Бурлакова Ірина Вікторівна

УДК 821 161.2 Самчук 7. 08

Творчість Уласа Самчука. Проблеми індивідуального стилю

10. 01.01 – українська література

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університету

ім. В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

Безхутрий Юрій Миколайович,

Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна, завідувач кафедри історії української літератури

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович,

Тернопільський державний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка, завідувач кафедри історії української літератури

кандидат філологічних наук, доцент

Дуб Костянтин Семенович,

Дніпропетровський національний університет

Провідна установа:

Харківський державний педагогічний

університет ім.Г.С.Сковороди,

кафедра української та світової літератури, Міністерство освіти та науки України, м. Харків

Захист відбудеться “24” травня 2001 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 у Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-37

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-37

Автореферат розіслано “23” квітня 2001 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради ___________ Гноєва Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останнє десятиліття в історії української культури позначилося виявом тих площин духовного надбання, які тривалий час були за межами широкого усвідомлення й осмислення. Емігрантська література в умовах ізоляції від материкового читача не тільки сконденсувала досить якісний мистецький продукт, а й виявилась фактором правдивого пізнання історії нації. Наші уявлення про літературу ХХ століття, про той її період, що припадає на 20-ті – 50-ті роки, є далеко неповним.

З культурного обігу надовго було вилучено твори письменників, без розуміння оригінальності яких з позиції прояву в них індивідуального почерку автора, буде порушено природний хід літературного процесу.

Серед цих митців вирізняється постать Уласа Самчука, чий талант певною мірою визначав особливості й рівень української діаспорної прози, а індивідуальний стиль свідчив одночасно про глибоку закоріненість в українську традицію і про творче сприйняття й осмислення європейської та світової літератур. Хроніки Уласа Самчука дають можливість сучасному дослідникові й читачеві пізнати зріз української історії крізь призму художнього світогляду з позиції принципу “відстороненості” (Я.Мукаржовський).

Актуальність дисертації вмотивована тим, що в сучасному літературознавстві назріла потреба системного вивчення творчості Уласа Самчука в контексті літературної традиції. Це дасть змогу провести глибші паралелі, віднайти естетичне підгрунтя, що складало основу його художньо-естетичних пошуків.

Аналіз творів Уласа Самчука, виявлення тих традицій, на які спирався письменник у своїх стильових пошуках, дозволить розкрити характер художнього мислення письменника у контексті літературної епохи, виявити спадкоємність з літературою попередніх епох, універсалізм мислення письменника, масштабність художнього вираження його етико-філософської концепції дійсності.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації є складовою частиною комплексної теми “Жанрово-стильові особливості української прози ”, яку розробляють члени кафедри історії української літератури Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна.

Метою дослідження є виявлення домінантних стильових характеристик творчості Уласа Самчука, реалізованих, зокрема, через концепцію героя та дійсності, позицію автора, а також через зовнішньо-формальні ознаки тексту,

що дозволить окреслити параметри індивідуального стилю письменника; осмислення специфіки художнього почерку митця в його обумовленості явищами стильового самовідображення і з урахуванням його впливу на літературну еволюцію письменника в цілому. Реалізація зазначеної мети передбачає логічно обумовлені основні завдання дослідження:

встановити зміст поняття “індивідуальний стиль письменника” й визначити основні чинники його формування;

осягнути трансформацію окремих стильових традицій літератури ХХ століття у творчості письменника;

виявити цілісність формально-стильових та ідейно-тематичних шукань як основу естетичних засад творчості митця;

з’ясувати найбільш характерні ознаки індивідуального стилю Уласа Самчука в процесі аналізу творчого надбання письменника;

виокремити стильові домінанти творчості Уласа Самчука;

виділити в межах об’єкта дослідження архетипічність героїв творів Уласа Самчука та з’ясувати їх типологію у світовому культурному контексті.

Теоретико-методологічну основу дисертації, згідно зі специфікою досліджуваного питання та логікою викладу матеріалу в кожному окремому розділі, становлять праці О.Веселовського, О.Білецького П.Сакуліна; О.Лосєва, Л.Новиченка, О.Соколова, Г.Поспєлова, В.Фащенка, М.Храпченка; Л.Левітан, Л.Цілевича; М.Бахтіна, В.Виноградова, Д.Лихачова, Ю.Лотмана, П.Юркевича, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, В.Марка та інших.

Методи дослідження. Методика дослідження грунтується на комплексному підході до аналізу тексту, що поєднує елементи історико-літературного та порівняльно-типологічного аналізу, сприяє осмисленню таких понять, як індивідуальний стиль і його чинники, стильова домінанта, “образ автора”, хронотоп, сюжетно-композиційна єдність, концепція людини.

Орієнтуємося й на загальнофілологічні положення стосовно структури та будови художнього тексту, в тому числі на окремі здобутки структуралізму. Системний та типологічний методи мають допомогти у визначенні типу художнього мислення Уласа Самчука й пошуку його місця в історії розвитку стилів і напрямків української літератури.

Об’єктом дослідження є опубліковані твори У.Самчука: трилогії “Волинь” та “Ост”, романи “Марія”, “Юність Василя Шеремети”, “Чого не гоїть огонь”. Окремі з них ще не були видані в Україні.

До роботи частково залучено мемуаристику письменника та спогади про У.Самчука, його листування, біографічні й архівні матеріали, що знаходяться у

фондах Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, публіцистику та матеріали з приватних бібліотек канадських українців.

Наукова новизна роботи. При значній кількості праць про творчість У.Самчука деякі теоретичні аспекти і, в першу чергу, проблеми індивідуального стилю в їх переломленні до творчого надбання письменника майже не бралися до уваги. У дисертації осмислюються світоглядні засади творчості митця, аналізуються стильові домінанти, що базуються на синтезі ознак реалізму з елементами хронікально-літописного та документального письма.

Практичне значення дисертації. полягає у розробці та апробації прийомів і методів, що можуть бути застосовані до аналізу іншого літературного матеріалу, сприяти розумінню процесу стилетворення. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів історії української літератури для студентів філологічних факультетів вузів, при розробці та проведенні спецкурсів і спецсемінарів з проблем розвитку літератури української діаспори.

Апробація роботи. Окремі положення та результати дисертаційної роботи були представлені на науково-методичних і науково-практичних конференціях: “80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1997); Міжнародній науковій конференції до ювілею професора Юрія Бойка-Блохина. “Харків 30-40-х років ХХ століття. Література. Історія. Мистецтво” (Харків 1998); Міжнародній науковій конференції “Спадщина Д.М.Овсянико-Куликовського й сучасна філологія. До 145-річчя з дня народження. (1853-1920)” (Харків, 1998); конференції “Творчий доробок Юрія Шевельова і сучасні гуманітарні науки (До 90-річчя з дня народження )” (Харків, 1999); “Міф і міфопоетика в традиційних і сучасних формах культурно-мовної свідомості” (Харків, 1999); Міжнародній науковій конференції “Пушкін наприкінці ХХ століття. До 200-річчя з дня народження” (Харків, 1999); науково-теоретичній конференції молодих вчених (Київ, 1999); 6-тій Міжнародній конференції “Франція та Україна. Науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2000); науково-теоретичній конференції молодих вчених (Київ, 2000), а також обговорювалися на кафедрі історії української літератури, Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Матеріали дисертаційного дослідження знайшли відбиття в десяти публікаціях, шість із яких опубліковані у провідних фахових виданнях.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (291 позиція). Повний обсяг дисертації становить 192 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подано характеристику стану вивчення досліджуваної проблеми, обгрунтовано її актуальність, наукову новизну, сформульовано мету й завдання, визначено методологію дослідження, акцентовано його теоретичне й практичне значення.

У першому розділі – “Теоретико-критична основа дослідження індивідуального стилю Уласа Самчука” – розглядається процес становлення й розвитку теорії індивідуального стилю письменника й аналізуються здобутки у сфері вивчення особливостей художнього мислення У.Самчука.

Формування поняття індивідуального стилю письменника має тривалу історію, що сягає часів античності. На різних історичних етапах буття літературознавства як науки поняття зазнавало трансформацій у залежності від естетичних запитів епохи. Діалектичний розвиток теорії стилю простежується через ознайомлення з концепціями Арістотеля, Вінкельмана, Гете, Гегеля. Окремого дослідження потребує історія і принципи формування категорії індивідуального стилю письменника як процес, що й нині не набув логічного завершення.

Так у 80-ті роки минулого століття комплексне дослідження “Теорія літературних стилів” акцентувало увагу на антропологічному підході до проблеми стилю у ХХ столітті як одному з основоположних, коли творча особистість митця сприймається “як невичерпна у своєму багатстві”, як сповнена “багатогранністю життєвих смислів (О.Михайлов).

Студії, що з’явилися порівняно недавно, засвідчують намагання дослідників систематизувати набуті наукою знання, подати своє розуміння стилю та виробити основні принципи його типологізації. Складний комплекс понятійно-термінологічної й категоріальної лексики, засвоєний теоретичним дискурсом у зв’язку з розробленням теорії індивідуального стилю, прагне впорядкувати А.Ткаченко. У його дисертаційному дослідженні “Індивідуальний стиль: феноменологія / типологія; динаміка / статика”(1998) простежується тенденція до переосмислення класичної думки у світлі теоретичних пошуків сучасного західного та вітчизняного літературознавства, зокрема, з урахуванням структуралістських підходів до аналізу й вивчення проблем індивідуального стилю письменника.

Аналізуючи індивідуальний стиль Уласа Самчука, ми вважаємо за доцільне апелювати до визначення стилю, які пропонує традиційне літературознавство (М. Бахтін, В.Виноградов, М.Ільницький, О.Лосєв, О.Соколов, Г.Поспєлов, О.Чичерін та ін.), а також до наукового інструментарію сучасного літературознавства.

Узагальнюючи набутки літературознавства 80-90-х рр. щодо дефініцій “індивідуальний стиль письменника”, ми розуміємо під поняттям індивідуальний стиль письменника запропоновану митцем етико-естетичну концепцію художнього світу, детерміновану типом світосприймання художника, його естетичною свідомістю, що закономірно реалізується у змістовій формі конкретного твору, і виявлену через модель буття та концепцію особистості.

У підрозділі “Характеристика творчості Уласа Самчука літературною критикою” подається огляд літературно-критичних розвідок, присвячених творчому доробку художника.

Письмо У.Самчука нагадує стиль літописця доби Київської Русі, а також особливості художнього мислення Л.Толстого та Ф.Достоєвського (Ю.Шерех). Окреме місце У.Самчукові серед таких письменників, як В.Винниченко, З.Тулуб, Ю.Яновський, М.Хвильовий, А.Головко, І.Ле, В.Гжицький відводить Г.Костюк. За силою художнього розвінчання тоталітарної системи друга частина трилогії “Ост” (“Темнота”) співзвучна, на думку Г.Костюка, з “Архіпелагом ГУЛаг” О.Солженіцина. Широкий спектр асоціацій у своїх працях, присвячених доробку У.Самчука, розгортає С.Пінчук. Науковець неодноразово називає письменника “українським Гомером ХХ століття”.

Різкого розмежування щодо оцінки творчого надбання У.Самчука літературною критикою діаспори та вітчизняного літературознавства не маємо. Існує тенденція до встановлення типологічних зв’язків стильових ознак творів У.Самчука з творами видатних представників української та світової літератури різних культурних епох. Такий напрямок розкриття особливостей індивідуального стилю певною мірою був зумовлений статтею О.Тарнавського “Традиція Кожом’яки. (Дещо про органічні джерела й паралелі в творчості Уласа Самчука)”.

Другий розділ “Домінанти змістового рівня творів У.Самчука: проблеми, ідеї, концепція людини” присвячений аналізу рис індивідуального стилю письменника.

Однією з особливостей індивідуального стилю У.Самчука є акцентація вагомої ролі слова в житті людини. Прозаїк, змальовуючи типово українські

ситуації громадського життя, прагнув мислити категоріями загальнолюдськими. У прозі У.Самчука відтворено насичену протиріччями й позначену трагізмом епоху, яка відбилася на психології українського селянина.

Духовну площину світу його героїв пронизує модус слова-істини. Включення у твори Біблійного тексту дозволяє Самчукові активізувати нові смислові рівні Священного Письма. Своє морально-естетичне кредо У.Самчук декларує в роздумах Володька, героя роману “Волинь”: “У слові сила. Воно має безліч вібрацій, безліч тонів. І коли автор має більший слух на слово, так само, як композитор на тон, тоді він може витворити більшу гаму”.11 Самчук У. Волинь: Роман у трьох частинах. – Т.2. – К.:Дніпро, 1993. – С. 141.

В образі Володька Довбенка автор реалізує концепцію “нової людини”. Цей тип еволюціонує у творах У.Самчука, набуваючи чіткіших обрисів у романах “Юність Василя Шеремети”, “Чого не гоїть огонь”, трилогії “Ост.” Риси, які можуть стати визначальними в характері нової людини, закладені, на думку автора, у ментальності селянина: антеїзм, вітаїзм, стійкість у вірі, дотримання традицій, ідеалів, серед яких – патріотизм, вшанування пам’яті предків, збереження історичної пам’яті, повага до науки та книжного слова, потреба реалізувати себе в праці творчому акті.

У романі-хроніці “Марія”(1934) письменник прагне розв’язати одну із складних проблем – проблему виживання нації в екстремальних умовах. Автор розглядає життя окремої людини як постійну боротьбу за існування та життя нації як практику виживання в умовах етноциду. На відміну від епопеї “Волинь”, роман “Марія” не має яскраво вираженого автобіографічного характеру.

Роман “Юність Василя Шеремети” (1943), як і роман “Волинь”, є, значною мірою, автобіографічним твором. Долю головного героя Василя Шеремети можна розглядати як продовження біографії Володька Довбенка з “Волині”. Говорячи, що бачить у ньому “мішанину Байрона і селюка”, сам автор вказує на романтичну вдачу героя, а, використовуючи алюзію до шекспірівського Гамлета, розкриває роздвоєність його душі. Герой ставить перед собою одвічне гамлетівське питання: “Бути чи не бути”.22 Самчук У. Юність Василя Шеремети: Роман.- Б.м.: Прометей, 1947. – С.45.

Василь є носієм заповіту предків-хліборобів: “не зрадь основного, що маєш ти, що мав і має твій міцний батько і що, напевне, мали багато предків твоїх – бажання вічно бути ( курсив наш. – І.Б.)”.33 Там же. – С.40. Автор навмисне моделює ситуацію, за якою герой не може більше зволікати із самовизначенням.

Наприкінці повісті Василь набуває відносної душевної рівноваги, що прийшла на зміну стану роздвоєності. Віднайденню рівноваги, цілісності деякою мірою сприяє спілкування героя з Настею Мединською.

Взагалі, жінки у творах У.Самчука посідають особливе місце. Письменник часто підкреслює їхню роль, але найбільш послідовно письменник робить це в романі “Чого не гоїть огонь”, де людиною “нового типу” є жінка Віра Ясна. Твір цікавий іншими представленими в ньому типами жінок. Феміністична лінія прочитується в цьому творі не одразу, а виокремлюється з контексту всієї творчості У.Самчука.

Становленню характеру чоловіка-переможця сприяє саме нова українська жінка, що й доводить письменник долею своїх героїв – Віри Ясної та Якова Балаби.

Формуючи власну концепцію людини, У.Самчук вдається до антитоталітарної риторики, яка пронизує європейську літературу від початку ХХ століття й пов’язана з розвитоком екзистенційного напрямку в белетристиці. Екзистенційне прочитання є продуктивним і для роману “Темнота”. У ньому У.Самчук накреслив історії поневірянь самотніх людських душ лабіринтами жорстокого світу. Такими душами є брати Морози (Іван та Андрій), Микола Бич, Ірина Виноградова, Ольга Мороз, Людмила Ворман та інші.

В екзистенційному дискурсі роману “Темнота” з тоталітарною машиною ототожнюється фатум, сила. Одному з героїв, письменникові Андрію, лишається тільки право вибору: жити чи не жити (нова парадигма шереметівського “бути чи не бути”). Право вибору себе як митця для нього вже не існує. Андрій обирає фізичне виживання.

Смерті як типовому розв’язанню конфлікту, що визріває в душі екзистенційного героя, віддає перевагу У.Самчук, вирішуючи долю Миколи Бича. Численні факти життя Миколи Бича вказують на те, що прототипом цього образу був М.Хвильовий.

Творенню художнього світу, який маємо в романі “Темнота”, значою мірою спричинилося власне трагічне відчування письменника-емігранта. Через прищеплення на грунті екзистенційної естетики мотиву вітаїстичного буття в У.Самчука відбувається модифікація екзистенційного мислення. Життєвою силою наділені ті, хто народився й виріс у безпосередній близькості до землі.

Герой У.Самчука – сильна, неординарна особистість, йому притаманний фаустівський дух неспокою і прагнення пізнати істину. Традиційний образ Фауста у творчості У. Самчука модифікований національним духовно-

історичним чинником. Його енергія спрямована на пізнання себе як представника своєї нації у світі. У прозі У. Самчука проявляється поліфонізм фаустівської міфологеми. Прагнення свободи у людини-Фауста органічно пов’язане з тим, що вона усвідомлює, яка місія покладена на неї. Таке розуміння фаустівської сутності суголосне думкам О.Шпенглера, який вважав, що тільки фаустівський дух породжує “фантом часу, який покликаний задовольнити його потребу все зрозуміти, виміряти і надати всьому причинного зв’язку”.44 Шпенглер О.Закат Европы. – Новосибирск: Наука, 1993. – 584с.

Проблематика прози У.Самчука є типологічно розмаїтою – від психологічної (рефлексія людської душі) до соціальної (доля людини), національної (доля нації) і навіть філософської (і долю людини, і долю нації подано під соціокультурним, історіософським кутами зору). Візія національної держави постає як новий міф, орієнтований, за У.Самчуком, на концепцію нової людини. Гамлетівська та фаустівська парадигми прив’язані до національного грунту. Національно свідомому героєві У.Самчук протиставляє людей, байдужих до проблем національного життя, утворюючи таким чином опозиційні пари. У такий спосіб в У.Самчука відбувається реалізація дихотомічної моделі свій / чужий (свій / ворог), притаманної літописній літературі.

Для героїв У.Самчука тим кодом, який зберігає інформацію, духовну матрицю роду, виступає топонімічна легенда, казка, міф, притча, оповідання. Активізуючи просторово-територіальний компонент через символіко-міфологічний пласт культури, У.Самчук наголошує на найдавнішому зв’язку людини і землі, людини і природи. На метатекст Самчукової прози проектується алегоричний зміст легенди про Ляша, але її сюжетно-фабульну цілісність доводиться реконструювати через пошуки фрагментів, розпорошених в усьому інтертексті творів письменника.

Національно-елітарна модель ментальності у творчості У.Самчука подана через галерею образів окремих героїв, селянських сімей, які духом своїм піднеслися до осмислення істинного в житті людини, роду. Подібно до авторів козацьких літописів, У.Самчук засуджує конфронтацію всередині етнічно однорідної маси через соціально-політичні причини. Так митець стає літописцем нової “Руїни”. На заперечення “Руїни” У.Самчук свідомо вводить у текст кожного твору картини Сотворіння Світу, протиставляє творче начало руйнівному.

У третьому розділі “Прояв індивідуального стилю письменника на рівні змістової форми” стиль письменника досліджується через спостереження над способом зображення характерів. Важливу роль образу як фактора, що водночас творить i несе в собi ознаки стилю, визнавали Л.Гінзбург, Д.Лихачов, О.Лосєв, В.Марко, Л.Новиченко, Г.Поспєлов, П.Пустовойт, Є.Сидоров, О.Соколов, В.Фащенко, М.Храпченко.

У романі “Волинь” У.Самчук синтезує декілька способів зображення характерів, керуючись щоразу доцільністю застосування того чи іншого способу відповідно до ідейно-естетичної мети, якої хотів би досягти в конкретному епізоді або розділі твору. У зображенні героїв застосовані діалогічний, “вершинний”, а також спосіб, в основі якого – фіксація внутрішнього стану героя через періодично повторювані монологи-сповіді. Діалогічний спосіб побудови образу героя співвідноситься з фаустівською концепцією людини. На певних рівнях цей спосіб перетинається з “вершинним”, оскільки окремі діалоги вписуються за рівнем свого значення в “пікові” моменти “вершинної” концепції побудови образу.

Внутрішні монологи в У.Самчука часто подані не через пряму мову, а через слово автора. За такої умови спостерігаємо мінімальне дистанціювання автора й героя. У.Самчук заявив про себе як про майстра побудови діалогічних картин. Письменник вдається до повтору окремих слів. Це ритмізує текст, допомагає утримати в полі зору предмет розмови, акцентувати увагу на головній ідеї.

У романі “Волинь” найбільш інформативно насиченими й емоційно підвищеними є діалоги між Матвієм та Володьком Довбенками. Прозаїк, як правило, прагне не перевантажувати один образ цілим комлексом проблем. Подібний прийом розподілення ідейного навантаження між двома героями спостерігаємо також у таких творах, як “Марія”, “Чого не гоїть огонь”, “Ост”.

Монологи, в яких аналізуються важливі питання, прозаїк найчастіше включає в контекст діалогів. Цим самим У.Самчукові вдається уникнути умовності та схематичності постановки монологічних сцен. Деякі з них можна вважати вузловими моментами композицiї твору. У промові-монолозі реалізується й діалогізм як одна із ознак літописного стилю (у зразках давньої літератури у важливий історичний момент зустрічаємо промову героя до народу або нащадків: “Золоте слово” Святослава, Слово князя Ігоря перед дружиною).

У.Самчук створював образи за законами синтезу типового й індивідуального. Засобами і типізації, і індивідуалізації в У.Самчука є портрети

та мова персонажів. Як систему, в якій повністю розкривається герой, слід розглядати й сукупність окремих подій та ситуацій, в яких він діє чи опиняється. Характерною ознакою індивідуального стилю У.Самчука є участь у діалогах з головним героєм такого співбесідника, який увиразнює його точку зору на ситуацію.

Письменник виводить характер своїх героїв через дієвість (вчинки), спогади, історію життя, портрет, взаємохарактеристики героїв, персоніфікований пейзаж, індивідуальне мовлення героя (діалоги, монологи з ускладненою структурою, монологи-сповіді, монологи-промови).

Індивідуальний стиль письменника реалізується як на рівні зображення героїв, так і на рівні композиції, сюжету, ритму, деталі. Сюжетний стрижень епопеї “Волинь” складають епохальні події, що накладають свій відбиток на внутрішній світ людини. Композиційно кожний із трьох томів роману являє собою розлогу розповідь, насичену деталями як побутового, так і психологічного характеру. Так, крупним планом і з найдокладнішими подробицями подані події однієї неділі (розповідь про родинне життя Довбенків недільного дня може займати цілий розділ, в окремих випадках – як, скажімо, у першому томі “Волині” – опис неділі займає три розділи). Просторова площина побудови композиції також має свої особливості: автор свідомо виводить своїх героїв на найвищу в географічному плані точку (на пагорб чи гору).

Особливу ритмомелодику тексту забезпечує зміна деталей, епізодів, мотивів або ж їх періодичність. Надзвичайно цікавим явищем є частотність асоціацій, їх ритмічна повторюваність, що й забезпечує композиційну цілісність тексту в романі “Волинь”. Протягом усього роману-трилогії У.Самчук звертається до варіативності деталі. Зчеплення деталей служить в У.Самчука прологом до подальших подій. Так у трилогії “Волинь” образ вогню і світла емоційно поєднує попередній том з наступним. Ці ж образи обрамлюють уведення до композиції твору сюжетної лінії війни.

Твори У.Самчука є поліфонічними за своєю природою, що очевидно з наявності декількох мотивів. Лейтмотивом роману “Волинь” є пробудження національної свідомості в надрах селянства як основи української нації. Він стає яскравішим завдяки розвитку найбільш значимих мотивів (землі, духовного життя нації, формування людини нового типу, війни й революції). У своєму звучанні лейтмотив піднімається до рівня провідної теми.

Однією з таких тем (мотивів) у творах У.Самчука виступає земля як поняття, що варіюється від вузького розуміння (земля-грунт) до широкого

(земля-батьківщина). Актуалізуючись у тексті, ця тема проходить певну еволюцію: слово мотив лейтмотив тема.

Слово земля формує мовний мотив у межах сюжетно-композиційного мотиву (Г.Поспєлов). Синонімічні варіації відбивають суть поняття земля відносно конкретного або абстрактного його сприймання. Мотив землі обрамляє текст, не перериваючи звучання. У перших рядках твору йдеться про “дороге поле”, на якому працює Матвій, а в останніх, сповнених філософізму, говориться: “його кличе земля і він мусить бути з нею”.55 Самчук У. Волинь. – С.324.

У розвитку мотиву відчуваються моменти послаблення та підсилення. Найбільшої емоційної напруги мотив землі досягає в лірико-філософському відступі, притаманному для літописної літератури: “Земля найбільше щастя – більша за любов, за життя. Земля найбільший скарб – більший за золото і коштовні речі. Земля – сон мільйонів поколінь, казкове привабливе єство, містична сила космосу, наснага слабих і дужих. Золото, краса, любов, молодість і вічний учитель мудрості! От що земля”.66 Там же. – С. 252.

Мотив формування людини нового типу пов’язаний з образом Володька Довбенка. Майже наприкінці твору у своїй повноті розкривається постать Йона Пацюка, накреслюючи нову сюжетну лінію, якою представлений альтернативний шлях в історії розбудови національної держави. Ця сюжетна лінія увиразнює й підсилює (спочатку на рівні контрасту, а згодом на рівні паралелізму) сюжетну лінію, пов’язану з життєписом Володька Довбенка.

Мотиви війни та революції в романі У.Самчука “Волинь” теж побудовані за принципом антитези. Така антитеза позначена письменником на рівні образів. Мирне поле родить хліб, а поле бою, засіяне понівеченими людськими тілами, письменник називає “полем смерті”. Антитеза життя і смерті проходить через увесь другий том роману. У зображенні війни також виразно помітний міфологічний план (образ війни як ненажерної потвори, образ війни як Страшного Суду, через який проходять людські душі, війна як “Бог і сатана у одній подобі”, образ месника, приспаного велетня).

Тема революції в українській літературі часто звучала як протест проти братовбивства. Відголоски подібного трактування знаходимо в трилогії “Ост”. Якщо мотив війни і революції вважати єдиним цілим, то стає очевидним, що частина мотиву, в якій представлена революція, подається в динаміці (якщо війна – це Страшний Суд, то революція є царством Антихриста).

У прозі У.Самчука фабульно-сюжетний час розширюється в порівнянні з часом реальним завдяки спогадам героїв, їхнім розповідям про минуле, а також завдяки міфові, легенді. У “Волині” в ретроспективному плані час розмикається до періоду турецької війни 1877-78 років, часів кріпаччини, козаччини, боротьби з татарами. Письменник вдається до датування нечасто: чітких хронологічних посилань у тексті роману “Волинь” знаходимо шість, вони є опорними датами.

Важливим організуючим моментом часового плану в романістиці письменника є біографія героїв твору. Історія народу вимірюється історіями поколінь, а вихідним пунктом відліку часу для конкретної людини є той день, який вона зараз проживає. Автор постійно перебуває зі своїм героєм в одних часових координатах (таке переміщення автора в часі характерне для літописної літератури).

Розуміння історичного та біографічного часу письменником найкраще відбите в романі “Марія”, що за жанром є хронікою одного життя. На початку твору оповідач констатує: “Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце…”77 Самчук У.Марія. – С.5

У.Самчук вдається до ремінісценцій (ремінісценції давньоруської літератури, ремінісценції фольклорного типу). В окрему групу можна виділити ремінісценції духовної літератури. Бог-Саваоф, Марія, Ісус Христос, Іуда-зрадник, Ірод – усі ці образи знаходимо в різних романах У.Самчука. Як ремінісценцію розцінюємо епізод молитви до Шевченка (роман “Волинь”), її функція полягає в канонізації образу національного поета-пророка, який генерував національну ідею. Помітними в текстах романів і повістей У.Самчука є прямі ремінісценції, такі, як цитування текстів молитов та псалмів.

