послуги всередині країни з відповідними цінами на світових ринках, автоматично реагуючи на приплив і відплив капіталу за рахунок підвищення або зниження номінального курсу валюти. Однак недоліком плаваючого валютного курсу є перш за все його нестабільний характер. Цей фактор багато економістів розглядають як перепону на шляху розвитку торгівлі й інвестування.

Сутність валютного коридору в тому і полягає, що з часом для підтримки еквівалента купівельної спроможності партнерів відбувається коригування номінального курсу національної валюти на величину зміни її реального курсу. Це завдання вирішується використанням певних методик, за якими визначаються зміни валютного коридору на майбутній період часу.

Так, Ізраїль коригує значення прив'язки курсу шекеля, виходячи з очікуваної інфляції на майбутній період у країні та очікуваної інфляції на майбутній період у світі. Чилі коригує значення прив'язки своєї валюти з урахуванням величини інфляції в країні за минулий місяць та величини очікуваної інфляції на майбутній місяць у світі. Є й інші методики коригування прив'язки курсів національних валют до іноземних.

Щодо України, то на перше півріччя 1998 р. курсовий (валютний) коридор було визначено у межах: 1 долар США = 1,75—1,95 грн. Це стало наслідком цілого комплексу негативних явищ в економіці, які зберігалися протягом 1997 р.

За цих несприятливих умов Національний банк України вимушений був піти на захист своїх валютних резервів шляхом більш-менш плавної девальвації гривні.

Згодом було переглянуто курсовий (валютний) коридор і введено новий, у межах: 1 долар США = 1,80—2,25 грн, без визначення часових обмежень. Однак події липня 1998 р. змусили НБУ встановити новий валютний коридор: 1 долар США = 2,5—3,5 грн. На 1999 р. НБУ встановив курсовий коридор у межах: 1 долар США = 3,4—4,6 грн. Останні параметри валютного коридору можна вважати найоптимальнішими на весь 1999 р., оскільки саме на них ґрунтувався бюджет - 99, розрахований на базі: