Національна Академія Наук України

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

На правах рукопису

УДК 883-3 Іваненко

Братусь Іван Вікторович

Історико-біографічна проза Оксани Іваненко

Спеціальність 10.01.01- українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ-2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури

ім. Т.Г.Шевченка НАН України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Іванюк Сергій Семенович,

Національний університет "Києво-Могилянська Академія",

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Астаф’єв Олександр Григорович

Ніжинський педагогічний університет імені Миколи Гоголя

кандидат філологічних наук, професор

Подолинний Анатолій Мусійович

Вінницький педагогічний університет

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії української літератури ХХ століття.

Захист відбудеться “23” жовтня 2001 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ,

вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “10” січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої ради М.М.Сулима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку України зросла потреба пошуків нових і модернізації існуючих підходів до наукового, поліваріантного вивчення літературних явищ, естетичних набутків конкретних письменників. Це стосується й оцінки художньої спадщини Оксани Іваненко. Вона ввійшла в історію української літератури для дітей ХХ ст. як одна з її активних творців; кращі її книжки витримали іспит часом.

Проза О.Іваненко привернула увагу багатьох дослідників і письменників. Серед них вирізняються праці О.Галича, О.Дацюка, А.Животко-Чернової, Н.Забіли, С.Іванюка, В.Костюченка, Н.Крутікової, П.Лещенка, Б.Мельничука, В.Нестайка, А.Подолинного, В.П’янова, М.Скорського, І.Ходорківського, Б.Чайковського, Ю.Ярмиша та ін. Ці автори охоплювали різні питання художнього досвіду письменниці, здебільшого окремих її творів. Мною враховано й використано деякі їхні спостереження.

Незважаючи на вже нагромаджений у спеціальних працях чималий матеріал про О.Іваненко, все ж цілий ряд аспектів досліджено ще зовсім недостатньо. Зокрема, до цього часу бракує монографічного дослідження про формування особистості й розвиток творчості письменниці; не введено в науковий обіг чимало важливих документів про її родинне й літературне оточення. Є потреба по-новому контекстологічно проаналізувати жанрову специфіку прози О.Іваненко, основу якої становлять її романи "Тарасові шляхи" і "Марія".

Необхідність заповнити ці прогалини певною мірою й зумовила актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації “Історико-біографічна проза Оксани Іваненко” затверджено Науково-координаційною радою НАН України при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Обраний напрямок дослідження має безпосередній зв’язок з тематичними планами відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, в якому виконана робота. Матеріали дисертації можуть бути використані у вузівських спецкурсах, семінарах і лекціях з української літератури.

Мета дослідження полягає у простеженні процесу формування Оксани Іваненко як непересічної особистості й майстра життєписних творів про письменників; у розкритті ідейно-естетичної та жанрової організації її історико-біографічних романів, передовсім "Тарасові шляхи" й "Марія"; у науковому визначенні основних особливостей таких вживаних О.Іваненко жанрових різновидів історико-біографічного масиву, як есе, оповідання-казка, белетризована повість, сюжетно-подієвий та асоціативно-психологічні життєписні романи тощо; у виявленні в її історико-біографічних творах еволюції осмислення історичної та естетичної істини, міри художнього вимислу й домислу. Висвітлення таких питань у контексті життєписної прози вітчизняних і зарубіжних письменників надає можливість не лише окреслити місце й значення доробку О.Іваненко, зокрема присвяченого діяльності Г.-К.Андерсена, Т.Шевченка і Марка Вовчка, а й відзначити новаторські риси її образного мислення, поєднання в особі авторки вдумливого дослідника та обдарованого майстра слова.

Для реалізації цієї мети передбачається розв’язання таких завдань:

§

§

§

В основу теорії й методології дослідження проблеми ідейно-художньої і жанрової організації життєписної прози О.Іваненко в контексті вітчизняних і зарубіжних творів на подібну тему лягли наукові розробки про історико-біографічне письменство як органічну частину великого масиву художньо-історичної літератури. Теоретико-літературознавчою базою стали праці вітчизняних і зарубіжних учених з проблем теорії й історії літератури, історичної та естетичної правди, художнього вимислу та домислу, жанру, методу й стилю (О.Астаф’єв, М.Бахтін, О.Білецький, Г.Вервес, Н.Гаєвська, З.Голуб’єва, Р.Гром’як, І.Дзеверін, В.Дончик, М.Жулинський, С.Іванюк, М.Ільницький, Ю.Ковалів, Н.Крутікова, Б.Мельничук, О.Мишанич В.Моренець, А.Моруа, М.Наєнко, Д.Наливайко, В.Погребенник, Г.Семенюк, Г.Сивокінь, І.Стоун, П.Хропко, Ю.Шерех, Г.Штонь).

Методи дослідження. Мета й завдання праці обумовили звернення до контекстологічного, порівняльно-зіставного й системного методів аналізу. Відтак саме спостереження, узагальнення та всебічний аналіз дослідницького матеріалу мали комплексний характер. Це дало можливість виділити крупним планом контекст, жанр, джерело й естетичну композицію життєписної прози О.Іваненко, що для даної роботи становить чи не найбільший науковий інтерес.

Об’єктом та предметом наукового дослідження слугувала насамперед історико-біографічна проза О.Іваненко: есеї ("Улюблений казкар", "Кобзарева доня"), оповідання-казка ("Черевички"), оповідання ("Вербова гілка"), белетризовані повісті ("Друкар книжок небачених", "Богдан Хмельницький"), життєписні романи ("Тарасові шляхи" і "Марія") та спогади ("Завжди в житті"). До аналізу залучено кращі твори шевченкіани: "В сім’ї геніїв" ("Тарас Шевченко") Г.Хоткевича, "В бур’янах" С.Васильченка, "Петербурзька осінь" О.Ільченка, "Поетова молодість" Л.Смілянського, "В степу безкрайнім за Уралом" З.Тулуб й ін.; та про Марка Вовчка "На світанку" Ю.Тиса, "Думи мої" А.Животко-Чернової (обидва твори належать авторам з української діаспори), "Сила молода " Є.Брандіса, "Браслет Марії" О.Шепелєва. Розглядаються і близькі за жанром класичні зразки світової романістики: "Знамениті вікторіанці" Л.Стречі, "Кюхля" Ю.Тинянова, "Спрага життя" І.Стоуна, "Прометей, або Життя Бальзака" А.Моруа, а також теоретичні праці двох останніх відповідно "Біографічна повість" і "Сучасна біографія". Не залишилися поза увагою і матеріали дискусій з проблем історико-біографічного жанру, що друкувалися на шпальтах "Літературної України", "Литературной газеты", "Детской литературы", "Вопросов литературы" тощо. Широкий концептуальний підхід до висвітлення обраної теми, введення у дисертацію споріднених за жанрами творів вітчизняних та зарубіжних авторів дали можливість науково обґрунтувати жанрову специфіку, майстерність ідейно-художньої організації життєписів О.Іваненко, їхнє місце в потоці історико-біографічної літератури.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше здійснено спробу простежити й теоретично обґрунтувати закономірності становлення й розвитку історико-біографічної прози О.Іваненко в контексті близьких за тематикою та жанровими формами творів вітчизняних і зарубіжних письменників. Це дало змогу встановити як спільне й відмінне між ними, так і ступінь новизни й цілісності, адекватності в творах О.Іваненко концепцій, жанрів, проблематики, художнього стилю й поетики. Вперше дається визначення жанрових прикмет малих і великих епічних форм, до яких звертається авторка, здійснено узагальнення художнього досвіду О.Іваненко в освоєнні нею історичного матеріалу та його естетичного осмислення.

Теоретичне й практичне значення дисертації. Дисертація є посильним внеском у вивчення деяких актуальних теоретичних питань історико-біографічного жанру та творчої біографії О.Іваненко. Результати дослідження можуть бути використані у викладанні вузівського курсу історії української дитячої літератури, проведенні позакласної роботи вчителя-словесника в школі, педучилищі, ліцеї, гімназії.

Апробація роботи. Основні положення дисертації апробувалися в доповідях на Міжнародній конференції "Львівському Апостолу – 425" (Київ, 25 травня 1999), Науково-теоретичній конференції молодих учених в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 15 червня 1999), Всеукраїнській міжвузівській науково-практичній конференції при Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова (Київ, 17 листопада 1999), Науковій конференції "Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру" в Київському університеті імені Тараса Шевченка (Київ, 19 листопада 1999), Міжнародному науковому Конґресі "Українська історична наука на порозі ХХІ ст." (Чернівці, 16-18 травня 2000), Міжнародних науково-практичних читаннях, присвячених пам’яті українського вченого-фольклориста й етнолога Михайла Пазяка (1930-1999) "Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків" (Київ, 23-24 травня 2000), Науково-теоретичній конференції молодих учених в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 20 червня 2000), гуманітарному відділенні Міжнародної конференції “Авіа – 2000” (6 жовтня 2000) та Науковій конференції “Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч” при Київському університеті імені Тараса Шевченка (Київ, 26 жовтня 2000). Повний текст роботи обговорено та схвалено на засіданні відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка (19 вересня 2000). Різноманітні аспекти дисертаційної праці відображено в 5-ти основних і 7-ми додаткових публікаціях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг – 167 сторінки, з них 156 основного тексту. Бібліографія нараховує 170 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано важливість обраної теми, з’ясовано питання актуальності й новизни дисертаційної роботи, визначено її мету й конкретні завдання, окреслено методологію, предмет і об’єкт дослідження, розкрито практичне значення її основних результатів.

Висвітлюється історія питання, подається огляд праць, присвячених історико-біографічному жанру. Зокрема, привертається увага до роздумів з даної теми таких дослідників, як І.Дзюба, В.Дончик, М.Жулинський, М.Ільницький, Н.Крутікова, Б.Мельничук, А.Моруа, М.Наєнко, В.Погребенник, М.Сиротюк, Л.Смілянський, І.Стоун, Ю.Тинянов, І.Ходорківський та ін. Своє розуміння цього питання дисертант висловив у рецензії на монографію Б.Мельничука "Випробування істиною" (Слово і час. – 1999. – №6) та в процесі аналізу історико-біографічної прози О.Іваненко малих і великих форм.

Перший розділ "Формування особистості О.Іваненко, її художні шукання в жанрі історико-біографічної прози малих і середніх форм" присвячено дослідженню становлення основних рис особистості й розвитку творчості письменниці, простежуються перші кроки її входження в літературу життєписного жанру.

У підрозділі 1.1. "Місце письменниці в історії української дитячої літератури, головні віхи її життя і творчість" на тлі значного фактичного матеріалу і в контексті суспільного й літературного життя з’ясовується процес формування світогляду О.Іваненко, її творчі пошуки й утвердження в сучасному українському письменстві. Вперше введено в науковий обіг важливі факти, зокрема про роль батьків у прищепленні письменниці ідей українофільства, високих моральних та естетичних якостей.

Виникнення в О.Іваненко зацікавленості дитячою літературою, сповідування активної життєвої позиції та обрання професії вчителя зумовлено такими факторами, як навчання у вузі, праця в колонії А.Макаренка, захист дисертації на тему "Дитяча літературна творчість", перебування на посаді редактора молодіжних журналів, постійне спілкування з майстрами пера тощо. Не обминули О.Іваненко у 30-х роках ХХ ст. і чорні хмари, коли її усунули від роботи й жорстоко шельмували (див. спогади письменниці "Завжди в житті"). За допомогою виявленої дисертантом статті О.Іваненко "Про яку книжку я дбаю" вдалося глибше розкрити тематику й жанрову специфіку її збірок "Лісові казки" та "Великі очі". Щодо масиву її прози на сучасну тему ("Галочка", "Бабуся", "Таємниця", "Рідні діти", "Великий шум" та ін.), то чимала частина творів такого характеру відіграла певну морально-етичну роль й зберігає історико-літературне значення. Але більшість їх не витримала іспиту часом…

У підрозділі 1.2. "Жанрові особливості історико-біографічної прози О.Іваненко малих і середніх форм" розглядаються життєписи про Г-К. Андерсена, Т.Шевченка і Марка Вовчка в контексті творів на подібну тему її попередників і сучасників ("Шевченкова верба" Б.Лепкого, "Діткам маленьким про Тараса Шевченка" С.Пилипенка, "В бур’янах" С.Васильченка тощо). Наголошується, що адресовані дітям літературні біографії відзначаються достеменністю в розкритті індивідуальності головного героя і жанровим різноманіттям. Історичні знання й естетичне чуття О.Іваненко допомогли їй емоційно розповісти в есеїстичному жанрі про "Улюбленого казкаря" (Андерсена) та "Кобзареву доню" (Марка Вовчка). У цих творах відсутній вимисел та майже зведений до мінімуму домисел, враховано пізнавальні можливості дітей. Вкраплення достовірних фактів з життя малого й дорослого Андерсена в казкове розгортання сюжету визначило своєрідність жанру оповідання-казки (див. "Черевички" і "Паличка казкаря"). Переплетення домислу з реальністю, а також – і захоплююча форма сприяли яскравому розкриттю характеру мислення, звичок, творчого обдарування казкаря. В іншому жанровому ключі написані О.Іваненко історико-біографічні оповідання "Вербова гілка", "Тарасова вербина" і "Маленьким про великого Тараса". З них найдовершенішим є лише перше. У ньому справжні факти з життя Т.Шевченка осмислюються й узагальнюються, зокрема й завдяки авторському домислу. Образ вербової гілки виступає як художня деталь, за допомогою якої почасти розкриваються обставини життя Шевченка на засланні та нюанси його мінливого внутрішнього світу. Тональність оповіді то епічна, то лірична.

Простежуючи особливості життєписів середніх форм О.Іваненко "Друкар книжок небачених" і "Богдан Хмельницький", дисертант встановлює їхню, незважаючи на відмінність задумів і тематики, близькість за жанровими ознаками. Це – типові белетризовані повісті для дітей середнього та старшого шкільного віку. Обом творам властиві методологічні й фактичні прорахунки, зумовлені самим станом тодішньої радянської історіографії. Скажімо, в тодішніх офіційних документах значилося, що першодрукарство в Україні належало І.Федорову. Ця ідея є наскрізною як в есеї А.Зернової "Начало книгопечатания в Москве и на Украине" (1947) і повісті І.Баса "Иван Федоров" (1940), так і в творі О.Іваненко "Друкар книжок небачених" (1947).

Відомо, що проф. І.Огієнко ще в 1925 році дійшов до висновку на основі напису на могильній плиті, що російський майстер лише відродив друкарську справу в Україні ("Друкование занедбаное обновил"). Але цим, наголошує І.Огієнко, за допомогою українців І.Федоров здійснив справжній подвиг. Його зусиллями побачили світ "Євангеліє учительне" (1569, Заблудів), "Апостол", "Буквар" (1574, Львів), "Біблія" (1581, Острог) тощо. Тому поява повісті О.Іваненко "Друкар книжок небачених" мала свій сенс.

Письменниця вдало здійснила художню трансформацію великого за обсягом матеріалу про І.Федорова у порівняно невеликому за обсягом новелістичному життєписі. Оповідь лаконічна, емоційна, нерідко пересипана зрозумілими для дітей афоризмами, образними деталями. Авторка психологізує думки друкаря, простежує зміну зовнішнього вигляду героя і рух його внутрішнього стану. І все ж для духовної повноти І.Федорова бракує розкриття у творі його релігійного світогляду. Адже віра в Бога була одним з основних факторів подвижництва друкаря. Помиляється О.Іваненко і в тому, що ніби-то для острозького видання Біблії "найповніші тексти дістали з Москви", все було навпаки (див. І.Огієнко "Українська культура", 1918, С.31). В ряді випадків художній домисел у повісті не завжди узгоджується з історичною істиною.

Звернення О.Іваненко до постаті Б.Хмельницького було вчасним і виправданим. Ще 1924 року Є.Маланюк писав: "… Чудо української історії Богдан Хмельницький – трапляється лише раз" ("На нових позиціях"). Це "чудо української історії" оспіване в народних піснях, думах, епічних, драматичних і поетичних творах. Повість О.Іваненко "Богдан Хмельницький" (1953) доцільно розглядати у контексті есеїстичного різновиду Ю.Тиса-Крохмалюка "Бої Хмельницького" (Мюнхен, 1954, Львів,1994). Обидва твори адресовані дітям, мають спільну тематику, відзначаються уславленням героя. Але в них різні як “класові” наголоси, так і жанрові та стилістичні особливості. Якщо Ю.Тис надає перевагу публіцистичній формі викладу, то О.Іваненко здійснює художнє дослідження, щедро звертається до домислу, який, проте, не шкодить історичній істині.

Повість О.Іваненко "Богдан Хмельницький" складається з п’ятнадцяти невеликих новел. Авторка так подієво розташовує новели, щоб найповніше розкрити долю героїв упродовж визвольної війни. Правда, остання новела "Навіки в єдиній сім’ї" – традиційна для цієї теми в ті роки – штучно педалює думку про довічне об’єднання України з Росією. Тези про те, що Хмельницький передбачав досягнення державності і об’єднання під гетьманською булавою всіх українських земель – тут, певна річ, не знайдемо. Великий часовий простір, охоплений у повісті, значною мірою обумовив її нарисову стилістичну тональність. Але тактовно використаний художній домисел дав можливість письменниці створити для дітей зримий образ Хмельницького, а доречне використання мотивів і поетики фольклору сприяло змалюванню справжнього українського народного характеру.

Отже, повісті О.Іваненко про І.Федорова та Б.Хмельницького, незважаючи на окремі методологічні прорахунки, певною мірою збагатили історико-біографічний жанр повістевої форми.

У другому розділі "Ідейно-естетична та жанрова організація роману О.Іваненко "Тарасові шляхи" здійснюється нове прочитання історико-біографічного роману письменниці про Тараса Шевченка. Використавши величезну кількість фактологічного матеріалу, О.Іваненко подала в цілому правдивий життєписний твір. У роботі обґрунтовується доцільність показу всього періоду життя Кобзаря. Основою художнього дослідження, що має визначені хронологічні рамки подій, постає наскрізна ідея розвитку й світогляду характеру Шевченка, втілення його образу за законами історико-біографічного жанру.

У підрозділі 2.1. "Місце роману "Тарасові шляхи" в шевченкіані, його жанр і джерела" на основі зіставлення життєпису О.Іваненко з творами її попередників та сучасників визначається помітне місце цього роману серед великого масиву шевченкіани. Розглядається ситуація в українській шевченкіані ХХ ст., коли набуває світового масштабу історико-біографічна проза. Саме в цей час, вириваючись з тісних рамок омертвілих традицій вікторіанської біографії, з’являються в життєписній літературі якісно нові школи з достеменно новим баченням людини, що спричинило появу життєво правдивих й художньо довершених творів. На основі текстологічного дослідження та аналізу спогадів самої письменниці в дисертації простежується, як найкращі традиції жанру новітньої біографії позначилися на її романі "Тарасові шляхи".

ХХ століття ознаменувалося значним піднесенням у розвитку української шевченкіани. Не залишаючи поза увагою світові здобутки цієї гілки літератури, її творці за складних суспільно-політичних умов тогочасної України активно здійснювали пошуки в історико-біографічному жанрі. Як слушно зазначають дослідники, впродовж майже всього ХХ ст. мали місце дві основні тенденції в художньому відтворенні біографій видатних майстрів художнього слова, зокрема образу Т.Г.Шевченка. Так, деякі автори значною мірою заідеологізовували образ Кобзаря, підганяли його під шаблонні приписи соціалістичного реалізму, хоча це суперечило самій людській та національній сутності поета. Скажімо, така ідеологізація відчутна в п’єсах “Поетова доля” С.Голованівського, “Тарасова юність” В.Суходольського, “Тарас Шевченко” Ю.Костюка тощо.

Але переважна більшість українських письменників, хоч не уникнула залежності від “класового принципу” та інших ідеологічних догм, створила масив життєписів про Шевченка, які в основних своїх рисах наближені до історичної правди. Частина таких творів відібрана упорядниками для доволі розлогого збірника “Т.Г.Шевченко в художній літературі” (1964). Багато з них у різні роки побачили світ окремими виданнями. Серйозним художнім внеском є прозова шевченкіана Г.Хоткевича, С.Васильченка, О.Іваненко, О.Ільченка, З.Тулуб, Л.Смілянського, В.Шевчука та ін.

Історико-біографічний роман О.Іваненко "Тарасові шляхи" базується на достовірних фактах з життя Кобзаря. В ньому наявна послідовна авторська позиція, що знайшла своє втілення передусім у своєрідному використанні та інтерпретації документальних джерел, чіткому дотриманні правди шляхом максимального виключення вимислу та розкриття національної сутності поета. Письменниця не йшла сліпо за документом, а моделювала своє бачення подій у рамках композиційно цілісних п’яти розділів. Кожний з них має внутрішню побудову, логічні зміни простору й часу, руху сюжету, епічних і ліричних потоків. На жаль, в останніх двох розділах роману часом послаблюється напруга дії і помітна подієва інформативність на шкоду художності.

За своїм жанром цей твір можна вважати сучасною художньою біографією, що заснована на засадах причинно-часової розповіді. Орієнтуючись на кращі риси українських та зарубіжних історико-біографічних творів, О. Іваненко прагне знайти власний своєрідний ракурс і, зокрема, з більшою увагою ставиться до духовного життя історичної особи. Письменниця не лише відтворює історичні події та факти з життя Шевченка (це неодмінна вимога до творів даного жанру), а й за допомогою почасти художнього вимислу та особливо художнього домислу прагне подати їх у психологічних зрізах, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Внаслідок цього твір “Тарасові шляхи”, зберігаючи подієву основу, частково набував деяких ознак умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. Серед них наявні такі, як чергування монологів авторки та історичної особи, включення в ланцюг подій ліричних вставок, ретроспекцій тощо.

У підрозділі 2.2. "Роман "Тарасові шляхи" як естетична композиція", розглядаючи багатопланове зображення постаті як самого Тараса Шевченка, так і людей, що його оточували, дисертант простежує найголовніші історико-біографічні чинники, якими керувалася О.Іваненко при відтворенні образу поета. Письменниці вдалося простежити, починаючи з ранніх дитячих років поета, ґенезу глибоко національних переконань генія українського народу. Дисертантом показано достовірність використаного О.Іваненко біографічного матеріалу про ранній період життя Т.Шевченка, її обізнаність у розробці фактологічної основи роману. Паралельно розглядаються й альтернативні, відмінні від поданих у романі, гіпотези відомих дослідників життєвого шляху Кобзаря – наприклад, дискусійна версія про навчання Шевченка підлітком у художника Яна Рустема, яка відкидається Гнатом Хоткевичем.

Створюючи роман "Тарасові шляхи", авторка вже мала певний досвід у змалюванні оточення головного персонажа. Тут важливо було зберегти розумний баланс, щоб образ поета не поставав як вершина, позбавлена живих зв’язків, що височить над іншими, й водночас не був загублений серед великої кількості інших героїв.

Історизм образу досягається завдяки художньому втіленню: майстерність естетичного осягнення матеріалу є вагомою передумовою наближення до реальної постаті митця. До того ж, як зазначає Я.Кумок, "на відміну від романіста, він (автор історико-біографічного твору – І.Б.) створює не образ … а біографічну правду. …Це можна розуміти лише в плані психології творчості, в естетичному плані герої біографії – також образи" Кумок.Я. Биография и биограф // Вопросы литературы. – 1973. – №3. – С.28.

.

У романі "Тарасові шляхи" привертає увагу динамічне виявлення й самовиявлення основних рис поета. Інакше ми мали б справу зі статичною постаттю, нехай навіть і величною за своїм змістом. Та розвиток особистості Шевченка подається в певних ідейних і художніх рухах і зрізах. Саме вони визначають найвиразніші сюжетні сплетення роману, відтворюють необхідне тло й додають подіям гостроти чи монументальності. Система образів виростає на певних засадах, щоправда, не завжди при перевазі художності над ідейним спрямуванням.

Дія роману "Тарасові шляхи" відбувається переважно в реальному часі. Образи ж постійно то з’являються, то "зникають", поступаючись місцем більш актуальним. Нерідко вони різко поляризуються, що, звичайно, не є виправданим. Різниться й відношення об’єкт / суб’єкт дії – якщо в першій частині Шевченко піддається чи то позитивному, чи негативному впливу середовища, то згодом він сам формує навколо себе відповідну атмосферу, виступає першопричиною багатьох подій. О.Іваненко особливо підкреслює вплив оточення художників на Шевченка, коли "у товаристві Сошенка, його друзів, у майстерні Брюллова він нарешті відчув себе людиною, молодою, повною сил і надій, жадоби до знань, до творчості".

Оскільки образ Т.Шевченка об’єднує всі компоненти колізій, фабульні й позафабульні структури роману, в дисертації він аналізується в діахронному розвитку дії і в контексті з іншими персонажами. Окреслено також творчу лабораторію О.Іваненко в розкритті цілісної картини Шевченкової епохи. Особливо звертається увага на введення в текст роману "Тарасові шляхи" численних цитацій творів поета – це істотно збагачує подієвий рівень роману, поглиблює мотивацію тих чи інших роздумів головного персонажа, репрезентує широкий спектр почуттів. Втім, на нашу думку, письменниці не завжди вдавалося уникнути прямого ототожнення Шевченка з ліричним героєм його поезій.

Зв’язана ідеологічними вимогами часу, О.Іваненко епізодично згадує, поминаючи історичну правду, В.Бєлінського, що "бризкав отрутою проти Шевченка і Куліша" (Ю.Мушкетик). Не в усьому коректно подала авторка взаємини Шевченка з М.Костомаровим та П.Кулішем. Вони штучно розділені в романі, їхні стосунки показано в еволюції від приязних до цілковитого розходження в громадських позиціях.

У дисертаційному дослідженні приділено значну увагу використанню письменницею народних пісень, біблійних висловів, прислів’їв та приказок з метою колоритного змалювання як Шевченка, так і його оточення. Особливу роль відіграє пейзаж, причому наявні не лише українські мотиви, а й особливості природи всіх тих місць, де бував великий Кобзар.

Однією з прикметних характеристик стилю О.Іваненко в романі "Тарасові шляхи" є інтонаційна полісемічність. Авторка вправно використовує такі різні інтонації, як спокійна оповідь, захоплення, естетичний аналіз предметів мистецтва, філософські роздуми тощо. Так, у відповідності до законів історико-біографічного жанру письменниця вдається в романі і до мови художнього документа, фактів достеменної біографії Шевченка, і до ресурсів уяви, домислу, що в свою чергу посилює естетичну роль пейзажу, діалогу й портретної характеристики Шевченка.

Третій розділ дисертації "Ідейно-художні та жанрові виміри роману "Марія" присвячений розгляду вершинного твору О.Іваненко "Марія". Виходячи з історико-біографічної специфіки цього роману, дисертант здійснив спробу відстежити механізми моделювання письменницею правдивого образу Марка Вовчка.

У підрозділі 3.1. "Контекст роману "Марія", його жанр і джерела" розглядаються основні типи концепції зображення Марка Вовчка вітчизняними та зарубіжними авторами. Зокрема, подаються акценти творів Є.Брандіса, Ю.Тиса, О.Шепелєва та А.Животко-Чернової, виявляється специфіка ідейно-естетичного спрямування їхніх життєписів. Констатуючи значні відмінності в достовірності подання різними авторами фактів з біографії Марка Вовчка, дисертант дійшов до висновку, що в романі "Марія" найбільш вдало обрано ракурс змалювання громадської й літературної творчості авторки "Народних оповідань" та певною мірою і її складного особистого життя.

У дисертації проаналізовано естетичні особливості творів Александри Животко-Чернової та Юрія Тиса у зіставленні з романом О.Іваненко. Так, Александра Животко-Чернова в есеїстичній формі висвітлює витоки біографії Марка Вовчка, нерідко посилаючись на спогади сина героїні Богдана Марковича та її брата Дмитра Вілінського. Особливо аргументовано зображено вплив українського оточення, зокрема Опанаса Марковича, на формування Марка Вовчка як національної письменниці. Заперечується свого часу поширювана версія, ніби в написанні "Народних оповідань" брав участь Опанас Маркович. Втім, А.Животко-Чернова безпідставно оголошує Марка Вовчка "імперською письменницею" за те, що та писала твори й "московською мовою". Насправді, як наголошує проф. Микола Глобенко, Марко Вовчок завжди була “видатною українською письменницею”, а писати російською мовою спонукали її, крім усього, як і багатьох тодішніх літераторів України, жорстокі “цензурні заборони українського слова” ( Енциклопедія українознавства. Словникова частина І. – Париж – Нью-Йорк, 1955. – С.296). Якщо А.Животко-Чернова настійно докоряє Марку Вовчку за нібито відхід від української традиції та перехід на російську орієнтацію, тоді як Ю.Тис у раніше написаній повісті "На світанку" (1961) навпаки наголошує, що в останні роки життя значно посилилась українська національна самосвідомість Марка Вовчка під впливом нової ґенерації патріотів на чолі з Миколою Міхновським, Віталієм Боровиком та ін. Під їхнім впливом, мовляв, письменниця розчарувалась у програмі старих українофілів і аж "стала молодою". Вона охоче купила "не знані їй досі Юліяна Бачинського "Українська іредента" і Миколи Міхновського "Самостійна Україна". Обидві праці доводили конечність існування української держави". Розлогі міркування Ю.Тиса про зв’язки Марка Вовчка з молодими українськими націоналістами документально є ідеологічною “натяжкою”.