У дослідженні художнього простору доцільно визначити опорні точки, спираючись на які, можна визначити модель простору в прозі письменика як модель світу (яка, на думку Ю.Лотмана, передбачає характеристики просторового порядку). Просторові характеристики вчений бачить у вигляді “вертикальної тричленної структури, організованої за віссю верх-низ”: небо – земля – підземне царство. В У.Самчука на верхній позиції вертикалі розташовані такі поняття: батьківщина, історична пам’ять, культура, освіта, наука, інтелект. У нижній позиції -- неуцтво, недбальство, комплекс національної меншовартості – все те, що символізує собою темряву. Антитеза

світло – темрява, яка проходить через усю творчість письменника, в її символічній смисловій проекції теж орієнтована по вертикалі.

У прозі У.Самчука простір організовує дорога, “нанизуючи” його. Інколи образ дороги стає стрижневим в епізоді, оскільки навколо нього розвивається дія, зав’язується конфлікт. Синонімічний ряд, яким послуговується У.Самчук на позначення образу дороги, є досить широким: стежка – дорожина – дорога – шлях – соша – путь – доля – історія, де поняття рухаються від предметно-конкретного до образно-метафоричного. Герой, що несе слово, долаючи відстань відчуження між людьми, в У.Самчука асоціюється з образом пророка, який весь час перебуває у дорозі.

Простір пронизують також річки, які сприймаються як дороги. Художній простір, конкретизуючись в окремих образах (дорога, річка, поле), часто виходить за межі асоціативного сприймання концепту, наближуючись до символічності та архетипічності.

Художню концепцію світу У.Самчук подає через світ героїв, які мають свою світоглядну позицію, ціннісно орієнтовану. Ступінь дистанціювання між автором та героєм є найменшим. Образ автора невідривно пов’язаний з організацією часо-просторового рівня тексту. Він завдяки своїй “трансгредієнтності” може поєднувати різночасові площини, що забезпечує бачення людини в контексті трьох різних форм часу: минулого, теперішнього, майбутнього.

У письмі У.Самчука взаємопереплітаються реалістичний та модерний дискурси, взаємодоповнюючи художній світ прози письменника, який увібрав у себе як реалістичну, зокрема, заповідально-селянську, так і модерністичну символіку. У романах і повістях У.Самчука поруч стоять такі поняття, символи та образи: земля, хата, стежка, шлях( доля), пісня, вогонь, жертовність, приречення, самотність, екзистенція, дух, свобода, віра, слово, народ, традиція, Шевченко. З підходу автора до використання традиційних українських образів-символів очевидно, що У.Самчук далекий від ідеалізації національого буття.

Процес самопізнання особистості письменником представлений як шлях людини до самої себе, як біографія людської душі. Письменник часто моделює ситуацію, в якій самовизначення героя буде найбільш продуктивним. Волею автора він опиняється на самоті, в ізольованому просторі (камера в’язниці, безлюдний ліс, лікарняне ліжко).

“Перехід” героїв-персонажів з одного тексту в інший, перебування автора разом із своїми героями в одній географічній площині, яка в різних текстах

залишається незмінною, є характерним для індивідуального стилю У.Самчука. На цьому рівні образ автора як виразника певної точки зору, зливається з образом автора біографічного. Факти біографії письменника накладаються на художню тканину твору (спогади, цитати), вгадується зв’язок між подіями, що зображуються в художньому світі, та тими подіями, очевидцем яких був сам письменник.

У висновках узагальнюються основні результати дослідження. У роботі розглянуто проблему індивідуального стилю Уласа Самчука. На підставі аналізу творів письменника стверджуємо, що, поєднуючи літературні традиції з новаторськими шуканнями, Уласа Самчук зміг подати якісно нове естетичне явище – романну форму, у якій досягнений синтез нових ідей та шляхів їх репрезентації. Для розуміння особистості митця, чия творча енергія визначила і рух ідей, і еволюцію жанрової форми літературних творів, розглянуто те культурно-мистецьке тло, у межах якого зароджувалось і розвивалось художнє мислення нового типу.

Результатом формально-стильових пошуків Уласа Самчука стала поява нових жанрових інваріантів, у яких знаходимо синтез документальних роману та повісті, мемуаристики, побутово-психологічного, історичного, філософського, біографічного, пригодницького романів, політичного детективу, агіографічного письма, хронікально-літописного жанру. Така синтезність певною мірою утруднює виявлення стильових констант. У межах одного дослідження ми зупинилися лише на окремих з них.

На сюжетно-композиційному рівні ми визначили схильність автора до лінійної хронікальної композиції з елементами обрамлення та вставними компонентами.

В усій системі індивідуального стилю прози У.Самчука домінує аналітико-реалістичний та хронікально-літописний способи зображення дійсності. В органічності взаємодоповнення цих двох начал полягає стильова цілісність творчого доробку письменника. Схильність У.Самчука до такого способу мислення простежується на всіх рівнях художнього тексту.

Основні положенння дисертації викладені в таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

АНОТАЦІЯ

Бурлакова І.В. Творчість Уласа Самчука. Проблеми індивідуального стилю – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Харків, 2001.

Дисертацію присвячено проблемі з’ясування рис індивідуального стилю У.Самчука. З цією метою здійснено спробу аналізу світоглядної основи творчості митця, який у своїй творчій лабораторії поєднав домінантні ознаки реалізму з елементами хронікально-літописного та документального письма. У контексті всієї творчості письменника розглянуто такі твори прозаїка, як “Волинь”, “Ост”, “Чого не гоїть огонь”, “Юність Василя Шеремети”, “Марія”.

Стильової єдності й естетичної цілісності надає індивідуально-неповторному почерку У.Самчука постійне звертання до традицій давнього українського письменства, органічне вплетення в тексти романів та повістей мотивів і образів, культивованих у літописній літературі.

Ключові слова: індивідуальний стиль письменника, хронікально-літописне письмо, стильова домінанта, діалогізм, ритм, авторська позиція, фаустівський тип людини, гамлетівська парадигма.

АННОТАЦИЯ

Бурлакова И.В. Творчество Уласа Самчука. Проблемы индивидуального стиля.-- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01.-- украинская литература.-- Харьковский национальный университет им. В.Н.Каразина, Харьков, 2001.

Диссертация посвящена определению характерных черт индивидуального стиля У.Самчука, исследованию неповторного творческого почерка прозаика. С этой целью предпринята попытка анализа мировоззренческой основы творчества писателя, который в своей творческой лаборатории соединил доминирующие признаки реализма с элементами хроникально-летописного и документального письма. В контексте всего творчества писателя рассмотрены такие произведения прозаика как “Волынь”, “Ост”, “Что не гоит огонь”, “Юность Василия Шереметы”, “Мария”.

В исследовании констатируется факт недостаточной изученности творческого наследия писателя, существование текстологических проблем,

неадекватной оценки прозы У.Самчука диаспорной критикой и отечественной научной мыслью. В работе поднимается проблема осмысления романов и повестей У.Самчука на уровне категории индивидуального стиля как пути к определению места писателя в истории украинской литературы.

Особенности индивидуального стиля писателя выявляются при системном рассмотрении элементов структуры текста в их взаимодействии, в исследовании образной специфики его художественного мира, в выяснении символического наполнения отдельных образов и мотивов и установлении структурно-смысловых связей между ними.

В диссертации проанализированы художественные поиски писателя в направлении становления и развития жанра романа-эпопеи в украинской литературе, определено новаторство прозаика в создании оригинального романного мира с его особенными временными и пространственными измерениями, рассмотрена структура образа-персонажа и выявлено мастерство писателя в изображении художественной детали.

Среди доминирующих компонентов индивидуального стиля У.Самчука очевидным является обращение автора к культурному наследию нации и постоянные искания своей национальной самоидентичности через погружение в древнюю историю края (краеведческий компонент проявляется также в создании колоритных характеров местных жителей, их быта и духовной жизни, а также в реалистичности изображения географического пространства Волыни), мифологический пласт культуры, обращение к недавнему прошлому.

Пространство в произведениях У.Самчука выступает для его героев и для самого автора категорией осознания своей культурно-этнической принадлежности к некой духовно-исторической общности, сопричастности к происходящему.

Особое значение для понимания авторского стиля писателя составляют наблюдения за органичностью вплетения в письмо У.Самчука мотивов и образов древней литературы, что делает очевидной реминисцентность стиля, постоянное обращение к традициям отечественной литературы. Ориентируясь на традиции древней литературы, обращаясь к летописной традиции, У.Самчук выстраивает свою авторскую линию эстетической оценки мира, описания истории нации, предлагает свое видение феномена человека.

Стилевую целостность творчества писателя составляет постоянное обращение к определенному типу героя -- носителю авторской пограммы. Архетипичность героя (выделяем фаустовский тип личности и гамлетовскую парадигму в толковании природы человека в прозе писателя) также усиливает

реминисцентность письма У.Самчука. Писатель стремится изобразить своего героя в ситуации выбора, когда природа человека, его характер и сила раскрываются наиболее полно. Выбор его героев детерминирован эпохой с ее обострением социальных конфликтов, крушением идеалов, девальвацией духовных ценностей.

Предлагая национальный образ мира, У.Самчук все же активно обращается к цитатам, реминисценциям и аллюзиям, которые значительно расширяют интертекст его прозы. Писатель далек от идеализации бытия нации, это доказывает функционирование образов-символов, которые воплощают духовную жизнь украинца.

Высшей степенью ценности в творчестве писателя наделены такие понятия, образы и символы, как земля, хата, тропинка, дорога (судьба), песня, огонь, жертвенность, назначение (миссия), экзистенция, дух, свобода, вера, слово, нация, традиция, Шевченко. Эти образы имеют хронотопическую ценность, структурируя географическое и духовное пространство авторской модели мира, наделяя тексты произведений семантикой вечного и непрерывного