БОБАК Марія Іванівна

УДК 10 (091) (477)

ІДЕЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО ГУМАНІЗМУ
В УКРАЇНСЬКІЙ ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ
(ХVІ-ХVІІ ст.)

Спеціальність 09.00.05 — історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів — 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України, відділ філософії культури.

Науковий керівник — доктор філософських наук, професор
Кашуба Марія Василівна
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича,
завідувач відділу філософії культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Братасюк Марія Григорівна
Тернопільська академія народного господарства,
професор кафедри теорії держави і права

кандидат філософських наук, доцент
Литвинов Володимир Дмитрович
Інститут філософії імені Г. Сковороди
Національної академії наук України,
старший науковий співробітник

Провідна установа — Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, кафедра історії
української філософії та культури

Захист відбудеться “12” вересня 2001 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79002, м. Львів, вул. Університетська, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 10 серпня 2001 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради В. М. Денисенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Поняття громадянського гуманізму тісно пов’язане з темою громадянського суспільства, яка нині жваво дискутується як у широких колах суспільства, так і в науковій літературі, утверджується необхідність його розбудови в Україні. Серед дослідників панує переконання, що саме відсутність громадянського суспільства є вагомою причиною такого тяжкого й страждального шляху до цивілі-зованого, гідного людини життя в Україні, оскільки народи, які зуміли організуватися в громадянське суспільство, нині живуть в умовах розвиненої демократії, де держава виступає насамперед гарантом такої демократії. Проблема самоорганізації українського суспільства, розбудова основних структур суспільства громадянського нині вкрай важлива й актуальна. У зв’язку з цим необхідне й теоретичне її осмислення, і вивчення досвіду інших народів, та вельми актуальним є ознайомлення з власним досвідом становлення елементів громадянського суспільства в нашій історії.

Одним із важливих і навіть визначальних факторів громадянського суспільства є громадянський гуманізм, поява якого як суспільного феномена пов’язана з формуванням і зміцненням незалежних від сюзерена міст-республік в Італії на зразок античних держав-полісів у Стародавній Греції. У такому суспільстві беззаперечним було верхо-венство законів, перед якими усі були рівні. Така рівноправність перед-бачала високу свідомість кожного громадянина, його самоорга-нізованість і відданість спільному благу — добру вітчизни і спільноти.

Зразком такого високосвідомого об’єднання громадян, крім античних полісів, можуть бути й первісні християнські громади, і міста-комуни, і нинішні кібуци в Ізраїлі. У Європі такі об’єднання громадян вибороли Магдебурзьке право. В Україні знаємо добровільні організації свідомих громадян — маєтного міщанства і заможних селян, козаків — братства, які виникли в період першого українського відродження, і взяли на себе відповідальність за подальший розвиток українського суспільства.

Термін “громадянський гуманізм” широко вживається у медієвістиці: з легкої руки англійського дослідника Г. Барона, італійського Е. Гарена, це поняття увійшло в російську (Л. Брагіна, Н. Рев’якіна) та українську наукову літературу (І. Паславський, В. Литвинов, В. Нічик, Я. Стратій, М. Кашуба, І. Захара, А. Пашук, П. Кралюк, О. Матковська та інші). Якщо зарубіжні, в тому числі й російські дослідники позначили терміном громадянський гуманізм певний період в історії італійського Відродження, то в українській медієвістиці це поняття стосується філософсько-етичних концепцій діячів братського руху, письменників-полемістів, які плідно працювали на утвердження ідей “спільного блага” в період першого культурно-національного відродження, який називаємо українським Ренесансом.

Отже, проблема громадянського гуманізму як запорука самоорганізації українського суспільства має свою історію, яка потребує детального аналізу і осмислення. Таке осмислення допоможе нам глибше збагнути специфіку українського державотворення, умови формування активної особистості, феномен українського громадянського гуманізму, а отже й усвідомити суть культурно-національного відродження, яке переживала Україна в кінці XVІ — перших десятиліттях XVІІ ст., назване українським Ренесансом.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в контексті наукової роботи відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Робота є частиною планової теми відділу, яка розроблялась у 1997-1999 рр. — “Національна свідомість як фактор духовної культури”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є реконструкція та аналіз спектру ідей громадянського гуманізму, вияснення специфіки і особливостей їх прояву в Україні, виділення образу людини-громадянина в українській духовній культурі періоду культурно-національного відродження.

Для досягнення означеної мети необхідно розв’язати такі завдання:

·

· дослідити умови й обставини появи ідей громадянського гуманізму в контексті гуманізму ренесансного;

· продемонструвати оригінальність ідей громадянського гуманізму, особливості їх прояву в Італії в епоху Відродження;

· звернути увагу на особливу роль ідей громадянського гуманізму в процесі утвердження нового розуміння людини як творчої особистості;

· проаналізувати особливості прояву ідей громадянського гуманізму в середньовічній Україні, разом з тим уточнити характер культурно-національного відродження, яке переживали українські землі в кінці XVІ — першій половині XVІІ ст.;

· прослідкувати процес і особливості формування поняття ренесансної особистості в українській духовній культурі;

· виділити найбільш характерні для українського суспільства типи ренесансних особистостей — носіїв ідей громадянського гуманізму.

Об’єктом дослідження є феномен громадянського гуманізму в контексті духовної культури України періоду культурно-національного відродження (кінець ХVІ — початок ХVІІ ст.).

Предметом дослідження є історична свідомість, політична ідеологія, культурна та громадська діяльність найвидатніших особистостей української культури згаданого періоду, які продукували й утверджували в суспільстві ідеї громадянського гуманізму — патріотизм, відданість батьківщині, самовіддану працю на спільне благо.

Методи дослідження. У рамках загальноприйнятого системного підходу в дисертації застосовується сформульований Х. Ортегою-і-Гассетом як прийом філософського дискурсу принцип багатовекторності (поліперспективності) історії. Цей принцип дозволяє виділити з-поміж різноманітних контекстів діяльності культурних постатей саме громадянську, суспільнозначущу діяльність і показати її вагомість та роль в процесі утвердження в суспільній свідомості ідей громадянського гуманізму. Застосування принципу поліперспективності передбачає збільшення числа “параметрів” людського буття, які піддаються аналізу. В результаті вони створюють базу для глибшого розуміння діяльності конкретних людей, оцінки їх вагомості й впливу на соціальне і культурне середовище.

Поряд з методами порівняння, аналогії, дедукції — сходження від абстрактного до конкретного, аналізу й синтезу, важливого значення надано біоісторіографічному принципу, який застосований для дослідження суспільно-культурних явищ крізь призму життя і творчості окремих помітних постатей епохи. Застосовується також ряд інших методів, зокрема метод класифікації й періодизації, герменевтичний, феноменологічний, світоглядного плюралізму.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що в ній на підставі численних матеріалів: джерел та наукових досліджень —здійснено спробу виділення й систематизації ідей громадянського гуманізму в період культурно-національного відродження в Україні (ХVІ—ХVІІ ст.) в контексті ідей ренесансного гуманізму, який сформувався в Італії в епоху Відродження на грунті поєднання ідей античного та християнського гуманізму і утверджувався в Україні у згаданий період.

Зокрема, вперше об’єктами дослідження стали систематизовані прояви цілого комплексу ідей громадянського гуманізму в духовній культурі України як явища ренесансного світогляду в період культурно-національного відродження, осмислення специфіки цих ідей в Україні, зумовленої соціально-культурним контекстом, а також акцентування їх носіїв як нового типу особистості в українському суспільстві, саме представників української культури.

На основі теоретичного аналізу проблеми автор прийшла до таких висновків, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

·

· доведено, що прояви ідей громадянського гуманізму, насамперед патріотизм, культ пам’яті, захист релігійної віри і рідної мови, а також традицій культури, зумовлені специфікою формування української націо-нальної свідомості, її історико-культурними та соціополітичними аспектами;

· обгрунтовано, що формування ідей громадянського гуманізму здійснювалося в контексті утвердження ідей ренесансного гуманізму — усвідомлення суспільної ролі знання, виховання, освіти як на грунті античних традицій, так і на основі традицій Київської Русі;

· показано, що осередками формування й утвердження ідей громадянського гуманізму були насамперед культурно-освітні центри — Острозький, Києво-Печерсько-Лаврський, а також середовища братського руху, мета діяльності та творча атмосфера яких найкраще сприяла прояву громадянської активності;

· доведено, що найбільш концентрованим виразом ідей громадянського гуманізму в Україні є категорія “спільне благо”, зміст якої охоплює поняття національної свідомості, людської гідності, мужності й справедливості, що означає захист віри, мови, церкви і традицій культури насамперед;

· у контексті прояву ідей громадянського гуманізму в Україні виділено тип ренесансної особистості, людини-громадянина, яка у своїй діяльності керується поняттям “спільного блага” (діячі братств, К.-Т. Ставровецький, М. Смотрицький, П. Могила);

· обгрунтовано, що комплекс ідей громадянського гуманізму, які чітко простежуються в контексті гуманізму ренесансного, засвідчує наявність в українській духовній культурі досить чітко окресленого періоду Відродження.

Практичне значення одержаних результатів. Основні твердження і висновки дисертації можуть бути використані в лекційних курсах з історії української філософії, історії української культури, історії України, історії української політичної думки, української антропології, різних спецкурсах. Матеріали праці та висновки автора можуть послужити для подальших поглиблених розробок питань української середньовічної філософії та історії, проблем українського Ренесансу.

Дисертаційна робота допомагає теоретично поглибити уявлення про період українського культурно-національного відродження, уточнити специфіку українського Ренесансу, а також в утвердженні в суспільствознавстві концепції громадянського суспільства, яка має в українській духовній культурі глибоке коріння.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації викладені у п’яти наукових статтях автора, обговорювалися на міжнародних та регіональних наукових конференціях: “Християнство і культура” (Тернопіль, 1998 р.), ІІІ Балеївські філософсько-психологічні читання (Львів, 1999 р.), “Микола Бердяєв. Філософія гуманного преображення і єднання людства (до 125-річчя від дня народження)” (Львів, 1999 р.), “Християнство і особа” (Тернопіль, 2000 р.), VІІ філософсько-методологічних читаннях “Філософський гуманізм як основа сучасної трансформації української культури” (Львів, 2000), “Християнство в українській історії, культурі й освіті” (Тернопіль, 2000).

Положення дисертації доповідались і обговорювались на теоретичних семінарах відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, звітних наукових конференціях викладачів, методологічних семінарах та під час проведення занять у Тернопільській державній медичній академії ім. І. Я. Горба-чевського.

Структура роботи відповідає поставленій меті та розв’язанню завдань дослідження. Згідно з цим дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які завершуються короткими висновками, та загальних висновків, що випливають із дослідження, а також списку літератури та використаних джерел. Обсяг дисертації 168 сторінок, список літератури містить 160 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається стан її наукового опрацювання, формулюється мета дослідження, основні завдання її реалізації, вказується об’єкт та предмет дослідження, його теоретико-методологічна основа, розкривається наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи.

У першому розділі “Бібліографічні та методологічні проблеми дослідження феномену громадянського гуманізму в Україні” проаналізовано джерельну базу та наукові праці, які стосуються ідей громадянського гуманізму в українській духовній культурі зазначеного періоду. Основною джерельною базою для вивчення, систематизації й аналізу ідей громадянського гуманізму послужили твори і вчинки діячів української культури кінця ХVІ — першої половини ХVІІ ст. — Костянтина Острозького, фундатора культурно-освітнього осередку, Мелетія Смотрицького, Христофора Філалета, Симона Пекаліда і Дем’яна Наливайка, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, які кожен по-своєму розуміли потребу примноження спільного блага — добра вітчизни й народу, необхідність захисту мови, релігії й церкви, традицій культури.

Вагомим джерелом для ілюстрації наявності й аналізу ідей громадянського гуманізму є братський рух з усіма складовими його діяльності — освітня, видавнича справа, організація шпиталів-притулків для сиріт і знедолених, опіка над церковними справами, належне моральне виховання громадян, статути братських шкіл, пам’ятки діяльності братств, твори Стефана та Лаврентія Зизаніїв, “Пересторога” анонімного автора, підручники, граматики й словники, трактати Кирила-Транквіліона Ставровецького, Петра Могили та інших помітних культурних постатей.

Поглиблене усвідомлення потреби громадянської активності засвідчує діяльність ученого гуртка Києво-Печерської лаври, особливо його фундатора Єлисея Плетенецького, автора “Палинодії” Захарії Копистенського та інших, які керувалися ідеєю спільного блага. Пам’ятки діяльності цих культурних центрів, пов’язаних так чи інакше з братським рухом, твори діячів культури того періоду становлять зміст культурно-національного відродження, яке вже прийнято називати українським Ренесансом. Воно припадає на другу половину ХVІ ст. (після Люблінської унії 1569 р.) і триває протягом першої третини ХVІІ ст. Автор дисертації виходить у своїй концепції з уже усталеного в науковій літературі твердження відомих дослідників української духовної культури цього періоду — літературознавців та істориків філософії (В. Крекотня, Б. Криси, М. Сулими, І. Паславського, В. Нічик, Я. Стратій, В. Литвинова, І. Захари, Я. Ісаєвича, М. Кашуби, П. Кралюка, М. Роговича, О. Старовойта та інших), які переконливо довели наявність суттєвого перевороту у світоглядних орієнтаціях провідних діячів того періоду, а також простежують ідеї громадянського гуманізму.

Розробки українських дослідників ідей громадянського гуманізму послужили методологічною основою дисертації. Зокрема, І. Паславський у монографії “З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVІ — першій третині ХVІІ ст.” (1984) виділяє спеціальний параграф “Громадянський гуманізм”, де на конкретному матеріалі, в основному творах полемістів, переконливо стверджує наявність таких ідей в українській духовній культурі. Інші дослідники цього періоду, поглиблюючи тезу І. Паславського, прослідковують наявність основних складових комплексу ідей громадянського гуманізму — ідей патріотизму, захисту гідності людини, спільного блага, громадянської активності тощо. Важливою методологічною тезою послужило твердження М. Грушевського про специфічний характер українського культурно-національного відродження, який відобразився на особливості ідей громадянського гуманізму в Україні, що вилилося у захист традиційної віри й православної церкви як складової національної свідомості. Це переконливо продемонстровано у монографії П. Кралюка “Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці 16 — першої половини 17 ст.” (1996).

Важливим внеском у розвитку ідей громадянського гуманізму в Україні є праці В. Литвинова: спеціальний розділ у колективній монографії “Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні” (1990), а також фундаментальна власна монографія “Ренесансний гуманізм в Україні” (2000). Автор зосереджує увагу спершу на діяльності українців, що працювали поза межами батьківщини, а також поляків-католиків і протестантів, які збагатили і українську, і польську культуру ідеями громадянського гуманізму, примножуючи спільне благо (С. Оріховський, С. Кленович, С. Пекалід, А. Чагровський, Й. Верещинський, Ш. Ши-монович та інші). Монографія, а також інші праці В. Литвинова, який плідно опрацьовує тематику українського відродження, є вагомим аргументом у полеміці щодо наявності українського Ренесансу, так само, як і його переклади з латинської мови праць відомих гуманістів. Вони найбільше прислужилися як методологічна основа для написання дисертації. Чимало плідних ідей, які підтверджують концепцію наявності громадянського гуманізму автор помітила також у працях Б. Гудзяка “Криза і реформа” (2000), В. Нічик “Петро Могила в духовній історії України” (1997), І. Захари “Академічна філософія України (ХVІІ — перша половина ХVІІІ ст.)” (2000), колективній монографії “Філософія Відродження в Україні” (1990).

Саме у названих працях детально опрацьований зміст понять “ренесансний гуманізм”, “християнський гуманізм”, а також “громадянський гуманізм”, що значно полегшило автору її головне завдання — прослідкувати утвердження ідей громадянського гуманізму та його специфіку в українській духовній культурі. Комплекс ідей громадянського гуманізму розглядається в дисертації як опрацьована діячами культури етико-політична доктрина, яка, поставивши на першому плані принцип спільного блага, оцінює з огляду на цей принцип людську діяльність і чесноти. В межах цієї доктрини осмислюються ідеї свободи, патріотизму, гідності людини, формуються державницькі ідеали на грунті становлення етно-національної свідомості. Автор дисертації констатує, що в українській духовній культурі ренесансний гуманізм як тип світогляду вперше утвердив поняття вільної особистості, що свідома потреби своєї активної праці на спільне благо.

У другому розділі “Специфіка ідей громадянського гуманізму” зосереджено увагу на розгляді концепцій громадянського гуманізму дослідниками італійського Відродження — Е. Гареном, Г. Бароном, Л. Брагіною, Н. Ревякіною та іншими, які пов’язують це поняття з гуманізмом ренесансним як його специфічний вияв в період республіканізму.

Ренесансний гуманізм — це новий світогляд, характерний усвідомленням величі людини, її здатності зрозуміти й привернути собі на благо все багатство й розмаїття навколишньої природи, з якою людина нерозривно пов’язана. Цей світогляд сформулював ідеал гармонії людини зі світом на значно вищому рівні, ніж антична культура. В античному гуманізмі, заснованому на язичницькому світосприйнятті, людина мислилась як річ серед речей природи, такими природними були й античні боги, що виділялися лише вічною молодістю й безсмертям. Над людиною, як і над богами, панував невблаганний фатум, який не можна було перевершити.

Середньовіччя з його християнським світорозумінням і світосприйняттям виділило в гуманізмі новий мотив — мотив благодаті, захищеності, любові. Хоч доля і воля людини в руках Божих, однак Бог є і творцем, і опікуном людини та світу. Християнський гуманізм спричинився до появи в людини не лише поняття синівства й благодаті — захищеності, а й відчуття в собі частки Божої — духа, який пориває людину у вищий світ, світ вічний і Божий, робить її співпричетною до вічного буття. Людина тут відчуває себе особистістю — не просто річчю серед речей природи, а вищою істотою, здатною аналізувати й осмислювати свої вчинки, помисли й наміри, судити їх і прагнути наблизитися до Бога — свого творця, вдосконалюватися, прославляти благими ділами свого Покровителя і Отця.

Отже, ренесансний гуманізм не був звичайним відродженням чи повторенням гуманізму античного, який звеличив земну людину, оспівавши її розум, підприємливість, активність у земному житті. В епоху Відродження ці риси античного гуманізму поєдналися з рисами гуманізму християнського. Лише завдяки такому поєднанню зміг витворитися новий тип гуманістичного світорозуміння. Велич людини — творіння Божого, людини-особистості, що несе в собі печать найдосконалішої істоти, зумовлює ренесансне вивищення людини, здатної усвідомити своє призначення на землі. Це призначення — прикрасити цей світ, зробити його кращим і добрішим, гідним людини. Саме ренесансна людина усвідомлює свою гідність як Боже творіння і прагне утверджуватися в земному бутті як творець, як вільна особистість, гідна свого високого звання й призначення істоти духовної, тому значно вищої від інших земних істот.

Поява нового світогляду пов’язана з величезними зрушеннями в галузі культури, в економіці, освіті й мистецтві. Ренесансний гуманізм зумовлений утвердженням в земному житті людини-митця, ремісника, купця, підприємця, що живе із праці свого розуму і своїх рук, завдяки своїй активності, дієвості, енергії. Така людина допитлива, потребує нового знання, що стимулює розвиток освіти, поглиблення інтересу до світу. Населені такими підприємливими людьми міста виборюють незалежність від феодала, заявляючи про свою могутність і багатство величавими готичними шедеврами, що донині дивують людську уяву. Відшліфований схоластичними суперечками у середньовічних університетах людський розум прагне не лише доводити відому із Біблії істину, а й шукає нових відкриттів, якими ознаменоване ХV ст., конструює прилади і механізми, що провіщало виникнення класичної науки.

Е. Гарен слушно стверджує, що ренесансний гуманізм не був однорідним явищем, у різних культурних середовищах він мав різний вираз. Спільною рисою було те, що в усіх проявах він завдавав глибокого новаторського впливу як вираз цілком нового становища людини. Розвивався ренесансний гуманізм на грунті розпаду феодальних структур і кризи філософської надбудови, яка їм служила. Вносячи елементи деструкції в теологію й теоцентрично зорієнтовану рефлексію середньовіччя, ренесансний світогляд виробляв елементи нової, гуманістично й антропоцентрично орієнтованої філософії з новим баченням і світу, і людини. Це символізувала боротьба за права й автономію світського знання, суперництво натуралізму й раціоналізму з фідеїзмом та патристичною метафізикою, перевага в мисленні про суспільні процеси релятивізму над доктринами про абсолютне й незалежне від людини суспільне життя. У такій атмосфері формується громадянський гуманізм.

Громадянський гуманізм розцінюється як концентрований вираз інтересу до етичної проблематики, який особливо загострився у специфічних умовах Італії ХV ст. Процеси нагромадження капіталів, інтенсифікація торговельних зв’язків між містами і державами, поява нових форм ремесла і обміну ставлять питання їх моральної оцінки, а також розвитку людського знання про світ і утвердження людини у світі. Водночас проходять процеси емансипації народних (національних) держав, утверджуються малі держави, які виборюють політичну незалежність. На цьому фоні з’являються трактати про досконалого правителя, теорії досконалого державного устрою, де на першому плані моральна оцінка миру, свободи, автономії, осуд війни, грабежів, тиранії й руйнувань. Релігія й божественні справи поєднуються з роздумами про земну людину. Небесне блаженство не повинно визначатися відмовою від усього світського. Суперечка про життя активне й життя споглядальне вирішується на користь першого, адже ранні італійські гуманісти вважають, що сутність людськості (humanitas) полягає в діянні, особливо у примноженні спільного блага. Формується ідеал цілісної, освіченої, зацікавленої у примноженні земних благ людини, яка прагне жити у вільній державі, де забезпечені й захищені усі її громадянські права, а її свобода межує з її відповідальністю, що уособлює гідність людини (Салютаті, Альберті, Пальмієрі).

Дослідники сходяться на тому, що громадянський гуманізм — це особливий напрямок у соціально-політичній та етичній думці італійського Відродження, що сформувався в гуманістичному русі ХV ст. Центральний принцип його — спільне благо, де домінують ідеї патріотизму, суспільної активності, свободи й відповідальності, морального виховання. Громадянський гуманізм суттєво протиставляється теоцентричним концепціям, насамперед у розумінні й окресленні сенсу людського життя, покликання людини, проблеми щастя. Такі проблеми вирішуються на основі ренесансного гуманістичного світогляду, який переконує, що основа щастя закладена в самій людині, а сенс життя є власною справою людини, її вибором. Найбільша цінність ідей громадянського гуманізму в тому, що вони відстоювали свободу і гідність людини як особистості, яка на основі власного розуму формує гідні людини суспільні відносини.

Розділ третій “Особливості прояву ідей громадянського гуманізму в Україні” присвячений розгляду історичних обставин, які зумовили формування ідей громадянського гуманізму, а також конкретних особливостей їх прояву в українській духовній культурі. Головною обставиною, яка зумовила специфіку прояву ідей громадянського гуманізму в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. було те, що в період після Люблінської унії українець-русич відчув себе “другосортною” людиною в Речі Посполитій, а його віра проголошена гіршою, ніж католицька, і мова нездатна осмислити й передати таємну мудрість Святого Письма, як про це виразно заявив Петро Скарга. Загарбання України Річчю Посполитою вже не було чисто соціальним поневоленням. Воно загрожувало духовним рабством, нівеляцією цілого народу з його традиціями культури, мовою, вірою. Саме в цей період починається процес формування національної самосвідомості українського народу. Цьому активно сприяло об’єднання всіх українських земель в межах однієї, хоча й чужої держави, а також загострення міжконфесійних суперечок. З’являється інтелектуальна еліта, серед якої виділяються видатні особистості — носії ідей громадянського гуманізму, хоча були й представники так званого православного традиціоналізму, які відстоювали чистоту православ’я, вважаючи його запорукою етно- й націогенезу. Поступова еліта сповідувала ідеї громадянського гуманізму — від становлення національної самобутності як спільного блага через оборону віри й мови, традицій культури, на основі чого “вперше народилася національна ідея”, “оформилася вперше на українському грунті людська особовість” (О. Зілинський).

У розділі прослідковано, що Острозький культурно-освітній осередок в основному дотримувався православного традиціоналізму, братства зробили перший сміливий крок до ренесансного мислення і європейської вченості, а Київський учений гурток при Лаврі й заснована Петром Могилою колегія остаточно закріпили у першій половині ХVІІ ст. таку орієнтацію, що спричинилася до утвердження національної самосвідомості й розвитку ідей громадянського гуманізму. Традиціоналістськи настроєна інтелектуальна еліта, відстоюючи чистоту й непорушність православних догматів, заперечувала будь-який відступ від візантійської духовно-містичної традиції, вважаючи саме її запорукою етно- і націогенезу. На основі цієї традиції наголошувалася необхідність духовного вдосконалення людини, особлива турбота про душу й потойбічне спасіння без будь-якої “заземленості”. Ідеалом Івана Вишенського, Йова Княгиницького, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна та інших традиціоналістів була молитва і сподівання благодаті, в очікуванні якої людина має провести земне життя. Замість копіткої праці на ниві національно-культурного відродження, традиціоналісти віддали перевагу усамітненню, втечі від світу для спілкування з Богом.

Поступова еліта, вихована братствами на засадах ренесенсного мислення, була готова йти на конфесійний компроміс в ім’я прогресу націо- й державотворення (П. Могила, діячі братств, К. Ставровецький, С. Зизаній, Л. Зизаній, І. Потій, М. Смотрицький та інші). Згодом майже всі представники цієї еліти опинилися поза православним табором, або вступили з ним у конфронтацію, як брати Зизанії. Поза сумнівом, вони були не менше національно свідомі, ніж традиціоналісти, проте сповідували ідеї громадянського гуманізму. У їхній громадянськості виступає на передній план раціональне осмислення ситуації в краї, прогнозування шляхів можливого розвитку України, відчуття перспективи її європейської орієнтації. Розуміння такої перспективи зумовило створення уніатської церкви на соборі в Бересті 1596 р. Політична й інтелектуальна ситуація в Україні кінця ХVІ — першої половини ХVІІ ст. значною мірою зумовила особливості прояву ідей громадянського гуманізму в українській духовній культурі. Насамперед це була національна самосвідомість, відчуття необхідності обороняти свою мову й віру, культурну самобутність перед загрозою її знищення.

Принципи громадянського гуманізму — патріотизм, відданість батьківщині, загальну рівність перед законом, готовність до боротьби за свою землю, віру, мову, традиції культури, а також за волю й гідність людської особистості відстоювало зі зброєю в руках українське козацтво, а братські громади витворили вже у ХVІ ст. прообраз громадянського суспільства. Маєтне міщанство, яке об’єдналося для захисту своїх соціальних і національних інтересів, відчуло себе окремим народом, що має свою історію, культуру, релігію, традиції й певну територію, що є спільним благом громадян — вільних і рівних перед законом людей з високою гідністю. Відстоювання гідності людини було пріоритетом в діяльності братств, про це свідчать їх статути. Статути братських громад особливо наголошують на повазі до гідності людини та на відповідальності вихователів за плекання почуття гідності у дітей. Повага до гідності дитини поєднувалася з повагою до самого вчителя, до його праці ставилися високі вимоги, але вона пристойно оплачувалася громадою. З культивуванням людської гідності пов’язана не тільки опіка громади над гідною освітою, а й забезпечення кожному пристойного існування.

Головною турботою братських громад була турбота про спільне благо, спільну користь — поняття цілком нове для середньовічного суспільства і центральне у громадянському гуманізмі. В Україні спільне благо асоціювалося насамперед зі збереженням культурної самобутності — мови, віри, обрядів, на основі яких формувалася національна самосвідомість. Отже, у понятті “спільне благо”, що є центральним у громадянському гуманізмі, в умовах культурно-національного відродження в Україні вміщалися основні категорії громадянського гуманізму: національна свідомість, рідна віра і церква, рідна мова. Це означало і патріотизм, і гідність особистості, і гідність українця — представника окремого народу. Внеском у “спільне благо” було розповсюдження й поглиблення освіти, вдосконалення й вироблення православної догматики, книгодрукування, а також виховання гідного громадянина, утвердження культу знання й просвіти. Утвердженню й помноженню спільного блага сприяли численні представники інших конфесій — протестанти, католики та уніати, що також становить особливість громадянського гуманізму в Україні.

Розділ четвертий “Утвердження типу людини-громадянина в українській духовній культурі” знайомить із процесом формування людини-особистості, яка відчуває свою відповідальність не лише перед Богом, а й перед своїм народом, помножуючи спільне благо. Поява такої людини засвідчена в культурі Київської Русі образом книжника-філософа, який “славиться” мудрістю і розумінням Божих і людських речей. Згодом тип людини-громадянина відображений у полемічній літературі, яка виникла згідно почуття громадянського обов’язку боронити свою самобутність. Виховання такої особистості стає одним із мотивів літератури ХVІІ ст. Герої панегіриків — Костянтин Острозький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Єлисей Плетенецький та Петро Могила — прославляються за свої патріотичні подвиги як на полі бою, так і на ниві освіти, виховання. Вони готові віддати життя за високі ідеали, жертвують свої маєтки і сили на спільне благо — засновують школи, культурні осередки, друкарні. Діяльність видатних особистостей в українській духовній культурі засвідчує формування народу, свідомого своєї самобутності, спроможного виховати у своєму середовищі провідників-героїв. Письменники-полемісти ХVІІ ст., свідомі вагомості своєї праці на благо вітчизни, сміливо підписують власним іменем свої твори, чим формують культ пам’яті і традицію подвижництва на ниві культури. У розділі характеризуються, як зразок громадянина, постаті Костянтина Острозького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького, Петра Могили. Саме вони активно працювали на примноження спільного блага — розвитку освіти, науки, культурних традицій, а отже й утвердження самосвідомості народу.

Поява людини-громадянина в українській духовній культурі, образ якого уособлюють постаті провідних діячів культурно-національного відродження, є результатом перевороту у світогляді людини, частково навіть у суспільній свідомості тогочасної України. Відомо, що від часів Київської Русі аж до ХV ст., в українському суспільстві переважала орієнтація на духовне вдосконалення і поєднання з Богом через божественне осяяння, а завданням людини вважалося прагнення сподобитися Божої благодаті молитвами й постами, послушництвом і “непротивленням” злу. Видатні особистості того періоду виділялися розумінням цього призначення людини і розтлумачували його вірним Христової Церкви. У період культурно-національного відродження, завдяки ренесансному розумінню людини-особистості, яка своєю активністю в земному житті завдячує Богові, помножуючи його дари — талант і розум, з’являється орієнтація на земні діла, що приносять користь людям і батьківщині. В українському суспільстві ХVІ — першої половини ХVІІ ст. чітко виділяються дві лінії в розумінні призначення людини і її ролі в земному житті. Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, Віталій з Дубна та їх прихильники зосередилися на духовному вдосконаленні й молитві, очікуючи Божої благодаті, ізолюючись від світу з його пастками і злом. Вони покладали всю надію на Божу ласку, всеціло довіряючись Його мудрості й прозорливості. Друге крило діячів культури, представлене братським рухом, подвижниками, членами культурно-освітніх осередків та гуртків — Костянтин Острозький, Мелетій Смотрицький, Кирило Ставровецький, брати Стефан та Лаврентій Зизанії, Петро Могила, Іпатій Потій та інші — присвятили своє життя трудам на помноження знань, просвіти широкого загалу, всіх верств народу, причому знань не лише в галузі релігії й духовного вдосконалення, а науки життєвої мудрості, яка допомагає долати повсякденні земні труднощі в боротьбі за виживання. Найбільшою їх заслугою було критичне мислення, вміння орієнтуватися в обставинах життя, у потребах земної людини. Вони думали, поряд із духовним спасінням, також про майбутнє свого народу, як суб’єкта історії, про усвідомлення ним своєї самобутності й неповторності, а отже і про майбутнє суверенної України.

У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшла до таких висновків:

1. Ідеї громадянського гуманізму сформувалися в Італії в XV ст., як стверджують найбільш авторитетні дослідники культури іта-лійського Ренесансу (Г. Барон, Е. Гарен, Л. Брагіна, Н. Ревякіна та інші). Громадянський гуманізм підкреслює нову, практичну спрямованість етико-політичної думки флорентійських гуманістів. Саме у Флоренції, в часи, коли зароджувалася тиранія Медічі, виділяється група письменників і політичних діячів, які активно відстоювали ідеї республіканізму, громадянського служіння, патріотизму. Вони утверджували ідеали служіння інтересам суспільства, обов’язку перед батьківщиною, ділової й політичної активності громадян, готових на практиці відстоювати свої респуб-ліканські переконання.

2. Найбільшим завоюванням громадянського гуманізму, як і гуманізму ренесансного взагалі, є гуманістичне розуміння гідності людини і думка про необхідність безкомпромісного служіння громадянському обов’язку як на державній службі, так і в науковій і літературній творчості. Широке суспільне й історичне значення ідеї громадянського гуманізму полягає в утвердженні світської етики, орієнтованої на виховання морально досконалої особистості, що знаходить земне щастя в соціальній активності.

3. У період культурно-національного відродження в Україні виразно виступає потреба активного громадянського життя. Після Люблінської унії 1569 р. українські землі вперше після періоду княжої Київської Русі опинилися в межах однієї держави — Речі Посполитої. Попри усі негативні фактори, які, поза сумнівом, мали місце, — національний, релігійний, соціальний гніт — з’явилася можливість консолідації населення цих земель в один народ, а згодом націю, що має спільну мову, віру, традиції культури. Усвідомленню цієї можливості сприяла католицька шляхетська експансія, прини-ження і мови, і віри. У катастрофічному становищі опинилася пра-вославна церква, покликана бути оберегом народу. Часи потребували відчайдушних людей.

4. Найбільш яскраво ідеї громадянського гуманізму проявилися в українському суспільстві у братському русі, який в кінці XVІ — перших десятиліттях XVІІ ст. охопив широкі верстви населення. Братства, особливо Львівське, Віленське, Луцьке були справжніми прототипами громадянського суспільства. Поряд з турботою й відповідальністю кожного члена організації за спільну справу, братства опікувалися розвитком освіти, книгодрукування, наукових розробок в галузі історії, лінгвістики, мовознавства. Громадянська позиція членів братського руху проявилася в захисті православної церкви і релігії як запоруки збереження національної ідентичності. Найбільшою заслугою цього руху було утвердження національної самосвідомості українського народу як спільного блага.

5. Праця на спільне благо — збереження своєрідних традицій культури, мови, віри, формування національної самосвідомості — становить головну характерну особливість прояву ідеї громадянсь-кого гуманізму в Україні. На цій ниві працювали прихильники різних конфесій — католики, протестанти, уніати — усі об’єднані в пориві відстояти спільне благо — національну ідентичність українців, їх рідну землю, мову і традиції.

6. На фоні утвердження ідей громадянського гуманізму в Україні формується образ людини нового типу — ренесансної особистості, переконаної, що для діяльного, активного життя людина призначена особливостями своєї природи. Вона має здатності осягати й пізнавати світ, всебічно розкривати свої досконалі властивості, свої чесноти практикою добрих справ. Примноження добрих справ на землі проголошується необхідним для вічного життя, для спасіння. Самої молитви для цього не досить.

З висоти ХХ ст. бачимо, що в Україні навіть у той короткий період культурно-національного відродження, достатньо було актив-них, дієвих людей, визначних особистостей, які завзято працювали на спільне благо. Не їх вина, а їх біда в тому, що до цього спільного блага вони шукали кожен власного шляху, і ніяк не змогли зійтися, об’єднати свої в цілому дуже потужні зусилля. Це трагедія й Івана Вишенського, і Іпатія Потія, і Мелетія Смотрицького, і Кирила-Транквіліона Ставровецького, і братів Зизаніїв, і Петра Могили. Їх трагедії — повчальний урок для сьогодення.

7. Період кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. засвідчив, що в українській історії маємо зразки пробудження національної самосвідомості, спроби консолідації суспільства на основі почуття громадянськості, свободи, відповідальності, подвижницької праці на спільне благо ба-гатьох видатних особистостей. Їх свідомість власної відповідальності за долю Вітчизни, патріотизм і титанічні зусилля на збереження “культурної притомності” нації заслуговують уваги і наслідування.

8. У подальшій праці над темою варто поглиблювати вивчення спадщини українських гуманістів, зробити її доступною для широкого загалу, тобто опублікувати доступною для сучасного читача мовою. Приклад їх самовідданої праці на ниві вітчизняної культури гідний популяризації й наслідування.

Основні положення дисертації викладені в наступних публікаціях автора:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Анотація

Бобак М. І. Ідеї громадянського гуманізму в українській духовній культурі (ХVІ-ХVІІ ст.). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 — історія філософії. Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Дисертація присвячена історико-філософському осмисленню феномену громадянського гуманізму — комплексу ідей в контексті епохи Відродження, які виділяли громадянське служіння, патріотизм, самовіддану працю на спільне благо вітчизни й народу. Розвинуті італійськими гуманістами ХV ст. Альберті, Бруні, Пальмієрі та іншими в період утвердження республіканізму у Флоренції, ідеї громадянського гуманізму знайшли сприятливий грунт в Україні в період культурно-національного відродження і проявилися в формі захисту культурно-національної самобутності українського народу, його мови, релігії, церкви,