Переважна більшість дослідників вважає, що порівняно зі своїми попередниками Оксана Іваненко досягла найвищого успіху в розкритті внутрішнього стану своєї героїні, її почуттів, емоцій і настроїв. Письменниця досконало освоїла закони й специфіку історико-біографічного жанру, обрала для твору асоціативно-психологічну організацію реального матеріалу, творчо дослідила праці вчених про письменницю, проникла в глибокий зміст численних й різножанрових документів про Марка Вовчка. Не менш важливими факторами успіху роману були результативні подорожі авторки по місцях проживання героїні, правильний вибір ракурсу образного відтворення джерел сюжету. Певна річ, твір "Марія" має не лише істотні художні знахідки, а й певні втрати.

У підрозділі 3.2. "Ідейно-художні особливості роману "Марія" здійснено докладний і цілісний аналіз образотворчої системи “Марії”. Це — панорамний роман. Письменниця розкрила важливі моменти політичного й культурного життя Росії, України та Європи початку другої половини ХІХ ст. та інтерес до них Марка Вовчка під час її перебування в Петербурзі, Немирові, Берліні, Дрездені, Парижі, Римі, Венеції. Характерно, що текстова картина світу і конфліктів постає насиченою завдяки кільком основоположним факторам – соціально-політичному, морально-етичному, психолого-естетичному.

При створенні самого образу Марії письменниця спиралася не тільки на рясний фактичний матеріал, а й на психологічне, зокрема, жіноче чуття. Внаслідок цього досягалася об’ємність та рельєфність зображуваного. Близьке розуміння письменницького світосприйняття сприяло органічній появі в тканині роману роздумів та переживань Марка Вовчка, правдивому розкриттю творчої лабораторії першої української жінки-письменниці. При цьому О.Іваненко послідовно дотримується документальності, обмежує міру використання художньому вимислу.

Для втілення задуму О.Іваненко відмовилася від попередніх різновидів життєписів. Принцип асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу в ”Марії” полягає в тому, що тут безпосередні події відбуваються на обмеженому часовому полі, переважно в період перебування героїні за кордоном. Але завдяки асоціативно-ретроспективним відступам і посиленій психологізації у романі постають попередні етапи життя Марії, її одруження, перебування в Україні, перші творчі успіхи тощо. При цьому художній домисел органічно поєднується з відомими фактами, епістолярними, мемуарними та іншими достовірними свідченнями.

Багато в чому образ Марка Вовчка вияскравлюється саме в контексті її численних взаємин із О.Марковичем, І.Тургенєвим, О.Пассеком, П.Кулішем, Д.Писарєвим та ін. Дисертант розрізняє основні та допоміжні ракурси зображення, що відтінюють внутрішній світ письменниці, її страждання та радощі. При цьому явні творчі вдачі (правдоподібно, з необхідним тактом, подається повне суперечок подружнє життя Марка Вовчка та Опанаса Марковича; в теплих тонах і психологічно вмотивовано виписана її сердечна приязнь до Шевченка та ін.) чергуються з серйозними втратами (надмірне вип’ячування позитивності образів О.Герцена і М.Добролюбова, чиї розмови занадто переобтяжені соціально-психологічними сентенціями; пояснимий, але невиправданий відступ від життєвої й психологічної правди в змалюванні виключно в негативно-дріб’язковому ключі постаті П.Куліша).

У О.Іваненко багатовимірний пейзаж. Письменниця вправно використовує його для розкриття особисто-інтимних почуттів Марії. Приміром, образ свіжого осіннього повітря виступає у романі як символ виміру часу та безмежного кохання Марії й Олександра Пассека. Їм здається, що в них тільки починається справжнє життя почуттів. Але їм не судилося спізнати щастя їхнього розквіту. Згодом не пощастило Марії з Дмитром Писарєвим, якому освідчилася. Емоційна насиченість роману передусім пов’язана з розкриттям таїни душі героїні, трагедії її життя. Це нерідко підсилюється відповідними картинами природи, зокрема картинами бурі, символу нуртування і безнадійності: “На морі знялася буря. Хвилі здіймалися чимраз вище і загрожували залити невеличкий пароплав”.

Різноманітність і органічність художніх засобів, доцільність їхнього застосування сприяють об’єктивному виявленню національних основ естетичного ідеалу Марії. Устами Опанаса Марковича авторка відзначає, що героїня мала “надзвичайний, винятковий хист до мов взагалі”, українська мова “одразу стала їй зрозумілою, близькою і немов відповідала її музичній натурі”. Під впливом українського оточення, фольклору і особливо “Кобзаря” Т.Шевченка в неї рано сформувались чітко українські погляди й свідомість. З цих позицій Марія, дискутуючи з І.Тургенєвим, говорила з почуттям гордості про свою причетність до України, до української мови як рідної. Підтвердженням цього був і її осуд шовіністичних указів російського царизму про заборону української мови.

Таким чином, за своїми ідейно-художніми особливостями роман "Марія" – помітне явище не лише в творчому досвіді О.Іваненко, а й в українській літературі 70-х років ХХ ст., насамперед – в історико-біографічній прозі.

У Висновках зроблено підсумки дослідження, виділено основні фактори, що вплинули на формування особистості О.Іваненко, у контексті показано тематичні, жанрові й стильові різновиди її казок та прози на сучасну тематику.

Аналіз кращих життєписів малих форм про Г.-К.Андерсена, Т.Шевченка і Марка Вовчка ("Черевички", "Паличка казкаря", "Вербова гілка" і "Кобзарева доня") дає підстави твердити, що О.Іваненко досягла єдності історичної та художньої істини в зображенні цих майстрів слова, відтворила індивідуальну неповторність їхніх особистостей. У цих творах, адресованих дітям, письменниця зважає на пізнавальні можливості дітей, цим її книжки збагачують літературу для дітей та юнацтва.

Сучасне прочитання в дисертації белетризованих повістей О.Іваненко "Друкар книжок небачених" і "Богдан Хмельницький" зобов’язує нас констатувати певний негативний вплив на них радянської історіографії. Проте, художньо трансформуючи великий матеріал про І.Федорова й Б.Хмельницького, авторка зуміла в невеликих новелістичних творах для дітей ощадливо й виразно виразно показати подвижництво героїв. Саме вміле поєднання в цих повістях історичних фактів і домислу, епічних й ліричних інтонацій робить їх помітними зразками життєписів повістевого плану.

Новим етапом в осягненні жанрової специфіки художньої історичної біографії для О.Іваненко був її роман "Тарасові шляхи". Адже, як зазначають дослідники, це перший в світовій шевченкіані закінчений роман, що обіймає усе життя великого письменника. У ньому простежуються погляди Шевченка і його прихильників з таких актуальних питань, як доля поневоленої України, людська честь, національна сутність і патріотизм. Твір є сучасним зразком історико-біографічного типу. Ввібравши в себе кращі риси українських та зарубіжних творів життєписного жанру, роман О.Іваненко репрезентує їх в оновленому вигляді із більшою увагою до духовності історичної особи. Письменниця не лише відтворює історичні події та факти з життя Шевченка, а й за допомогою почасти вимислу та особливо домислу прагне показати їх у психологічному ракурсі, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Внаслідок цього твір "Тарасові шляхи", зберігаючи подієву основу, містить і деякі ознаки умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. Роман, однак, позначений штучним класовим поділом персонажів, чого тоді вимагав від письменників соцреалізм.

Роман О.Іваненко “Марія” посідає в історико-біографічному жанрі особливе місце. При зіставленні його з творами про Марка Вовчка Є.Брандіса, О.Шепелєва, Ю.Тиса і А.Животко-Чернової стає очевидним, що О.Іваненко досягла найвищого художнього результату в життєписному осягненні подвижництва авторки “Народних оповідань”. Орієнтація на психологічний принцип відтворення організацію біографічного матеріалу дала їй можливість з більшою увагою й зосередженістю розкрити внутрішній стан образу Марії, її почуттів, емоцій і настроїв, зокрема, перебування героїні за кордоном. Але завдяки асоціативно-ретроспективним відступам і посиленій психологізації у творі розкриваються й попередні етапи життя Марка Вовчка. Авторка вдало “переключає” і “включає” в сюжеті художній час та простір, проблеми й різні точки зору на них, перериває розповідь і здійснює екскурс в минуле. Але при цьому не зазнає деформації художня тканина і не порушуються закони історико-біографічного жанру.

У дисертації обґрунтовується загальний висновок про те, що О.Іваненко зробила вагомий внесок у скарбницю історико-біографічного жанру. Її художній досвід у цій галузі української літератури заслуговує поглибленого наукового вивчення.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

Додаткові публікації

1.

Рец. д. ф. н., проф. Погребенник В.Ф. Нове слово про Оксану Іваненко. – Освіта. – 2000. – 13-20 вересня.

2.

Рец. д. пед. н., проф. Пасічник Є. У збірнику – здобутки. – Освіта. – 1999. 13-20 жовтня.

3.

4.

5.

6.

7.